DOCSBARCELONA: «Українські шерифи» в Іспанії

14 червня 2013

У пошуках фінансування для майбутніх фільмів режисери й продюсери подорожують світом та презентують свої задуми редакторам телеканалів. Основна мета цих виступів – переконати редактора інвестувати гроші в новий фільм ще на етапі ідеї, а за це - отримати екзлюзивну прем’єру на своєму телеканалі. Редактори з режисерами зустрічаються, як правило, на ринках ідей, що відбуваються під час великих кінофестивалів. Такі ринки називаються пітчинг-форумами, й останнні 20 років це єдиний спосіб створити фільм у жанрі творчої документалістики. Робота над таким фільмом триває не один рік – і щоб покрити усі фінансові витрати, треба залучити до проекту одразу кілька країн.

 

Пiд час пітчинг-форуму фестивалю DOCSBARCELONA було представлено україно-латвійський проект “Українські шерифи”. Автори проекту Роман Бондарчук і Дар’я Аверченко поділилися своїм досвідом пошуку грошей на фільм за кордоном.

 

Спершу, розкажіть, про що ваш проект?

 

Р. Б. - Він про життя села Стара Збур’ївка на півдні України і роботу двох шерифів, які охороняють там громадський порядок. Попри те, що в Україні найбільша кількість працівників міліції на душу населення серед європейських країн, дільничних міліціонерів не вистачає. В районі Старої Збур’ївки, наприклад, один дільничий на три села. І що б не трапилося в селі – викликати його дуже непросто. Тож жителі обрали з-поміж себе двох авторитетних людей, наділили їх владою й назвали шерифами. Шерифи патрулюють усе село на “Москвичі” і розплутують найрізноманітніші справи – від зникнення гусей до випадків насильства в сім’ї. Ведуть облік новоприбулих, підшуковують їм роботу. Взимку витягають п’яних із снігових заметів, слідкують щоб у старих і немічних було чим топити піч і навіть самі риють могили, коли хтось із самотніх помирає. В шерифів немає зброї – основний їхній інструмент це слова. Я захоплений їхньою роботою і бачу в цих сільських детективних історіях можливість дослідити наш менталітет, мислення. Бачу іронію (шерифи дуже оптимістичні люди) і можливість розповісти світові про іншу Україну – не таку безнадійну, якою вона бачиться зі столиці. В цих людях, в їхній здатності самоорганізовуватись – багато надії для всіх нас.

 

 

 

Чому ви вирішили робити проект разом з латвійським ко-продюсером?

 

Д. А. – Ми познайомилися з продюсером Улдісом Секулісом під час роботи над попереднім міжнародним проектом “15 Молоді про молодих”, присвяченому річниці розпаду СРСР. Його захопила ідея “Українських шерифів” і він запропонував допомогу. Адже члену Євроспільноти набагато легше знайти гроші в Європі. Вони мають доступ до фондів Eurimages, можуть подати проект у програму підтримки кіно MEDIA, їм взагалі набагато легше вести справи: літати на ділові зустрічі (багато low-cost авіакомпаній) і не потрібна віза. Однак нині навіть багата Європа переживає не найкращі часи. Ще кілька років тому у кожного комісійного редактора була можливість вже під час пітчинг-форуму самостійно вирішувати, який з проектів має потенціал, і він міг придбати його для свого каналу, на місці підписавши контракт. Нині це скоріше зібрання листонош, які візьмуть проект з собою і представлять керівництву, а там вже гуртом приймуть рішення, чи фінансувати, чи ні.

 

 

 

Чи є тоді сенс їздити на ці пітчинги? Чи може винаходяться якісь альтернативні способи фінансування?

 

Д. А. – Шанси знайти підтримку у каналів все ще лишається, проте бюджети фільмів скорочуються. Поступово глядачі перебираються в інтернет, і прибутки від реклами там зростають. А у телеканалів вони зменшуються. Керівники каналів намагаються придумати, як їм здобути своє місце в інтернеті, інвестують гроші в інтерактивні крос-медійні документальні проекти (де глядач може впливати на фільм, який він дивиться).

 

Багато документалістів шукають гроші через платформи краудфандінгу – де глядачі самі скидаються на фільм, який їм потенційно цікавий. Дуже успішною є американський приклад Kickstarter. В Україні з’явилася нова ініціативa під назвою “Велика ідея. Спільнокошт”. Ще не пробували збирати гроші через неї на кіно, однак думаємо про це.

 

Окрім того, виступ на пітчинг-форумі дуже важливий для просування проекту по завершенню: коли проект знають, для нього легше знайти гарного дистриб’ютора, його краще беруть на фестивалі. Ще дуже цікаво слухати чужі проекти - тоді розумієш, що захоплює або непокоїть режисерів з різних куточків планети. Змінючи масштаби, краще розумієш себе, свою країну,  свій час.

 

 

Які проекти вам запам’яталися під час пітчинг форуму у Барселоні? І про що взагалі знімають зараз у світі?

 

Д.А. – Чимало політичних проектів, екологічних. Ці дві теми, як правило, йдуть в парі. Певно саме тому виділяються проекти про любов. Серед двадцяти п’яти проектів моїм улюбленим став надзвичайно відвертий і мужній проект “Привіт, Улісе! Я – Пауліна.” 30-річна режисерка Пауліна Сото Цістернас розповідає свою особисту історію про те, як познайомилася по інтернету з Улісом. Їхні довгі розмови по скайпу стали справжім романом. Уліс дізнався, що вона живе в Сантьяго і примчав на зустріч. Однак Пауліна посоромилася піти до нього, бо вважає себе товстою і негарною. Того вечора Уліс видалив свій скайп і більше не озивався. А Пауліна вирішила шукати коханого і заради нього змінитися: схуднути, брати участь у шоу, що допомагають віднайти свій стиль, пройти курс терапії і нарешті постукати у двері коханого і сказати: “Привіт, Улісе! Я – Пауліна...”

 

Р. Б. – Мені найдужче запам’ятався крос-медійний документальний проек “Грозний – 9 міст”. Його робили три дівчни-фотографа з Росії та України: Марія Моріна, Ольга Кравець та Оксана Юшко. Проект складається переважно із фотографій, які монтуються із відео- фрагментами й вишукують в столиці Чечні 9 різних міст: радянське місто, що лишилося в минулому; післявоєнне місто, в якому від викрадень й терору страждають вже самі чеченці; місто релігії, де за часів Кадирова відбудовуються мечеті, а жителів примушують носити традиційну мусульманську одежу; місто чоловіків – де найважливіше продемонструвати статус, володіючи дорогим авто або зброєю; місто нафти і т.п. Загальна ідея проекту – створити фотороман з особистих історій людей, жителів Чечні. Сайт проекту буде інтерактивним – користувач перед входом має заповнити свій вік, стать, національність: так, як це роблять на в’їзді в Чечню. Фільм буде адаптовуватись залежно від даних, вказаних в анкеті – наприклад, жінкам буде показано м’якший варіант, без сцен насильства. За тими фрагментами, що ми бачили на форумі можна стверджувати, що виходить дивовижний, медитативний, ні на що не схожий інтерактивний фільм.

 

Записала Ольга Бірзул.

Фото надані Романом Бондарчуком і Дар’єю Аверченко.

 

Подорож здійснено за підтримки Програми і3 «Ідея – Імпульс – Інновація» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України».

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020