IDFA. Нездоланна пісня пам’яті. Частина перша

05 грудня 2012

Мені 25. Я в чужому місті живу чужими життями. То зворушливого африканського маля, невдало усиновленого білими європейцями, то рок-зірки-початківця з Бірми, то американської дівчинки-підлітка з хворобливою тягою до фейсбучного оприлюднення власної сексуальності. Дивні перетворення відбуваються тут з кожним, хто потрапляє до «Канн» документального кіно – на Міжнародний кінофестиваль у Амстердамі (він же IDFA), що святкує наразі чверть століття власної історії.

Програма одного з найвпливовіших фестивалів документального кіно б’є моторику програмера одразу: легке онеміння приходить миттєво, адже відповідь на питання «що дивитися і куди бігти» зависає у повітрі, як тільки той, сидячи у затишній кав’ярні, розгортає справжній кіносканворд – програмку фестивалю. У ній  - не багато, не мало –  понад 300 фільмів. Серед них  - великий конкурс (тут і дебютанти, і студенти, і окремі секції повнометражних та середньометражних фільмів, і національний конкурс). У кожній з конкурсних програм, поміж тим, - майже як на Оскар – висувається троє найкращих, а лише потім головний переможець. Також серед подій  фестивалю - ретроспективи знакових фільмів за останні роки та окремо фільми метрів: російського режисера Віктора Косаковського та данця Йоргена Лєтта; тематичні секції, присвячені проблемам екології (Green Screen) та бідності (Why powerty?), дитяча програма, ціла низка експериментальних робіт у рамках IDFA DocLab та програми «Парадокси» (Paradocs).

Напружена фестивальна естафета, що супроводжується діловими кавовими посиденьками, guests meet guests, круглими столами, пітчингами, майстер-класами, галасливими вечірками, охоплює біля десяти різних локацій. Серед них, звичайно, особливо вирізняється шик фестивального центру – шестизального «Пате Тушинський». Потопаючи у бесшумній розкоші м’яких килимів та крісел, стаєш свідком майже столітньої історії, що на межі «амстердамської школи», югендстилю та ар-деко.

Ознаки «буржуазної розкоші» на цьому завершуються. Хоча фестиваль святкує річницю - жодних червоних доріжок та гламуру. Мінімалізм у дизайні та поліграфії, але у той же час усі локації, що якимось чином стосуються фестивалю, забрендовані. У центрі міста величезна плазма транслює трейлери фільмів та фестивальний ролік. Вони ж показуються у місцевих  трамвайчиках. Чи варто додати, що квитки розкуповуються амстердамцями вже за місяць, загальна відвідуваність фестивалю понад 200 000 чоловік, а зали на показах завжди повністю заповнені?

Спокійне та врівноважене фестивальне життя, чиста магія, порушується лише в одному місці – на кіносеансі. Парадоксальний розрив позначився для меня панівною драматичною колізією на екранах фестивалю – про стосунки Європи та Іншого – прибульця, нелегальної, чи напівлегальної людинки, емігранта. Це здається ще більш парадоксальним у світлі абсолютно комерційного характеру фестивалю. Однак зрештою за що власне ми європейці і платимо, як не за те, «аби утримувати страждання Іншого на належній відстані»[1]. Бонусом до показу – на місцевому киноринку Docs for Sales - вам у блискучій обгортці хвацько продають черговий «Х’юман Райтс».

Ця належна, а по факту – хибна, – відстань між глядачем та екраном викликає багату гамму почуттів: від співчуття до трирічної темношкірої африканської дівчинки, яка інтуїтивно, ледве не на біологічному рівні, ненавидить своїх названих батьків («Mercy, Mercy», реж. Katrine Riis Kjær, Данія, 2012) до цілковитого роздратування та тихої ненависті до няньок, які буквально гамселять малюків у «приватному» будинку сиріт у В’єтнамі («Blush of Fruit», реж. Jakeb Anhvu, Австралія, 2012).

Одне з моїх, певно, найбільш «ніякових почуттів»  - після показу пропагандистського фільма «Коли хлопчики повертаються» («When the boys return», реж. Tone Andersen, Норвегія, 2012) про арешти та тривалі тюремні ув’язнення палестинських хлопців-підлітків ізраїльськими військовими. По завершенню – лампа прожектора висвітила всіх тих хлопців, які протягом фільму ділилися жахіттями тюрми, вічним страхом бути ув’язненим знову, неможливістю повернутися до нормального життя і школи. Вони стояли, прижмурюючи очі від надто яскравого світла, наче виповзли тільки що з бункера, ані слова не розуміючи по-англійськи. Практично все за них відповідала режисерка, але на одне питання вони таки через перекладача відповіли:
- Ви не думали залишитися тут, поїхати з дому?
- Ні, це наша країна. Ми, звісно ж, повернемося туди. Просто тяжкі часи.

Чи є у цьому хоч крихта нашої емпатії? Важко уявити. Несвідомий протест проти їхньої присутності разом із гіпнотичним відчуттям пережили всі присутні. Полюбити та прийняти Іншого у європейському суспільстві – завдання не з легких. Адже полюбити – означає прийняти з усіма його особливостями, проте у світі чітких обмежень «насолоди» Іншого – це можливо лише за абсолютної смерті останнього (певного символічного знищенню його на екрані). Якщо функція кіно полягає у такому знищенні та культивуванні пам’яті, то живі постаті цих хлопців щось порушують у цьому ланцюжку, пропонуючи можливість діалогу. Та чи є він насправді можливим?

Ми повернулися з Амстердама, коли я дізналася, що цього ж дня помер  дивовижний голландський композитор Сімеон Тен Хольт. Мінімаліст за формою, романтик – за змістом, його Canto Ostinato («Нездоланна пісня пам’яті») стала першим мінімалістським проривом у Європі. Ця непоправна втрата зв’язалася для меня з фестивалем миттєво – фільм-переможець цього року «First Cousin Once Removed» Алана Берлінера (2012) оповідає історію його дядька, який наприкінці життя захворів на Альцгеймера та втратив всі спогади. Він забув всіх близьких та ледве пригадував, хто він такий. Єдине, що збереглося у ньому, - його поетична сутність – він продовжував писати вірші. Дивовижність цього факту зачаровує – особливо у місті, де пам’ять ретельно культивується.

Спадає на думку, що коли документальне кіно все ж таки не змусить нас подолати ту «безпечну відстань»? Тоді принаймні, саме воно лишатиметься тою нездоланною мелодією пам’яті, упертим звучанням людини, яка продовжуватиме забувати, але не припинятиме фільмувати.  І місце цій вічній історії – Амстердам.

Вікторія Лещенко, програмний координатор Docudays UA

P.S. Автор висловлює подяку Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України», а саме грантової програми і³ [ідея-імпульс-інновація] за підтримку у здійсненні подорожі на IDFA, а також Українській Гельсінській спілці з прав людини (УГСПЛ).

------------------

1 С. Жижек. Возлюби мертвого ближнего своего (Твой ближний мертв. Возлюби ближнего своего!) / Художественный журнал, 2002, № 40.

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020