Аудрюс Стоніс: «Я прагну знімати людей, не залежних від системи»

23 березня 2013

Ретроспектива, частина перша: 23 березня, Будинок кіно,  Синя зала, 20:30; частина друга: 26 березня, Будинок кіно, Синя зала, 16:30.

 

Аудрюса Стоніса можна назвати одним із найбільш привілейованих литовських кінорежисерів. Його «Земля сліпих» стала найкращим фільмом року і здобула «Фелікса» – нагороду Європейської кіноакадемії. Протягом останніх двадцяти років Аудрюс Стоніс як незалежний кінорежисер і продюсер створив 14 фільмів. Кожна стрічка робить свій унікальний внесок у формування своєрідної кіномови режисера й віддзеркалює його поетичне бачення дійсності. На Docudays UA Аудрюс Стоніс не тільки оцінюватиме фільми конкурсної програми, а й презентує власну ретроспективу й проведе майстер-клас.

 

Взагалі-то я не хотів бути режисером. Мої батьки – актори, тож усе моє дитинство минуло в театрі, де я себе й бачив. Однак не так сталось, як гадалось: коли я вступав, акторського курсу не було, тож потрапив на курс телевізійної режисури з надією, що колись усе-таки переведусь на акторський. І тоді ж я зустрів свого вчителя Генріка Шаблявічюса – видатного литовського документаліста. Мені стало одразу зрозуміло, що я не хочу ані акторства, ані ігрового кіно взагалі. Я проводив ночі в монтажній, монтуючи чужий матеріал, шматочки фільмів інших режисерів, дивувався, як можна розповідати свою історію чужими кадрами. Це і стало основою всього того, що я роблю зараз.

 

Подекуди ігрове кіно є документом часу. І навпаки – є таке документальне кіно, яке складно назвати документом. Мені б хотілось винайти щось інше, скажімо, кіно реальності. В ігровому кіно я створюю світ із себе, а в документальному – просто дивлюся на світ і сприймаю те, що йде від реальності. Моя фантазія має межі, а ось світ навколо, здається, безмежний. Мені важко здивувати самим собою, я знаю власні ліміти, свої можливості. А ось те, що я бачу навколо… Це і є смисл документалістики – весь час дивуватись, відкривати те, що поруч, але водночас і те, що приховане.

 

Кіно – це завжди створення чогось. Є такий відомий литовський кінорежисер, Йонас Мекас, засновник авангардного руху в 60-70-х роках, що живе зараз в Америці, в Нью-Йорку; він уже старий, йому близько 90 років. Мені дуже сподобалось, саме його визначення кіно. Він сказав, що колись рай був таким великим і прекрасним зображенням,  але лукавий жбурнув камінь в це зображення і розбив його на дрібні шматочки, що розсипались по всьому світу. Кінематографісти – це люди, які збирають маленькі шматочки втраченого раю і намагаються його скласти. Я теж намагаюсь відтворити свій клаптик раю.

 

Я дуже відкритий для впливів, на мене впливає безліч речей, усе, що бачу і що відчуваю. І все це перетворюю на своє нутро. Фільми Андрєя Тарковського для мене вже не просто фільми, це частина мене. Або ж фільми Бели Тарра. Мистецтво, музика і книги, які я читаю, змінюють мене, моє сприйняття світу, а заразом і мій стиль. Кожен режисер – це лінза, що переломлює зображення, адже ми не є камерами спостереження, які чіпляють на заправках. У всьому, що бачимо, ми віддзеркалюємо себе. Дуже багато залежить від того, в якому ми стані. Свої старі фільми я вже не зміг би зробити так, як зробив, бо я вже інший.

 

Я завжди прагнув знімати людей, не залежних від системи, мені вони більш цікаві. Чому в мене лише одні старці й діти? Саме тому, що вони поза системою, вони вміють знайти свій світ. Ось як сліпі чи бабуся в «Уку Укай», котра біжить, чи Рамін, який живе у своєму світі. Дивлячись на таких людей, я не відчуваю в них тісного зв’язку з цим світом. Мене в них цікавить певна позачасовість. Як встояти проти змін, створити свій прихисток, свій світ? «Польоти над блакитними полями» теж про здатність устояти в своєму маленькому всесвіті. У мене немає жодного героя, що був би прив’язаний до системи, до часу і вирішував би якісь злободенні питання. Усі стоять осторонь від цього.

 

Моїх персонажів завжди оточують каструлі, відра і коти. Усе це – їхня історія. Це не простий стілець – на ньому сиділа тисяча людей. Коли я показую його, це помітно, тут не потрібні зайві слова. По ньому видно, скільки людей ним користувались. Кожна річ говорить сама за себе. Можна розповісти історію певної людини словами, а можна каструлею, кружками або іншими речами, що її оточують. І суть кіно – не слова. Якби я писав статтю, я б розповів. Але сенс кіно – зуміти розповісти зображеннями, речами, обличчями, які цікаві якраз до того, коли почнуть говорити. Це і є основа кіно.

