СПЕЦІАЛЬНА ПОДІЯ: Самобутній кінематограф Боріса Мітіча

22 березня 2014

Член журі DOCU/LIFE Боріс Мітіч – сербський кінорежисер. Він працює в межах вигаданих ним самим жанрів, таких як «циганський Шалений Макс», «сатиричне веріте», «спагеті істерн». У своїх фільмах він показує Сербію іронічно та критично. Зараз Боріс Мітіч працює над філософським фільмом про ніщо.

 

Показ фільмів Боріса Мітіча «Краля Діана», «Бувай, як справи?»  та обговорення з режисером – 22 березня, 21:00, Синя зала Будинку кіно.

 

 

0.

Після війни у Косово, де я служив як звичайний молодий солдат, я почав працювати перекладачем та асистентом відомого незалежного журналіста. Це тривало п’ять років.

1.

Я працював із багатьма всесвітньо відомими медіа-організаціями, але зрештою сильно розчарувався в журналістиці. Мені значно ближча мова кіно.

2.

Різниця між журналістикою і документальним кіно – у часі, який ти витрачаєш на побудову стосунків із людьми, що їх знімаєш. Журналістика – це бліцкриг, документальне кіно – це стосунки на все життя.

3.

Я витратив свої заощадження на маленьку DV-камеру – не найдешевшу, але й не найкращу. Я одразу почав знімати: першого дня знімав свій дім зсередини, другого дня – краєвид із вікна, а на третій день пішов знімати надвір.

4.

Мій перший фільм «Краля Діана» мав шалений успіх. Я планував показати його лише на вечірці для друзів, але він став вірусним відео навіть без інтернету – всі його собі переписували.

5.

Зняти успішний фільм без спеціальної освіти можливо. Для цього потрібно вкласти у нього багато наївності, чесності та кіноінтуїції.

6.

«Краля Діана» розповідає не про міжетнічні взаємини, а про ставлення до життя, про алхімію та творчість.

7.

Проблема циган у Сербії має переважно соціальний, а не расовий характер. Вона не така серйозна, як в інших країнах, де є потужні праві угрупування. Але в Сербії цигани живуть дуже бідно.

8.

Мій другий фільм «Бувай, як справи?» розповідає про сербську літературну течію під назвою Белградський афористичний гурток. Люди почали використовувати афоризми як грайливу критику соціального режиму. Особливо в 90-х, коли все котилося під три чорти, афоризми зіграли важливу терапевтичну роль.

9.

Щоб зняти «Бувай, як справи?», я прочитав за два роки триста книжок афоризмів. Я обрав ті з них, які можна перекласти будь-якою мовою. Потоваришував з усіма авторами. Намагався мовою кіно відтворити те, що ці люди робили зі словами.

10.

Я зрозумів, що багато років знімав дивні подробиці повсякденного життя. Я називав їх сатиричними документальними картинками.

11.

Оповідач у фільмі – це на 50% я сам і на 50% – мої улюблені літературні персонажі: Пєчорін з «Героя нашого часу» Лєрмонтова, герой «Записок з підпілля» Достоєвського, «Зеліґ» Вуді Аллена, Сірано де Бержерак, хлопець із фільму «Бійцівський клуб», деякі елементи з «Апокаліпсису сьогодні» та «Похвали Глупоті» Еразма Роттердамського.

12.

«Бувай, як справи?» – це незвичний інтелектуальний фільм, який я називаю «сатиричним веріте». Він мав успіх на телебаченні та на фестивалях. Я їздив із ним у Нову Каледонію, він одержав нагороди в Мексиці, Уругваї та Кореї. Якщо ваш фільм не подорожує світом, це означає, що ви не зробили універсального інтелектуального висловлювання.

13.

Багато людей помиляються, вважаючи, що можуть швидко зняти документальний фільм. І чимало режисерів, особливо з заможних країн, помиляються, вважаючи, що можуть поїхати до іншої країни і зняти про неї фільм.

14.

Сербське кіно дуже життєздатне. Ми знімаємо значно кращі фільми, ніж нам дозволяють умови. В ігровому кіно великі імена останнім часом здулися. Кустуріца знімає дуже посередні фільми. Паскалєвіч часто повторюється. Ґоран Марковіч стає жалюгідним.

15.

У нас немає ефективної національної культурної політики. Усе тримається на роботі божевільних авторів. За два минулих роки наші два фільми вперше потрапили на «Санденс». Фільм Міни Дюкіч «Непокірні» – це прекрасна робота про пару молодих бунтарів. «По колу» Срджана Ґолубовіча – дуже емоційна історія про особисту пожертву, заснована на реальних воєнних подіях.

16.

Те, що відбувалося останні двадцять років, загалом було нестерпним порівняно з ідилічним життям, яке було за Тіто. Тому всі намагаються забути минуле.

17.

Ніхто не є щасливим після двадцяти років війни. У Хорватії високий рівень соціального та економічного незадоволення. Боснія – абсолютно розлагоджена країна. Косово – гібрид і монстр, який також не функціонує. Сербія практично збанкрутіла.

18.

У Хорватії всі тріумфують: «Правда на нашій стороні, ми жертви, і ми чисті», але це повна нісенітниця. Серби думають, що проти нас весь світ, що ми – жертви таємної змови, і це також нісенітниця.

19.

Популярна історія намагається представити ситуацію на Балканах як уже вирішену, але це неправильний і занадто спрощений погляд. Уся ця теорія про фанатика, який хотів зробити Сербію більш могутньою, звучить наївно навіть для дитячого підручника з історії.

20.

Після того, як ми повалили нашого «Януковича», ситуація не покращилась. Коли до влади прийшли демократичні партії, стало навіть гірше, тому що у 90-х ми принаймні мали надію на краще. Тепер уже ні.

21.

Усі питають: «Коли виходить новий сербський фільм?.. Ой, ні, тільки не про 90-ті, тільки не про війну!».

22.

Тут усі настільки розчаровані діями ЄС, що навіть найбільш проєвропейськи налаштовані громадяни стають антиєвропейцями. Люди бачать, що Європа захищає власні інтереси, і її стосунки с новими членами дуже несправедливі.

23.

Зараз я знімаю документальний фільм про Ніщо. Ніщо – це цілком виправдана тема для документального кіно. Це дуже важлива частина нашого життя. Цей фільм буде теплим, сатиричним і гуманістичним.

24.

У мене будуть картини Ніщо та зображення з фільмів понад 50 кінематографістів із 50 різних країн. Деякі з них – суперзірки, як Коссаковський, Ґлавоґґер, Костомаров, Старонь. Ми будемо знімати Ніщо різними способами. Протягом двох років ми обговорюватимемо матеріали. Що б нам сказало Ніщо? Чи могло б воно з нами нарешті поговорити?

 

На основі інтерв’ю Олександра Телюка

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020