Обличчя свободи. Майдан

17 березня 2014

В рамках 11-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA 23 березня о 18:00 відкриється виставка фотографій Ігоря Гайдая. Виставка працюватиме щодня впродовж фестивалю в галереї «Камера» (вул. Прорізна, 22). У своєму інтерв'ю Ігор Гайдай розповідає, що надихнуло його взатися за фотоапарт цього разу... 

 

Сьогодні рідко хто згадує, що у дев’яностих ім’я київського фотографа Ігоря Гайдая було тісно пов’язане з рекламною фотографією. Відтоді, як Ігор покинув комерційну зйомку і зайнявся авторськими проектами, він зосередився на портретах, часто присвячуючи одній серії по кілька років. Зокрема, над проектом «Українці. Початок третього тисячоліття», що вийшов книгою і вмістив понад 130 портретів сучасних жителів країни від пастуха до президента, Ігор працював 7 років. Серед серій, які неодноразово експонувалися в Україні і за кордоном, «РАЗОМ.UA» – масштабні колективні портрети за одночасної участі сотень людей. З Ігорем та Ніною – його дружиною й асистентом – Docudays UA зустрівся в розпал революції гідності, аби поговорити про новий проект «Обличчя свободи. Майдан».

 

Ігорю, що спонукало вас зайнятися дослідженням української ідентичності на Майдані?

 

Це не дослідження ідентичності, як громадин я просто не міг лишатись осторонь. Я вважаю себе майданівцем і знімаю своїх однодумців. Це не погляд з відстані – мені цікаво пропустити їх крізь себе. Раніше я знімав дуже різних людей, інколи фотографував не тільки  тих, хто мені особисто дуже подобався.

 

Цього разу все емоційніше. Для мене ці люди поодинці та вкупі творять образ справжньої  свободи. На Майдані постійно лунає фраза, над змістом якої не замислюєшся: «Слава Україні! – Героям слава!» Так от, що довше я живу з Майданом у серці, то ці слова набувають більшого сенсу.

 

Як ви обирали героїв, адже там тисячі людей?

 

Майдан дуже колоритний, але передовсім мені хотілося уникнути ярмаркової стилістики. Першою несподіванкою для мене стало те, що я не зміг відмовитися від кольору (зазвичай, світлини фотографа чорно-білі – Н.Д.). Майдан для мене виявився кольоровим, я думаю, це через національні прапори. А друге – у мене не було чіткого критерію відбору. Як тільки зупиняєшся, то нікого нема: просто люди йдуть і ніхто в око не впадає, але потім бачиш – один, другий, третій, і всі такі гарні! От існує формат стріт-фешн, а це майдан-фешн: ці каски, прапори на плечах!

 

Переважно ми знімали незнайомих людей, та згодом почали шукати певних героїв. Йшов лише перший місяць, але здавалося, що це так довго. Був один чоловік, якого я називаю 31-й день. Він так і сказав: «Сьогодні вже 31-й день стою». Тоді ніхто не знав, що буде ще й 51-й і 61-й…

 

Як люди реагували на камеру, ви ж їх фактично відривали від справ?

 

Думаю, більшість людей погоджувалася тому, що це непересічний момент у житті. У них є відчуття, що зараз вони самі творять історію, новітню історію держави. Мої фотографії зроблені дуже просто: я зупиняю людину в тому настрої і в тому середовищі,  де вона є,  навіть на фон не впливаю. Кожна окрема світлина, можливо, не має цінності сама по собі, але я документую історично важливий для країни момент.

 

Україна отримала незалежність в подарунок, без боротьби, просто так склалося. Мєнти, бандити, комуністи – всі перефарбувалися, отримали окреме князівство від Московії і почали розбудовувати бандитську державу. Хоча треба було маскуватися і це маскування дало нам проєвропейський вектор, більшу відкритість кордонів, дозволило людям вільніше пересуватися. Але поки не підросло покоління молодих людей вже незалежної України, все бандитське консервувалося. Мені здається, що ця молодь не захоче мати середньовічних політиків, цих бать і паханів. Їх не так вже й травмує розкрадання, але вони не можуть існувати без свободи. Майдан – це обличчя свободи.

 

Чи вдавалося поспілкуватися з тими, кого знімали?

 

По-різному. От сьогодні ми знімали на Грушевського – там тільки туристи можуть собі дозволити зупинитися, а їх там насправді чимало.

 

 Ми вже охрестили це явище політичним туризмом. Ще з часів мирного Майдану багато хто приходив сфотографуватися на тлі барикад.

 

На тлі «йолки»! Я теж перші кадри зробив там.

 

Відколи почалися утиски і переслідування активістів Майдану, люди обережніше ставляться до фотографів?

 

Спершу ми записували імена, телефони, імейли, а зараз навіть пропонуємо залишатися у масці. От медиків ми так і фотографували, бо за ними зараз йде справжнє полювання.

 

Сьогодні один чоловік знімався у масці. – додає Ніна Гайдай. – Ми вже навіть перший кадр зробили, а потім він здер її і каже: «Ні, я так хочу!».

 

Атмосфера Майдану дуже відверта, – продовжує Ігор. – Відкритість – та риса, яка поєднує багатьох. Я розумію, що там дуже різні люди, але мені здається, що у цьому середовищі я більше серед своїх, ніж у повсякденному житті.

 

Скільки портретів ви вже зняли?

 

Понад 200, – відповідає Ніна.

Справді? – дивується Ігор. – Я не думав, що їх так багато. Я пам’ятаю майже кожну історію.

 

 А просять фото на пам’ять?

 

Найцікавіше, що ні. Дехто цікавиться, де можна подивитися. Більшість через те, що Ніна ходить зі спалахом, взагалі вважають, що ми з телебачення і підходять дати інтерв’ю.

 

Матеріалу зібралося чимало, чи плануєте видати альбом?

 

Планую. Але відбір буде надзвичайно важким. Дещо не хочеться викидати навіть коли фото не дуже вдале, бо мені симпатичні люди. Але треба бути мінімалістом – світлини роздарувати героям, людей залишити в серці. Професійні стосунки не можна підміняти громадянською переконаністю і особистою позицією.

 

Розмову вела Наталка Довга

1 лютого, 2014

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020