 

Чи я пишу? Так, пишу заявки і сценарії. Щодо заявок – тут все зрозуміло, а от сценарії документального кіно дуже специфічні, вони не літературні. Якщо сценарій ігрового кіно пишеться для акторів, то документального кіно – для оператора, щоб він знав, де ставити камеру, яке потрібно освітлення, які об’єктиви, загальний план чи великий. Сценарій в документальному кіно – це, швидше, технічний план для оператора, план підготовки. Решту – диктує реальність. Але без цього плану режисер губиться: виходиш на знімальний майданчик, а перед тобою мільйон опцій, ти можеш поставити камеру і так, і сяк. Завжди потрібен чіткий план, щоб розуміти, куди дивитись.

 

У кіно з реальністю, як із цуценям – потрібен час, щоб він одомашнився. Метод документального кіно – придивлятись. Дуже довго і ретельно. Ми з оператором перед зйомками багато гуляємо і розмовляємо часом навіть про те, що геть не стосується кіно. Іноді це бувають дуже тривалі періоди, іноді короткі. Коли ми знімали «Причал», ми місяць снували туди-сюди біля річки і розмовляли.

 

Коли завершується зйомка, виникає страх. Думаєш, що щось не знято. Під час зйомок бувають моменти катарсису, коли трапляється який-небудь подарунок. Або просто відчуваєш, що щось добре вийшло. Іноді потрапляєш у яму, і впевнений, що все знято погано. Але потім виходиш з цієї ями і бачиш – не такий страшний чорт як його малюють. Мені зараз легше, я знаю, що бувають такі хвилі, розуміння приходить від знання себе. Словом, до моменту коли я показую своє кіно – це крива лінія. Такі ламані лінії трапляються у всіх режисерів. Я пам’ятаю, у мого вчителя бували такі стани. Він ходив сумний, говорив «Не годжусь я вже, не вмію я робити кіно». А потім він раптово змінювався і бачив, що все вийшло чудово.

 

Момент катарсису в мене виник, коли я знімав фінальну сцену в «Одній». Там була зграя пташок на острівці, нічого особливого. Цей острівець розташований біля однієї з головних автострад у Литві, всі люди проїжджають повз нього, вони добре знають це місце. Ми підійшли туди з оператором, побачили цих птахів. А потім виставили камеру на 32 кадри в секунду, відкрили діафрагму трохи більше, ніж зазвичай, і птахи почали світитись. Я помітив це і дуже здивувався, адже камера здатна змінювати реальність, зі звичайного робити щось незвичайне. У кожному фільмі є такий випадковий момент, який дивує.

 

Тварини? Вони так мені подобаються! У них такі розумні очі, вони весь час щось думають. Мені здається, що у тварин також є зв’язок із вічністю. Коли я дивлюсь в очі своїй собаці, я бачу, що там є вічний смуток і щось таке, чого вона не може сказати. І в очах вівці, або кота я теж це відчуваю. Вони розуміють те, що людям не дано зрозуміти. Вони безгрішні, як янголи. У них немає жодних вад.

 

Звір – це щось зле, але не моя собака. Мабуть, милосердя відрізняє людину від звіра. Я щодня торкаюсь реальності, людей і, щоб їх зняти, я мушу їх зрозуміти. Не всі люди заслуговують милосердя, жалю (хоча жаль, це, мабуть, невлучне слово).

 

Коли знімав «Уку Укай», я збирався створити сатиру над людською дурістю, над усіма цими нікчемними спробами омолодити себе, стараннями залишитись вічно красивими і здоровими. Я збирався зробити злий фільм, та вже на початку зйомок збагнув, що теж страждаю від часу, від влади часу. Усі люди намагаються ввійти у вічність, втекти від старості в той чи інший спосіб. Тому цей фільм не став викривальним, таким, що висміював би людську дурість. А радше став розмислом над тим, що таке людське тіло, і яке воно тендітне, як швидко марніє.

 

Розмову вела Оксана Карпович

 

Далі буде...

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
23–30
березня 2018
3
мiсяцi до початку прийому заявок

Завантажуйте мобільний додаток Docudays UA


Актуальні можливості для документалістів
Новини
Актуальні можливості для документалістів
Новини
DOCU/ХІТ: найкращі документальні фільми в кінотеатрах країни
Новини
DOCU/ХІТ: найкращі документальні фільми в кінотеатрах країни
З 20-го квітня в Києві стартує DOCU/ХІТ, який на широких екранах презентує документальні стрічки – фаворити міжнародних кінофестивалів. Далі DOCU/ХІТ мандруватиме до Львова, Харкова, Одеси
Новини
Український док на найбільшому швейцарському кінофорумі Vision du ree…
Новини
Український док на найбільшому швейцарському кінофорумі Vision du reel
18 квітня команда Docudays UA презентує каталог українських документальних фільмів на одному з найбільших фестивалів документального кіно Європи
Новини
Занурення. Сім днів у напрузі документального кіно
DOCU/БЛОГ
Занурення. Сім днів у напрузі документального кіно
У блозі інтерн Docudays UA з Республіки Абхазія Тамаз Аблотія розповідає про побачені ним фестивальні фільми, завдяки яким пірнаєш у глибини найболючіших ран суспільства
DOCU/БЛОГ
Голоси української документалістики
Новини
Голоси української документалістики
Новини
Дякуємо усім за Docudays UA-2018!
Новини
Дякуємо усім за Docudays UA-2018!
Новини
Показ фільмів-переможців 15-го Docudays UA. Розклад
Новини
Показ фільмів-переможців 15-го Docudays UA. Розклад
Новини