Про Ризький кінофестиваль, «Євромайдан…» і дорослішання

18 грудня 2014

Поїздка до Риги – це завжди, як подорож додому. Гортаючи батьківський альбом, завжди зупинялася на кольорових фотографіях із Риги, вони були як свято серед чорно-білих радянських буднів. Так склалося, що я стала бувати там часто, і кілька по-справжньому близьких друзів зустрілися саме в Латвії.  Згодом друзі стали продюсерами і тепер ми ще й завершуємо разом наш новий документальний фільм. Тому коли нас із Романом Бондарчуком запросили на Міжнародний ризький кінофестиваль представляти «Євромайдан. Чорновий монтаж», ми ні хвилини не сумнівались.

 

Міжнародний ризький кінофестиваль відбувається вперше. Він був придуманий з тієї нагоди, що Ригу обрали культурною столицею Європи-2014. Від усвідомлення настільки почесної місії, організатори взялися робити все й одразу: запрошувати зірок світового масштабу, крутити артхаусні програми документального кіно й анімації, проводити продюсерські лекції, консультувати з написання сценаріїв і врешті-решт вручати нагороду Європейської кіноакадемії на справжній червонодоріжній церемонії закриття.

 

Але Рига – не Канни. І не може тягатися з жодним індустрійним кінофестивалем. На лекціях продюсер і викладач Лондонської кіношколи Нік Павелс відкриває презентацію у Powerpoint і, зрозуміло, не видає жодних професійних секретів, тільки весь час повторює казахське прислів’я: «Посміхайтеся! В усміхнене обличчя ніколи не плюють!» 

Національна ризька бібліотека, де проходили всі індустрійні події фестивалю


Організатори могли б взяти на себе місію глядацького кінофестивалю й продумати графік показів, рекламу й залучення глядачів. Але сил займатися глядачами не лишилося. Покази часто відбуваються у напівпорожніх залах, перш за все через те, що фільми нашаровуються, йдуть в один і той самий час у різних кінцях міста. Також дається взнаки, що у Ризі вже три роки не було кінофестивалю. Директор легендарного «Арсенала», не отримавши фінансової підтримки від латвійського кінофонду, подався на заслужений відпочинок до Барселони. А кінопубліка стрімко деградувала, просто розучилася ходити на фестивальне кіно.

 

«На Арсеналі усе по-справжньому вирувало! – розповідає нам Віталій Манський, режисер, директор «Артдокфесту». - Певно через те, що Рига у радянські часи була таким собі «місцевим» закордоном, тут відчувався смак Заходу, але кожен розумів російську. Англійської в наших широтах тоді ще ніхто не знав, тому нове кіно  сюди їхали дивитися всі. Але часи змінюються і треба докладати зусиль, щоб відстояти свої позиції».

 

Манський – одна із запрошених зірок. У ресторані директорка фестивалю Санора нас посуває, щоб сидіти навпроти метра. За столом тиша: всі слухають, що скаже Віталій. І прекрасно! Манський вказує організаторам на очевидні проколи, вони сумирно кивають й обіцяють провести роботу над помилками. Особливе ставлення до Манського проявляється ще й у тому, що фестиваль не привозить авторів для дискусій після фільмів, але робить виняток для режисерів програми Артдокфесту.

 

У столиці Латвії, де проживає 50/50 латишів і росіян, ми чекаємо щонайменше провокативних питань із зали. Натомість усі сидять, приголомшені й сумні, можливо, тому, що на латвійських кордонах помічені російські  підводні човни й літаки-розвідники і про це увесь час говорять у місцевих новинах. Але потім хтось боязко питає про наші мрії на Майдані і про мрії тепер, а ще про те, коли повернеться Крим. І ми ще довго стоїмо у проході, коридорі і кінокав’ярні й говоримо, пояснюємо, попереджуємо. Ще рік тому ми самі сахалися від думки, що може початись війна, а нині – це наша реальність. Десь за рогом передріздвяні корпоративи стріляють у ризьке небо салютами, а ми здригаємося, чекаючи з-за рогу тітушок з арматурою.  Певно, травма глибша, ніж нам здавалося, і так швидко не минає.

 

Повільною ходою ми йдемо на новий фільм Роя Андерсона. «Голуб cидів на гілці, розмірковуючи над буттям» – все той самий фірмовий Андерсонівський вирок для лінивої й майже вже мертвої Європи. Ловлю себе на думці, що й сама давно не чекаю нічого від Євробабусі, що вона давно вже не може дати раду самій собі. Але ні слова більше, просто не пропустіть цю картину на фестивалях, у прокаті чи на торентах країни.

 

Під час монтажу


Наступного дня ми переміщуємося на студію  закінчувати фільм про дитячий джазовий оркестр «Діксіленд». Надихнула нас його створювати і не здаватися продюсер Ілона Бічевська.  За чотири роки роботи над фільмом і пошуком грошей на зйомки ми встигли подружитися. Одного разу, після чергового облому в Парижі, я спитала Ілонку, для чого їй боротися за фільм про українських дітей? Вона мудро посміхнулася й сказала: «Це важливий фільм, фільм про дорослішання. Яка різниця - діти з Юрмали чи Херсона? Дорослішання – однаково болісне для всіх».

 

Я часто думаю над цими її словами. Дорослішання приходить тоді, коли ми його не чекаємо і часто через втрати. У фільмі хвороба відбирає в дітей вчителя. Але це тільки перший етап.

 

За роботою в монтажній ми пропускаємо виступ мого кумира: актриси і режисера, колишньої дружини Інгмара Бергмана Лів Ульман, пропускаємо творчу зустріч з Вімом Вендерсом, а також церемонію закриття і Мирослава Слабошпицького на сцені... Зізнаюся чесно, ми й не збиралися туди йти. Можливо, через те, що червоні доріжки здаються зараз чимось недоречним і, пакуючи валізи додому, думками ти вже то на східному, то на південному кордоні, то у рідному й дорогому Криму.

 

Дар'я Аверченко, pr-директор Docudays UA

 

Окремо дякуємо за теплі палароїдні знімки Улдісу Секулісу

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020