Володимир Яворський: «Показати на екрані «чорнуху» – просто»

26 червня 2014

10-11 червня у Гродні (Білорусь) відбувся показ документальних фільмів з фестивалю Docudays UA.

 

Фестиваль існує від 2006 року, й традиційно проходить в останній тиждень березня в київському Будинку кіно. Після чого фестивальні стрічки мандрують іншими містами України та СНД.

 

Стрічки ведуть про долі людей в різних кінцях світу: в ізраїльській жіночій тюрмі, в таборах піратів у Сомалі, на заводі «ЗИЛ»… Особливість у тому, що фільми з Docudays UA, крім фестивальних показів, не можна ніде подивитися – їх не можна потім знайти у вільному доступі, в інтернеті.

 

У Мінську фільми з фестивалю демонструвалися минулого року, в Гродні ж Docudays UA вперше. Покази відбулися за підтримки та на базі польського консульства.

 

Користаючись із нагоди ми вирішили поспілкуваться з одним із засновників і координаторів фестивалю Володимиром Яворським.

 

Режисер по 10-15 років живе зі своїм героєм

 

– Як виникла ідея проводити фестиваль?

 

– Фестиваль народився 11 років тому, і ми зрозуміли, що це один із найкращих способів достукатися до пересічної людини, що живе простим життям і не є активістом. Показати якісне документальне кіно й проблеми суспільства, що є в кожній державі й потребують уваги людей. Людина мусить звертати на них увагу і вимагати того ж від влади.

 

Ми побачили, що існує ціла мережа фестивалів, які показують кіно про права людини, і вирішили робити так само. Поволі з'явилися прихильники, що запрошували показувати фільми у своїх містах. Наші фільми демонструвались у понад 300 містах України, в Росії, а з минулого року – в Білорусі. Ми робимо один із найбільших фестивалів такого кшталту на пострадянському просторі.

 

– Документалістика – це журналістика чи мистецтво?

 

– Мистецтво. Журналістика – це журналістські програми. Формат наших фільмів не підходить телебаченню. Вони є складнішими, з цікавішою структурою. Деякі стрічки фільмуються по 10-15 років, бо режисер живе разом зі своїм героєм. Це не новини і не репортаж.

 

Сомалі – поруч

 

– Ваш фестиваль розрахований на професіоналів чи дебютантів?

 

– У нас завжди багато дебютів. Ми маємо відкритий конкурс для фільмів, головний критерій – цікава робота. До того ж, ми запрошуємо молодих режисерів до Києва на майстер-класи з зірками документалістики, що приїздять з усього світу, і які здобували нагороди в Ляйпцігу, Берліні тощо. Ми показуємо фільми, які були зняті не раніше, ніж рік-півтора тому. Часто трапляються прем'єри. Буває, що в нас поруч стоять монстри кіно й режисери, які щойно випустили свій перший фільм. А, можливо, це взагалі не режисер, а активіст, що втрапив у вир цікавих подій.

 

– Чому ви вважаєте, що людям на пострадянському просторі цікаво й важливо знати, що відбувається в Сомалі, Америці чи в ізраїльській тюрмі?

 

– Бо ці проблеми спільні для багатьох суспільств. Документальне кіно чітко показує, що кожне суспільство має хвороби. Різниця в тому, як воно на них реагує. Десь на них намагаються не зважати, десь влада їх помічає й вирішує, десь влада не помічає, але помічає й вирішує саме суспільство, громада… Коли люди дивляться фільм про Сомалі, вони бачать – щось подібне відбувається й поряд з ними.

 

 

Світ, не викривлений ЗМІ

 

– Чи були якісь фільми за час існування фестивалю, що особливо зачепили?

 

– Це десятки фільмів, але, звісно, найбільше у голові крутяться останні. Наприклад, фільм «Путінські ігри» про олімпіаду в Сочі, яка коштувала близько 50 млрд доларів США. Попередня олімпіада, яку вважали найдорожчою, коштувала, наприклад, 2,5 млрд. І це питання не тільки нечуваної розкоші, а й нечуваних крадіжок. А фільм розповідає про звичайних людей, які живуть у Сочі й на собі все це відчувають. Те саме у фільмах про Майдан: це не політична пропаганда з телевізора, а історії звичайних людей з питаннями. Навіщо ви прийшли? Чого ви хотіли? Чи домоглися свого?

 

Тут, у Гродні, ми показуватимемо фільм про ізраїльську тюрму, де кілька років сидять єврейка, арабка та ще одна жінка, що не належить ні до перших, ні до других. Війна йде вже стільки років, а вони сидять разом і якось будують відносини. І ти розумієш, наскільки цей світ розмаїтий, цікавий, і як часом він викривляється у ЗМІ.

 

Показати «чорнуху» – просто

 

– Чи траплялись у вас проблеми з проведенням фестивалю?

 

– Так, але тільки в Україні. Торік, коли режим Януковича закручував гайки, була низка заборон і ексцесів. Наприклад, був фільм, в якому йшлося про резиденцію Януковича – Межигір’я. Адже люди мають бачити, як живе їхній президент. От показ цього фільму постійно зривався по всій країні: то будівлі «заміновували», то приходили представники спецслужб і забороняли… А це ж божевілля – стати за кілька років мультимільярдером за умов, коли 20% населення живе за межею бідності. Там же кожна люстра в залах коштувала 80 тис. євро, а залів тих кілька десятків…

 

– Стрічки з Docudays UA обов’язково мають акцентуватися на проблемах, чи це може бути щось цілком позитивне?

 

– Є позитивні фільми, навіть з гумором. Бо зображується не тільки проблема, але й її подолання. Наприклад, фільми про інвалідів, які, незважаючи на свої вади, живуть повноцінним життям усупереч стереотипам. Все залежить від режисера. Коли дивишся «Путінські ігри» – постійно смієшся. Показати «чорнуху» просто, але ж треба дивитися з різних сторін, щоб було видно не саму проблему, а й вихід з неї. Тож має бути і позитив.

 

Домрачева, хокей і хороші дороги

 

– Чи працюєте ви з білоруськими режисерами?

 

– Білоруські фільми завжди є на фестивалі. Не пригадаю назви, але й на останньому фестивалі було кіно з Білорусі. Раніше знімалося значно більше – усі знають того ж Хашчавацького, – але тепер білоруські режисери чомусь не такі актуальні. Можливо, реальність не змінюється і не хочеться повторюватися. Хоча тем вдоста…

 

– А які документальні фільми про Білорусь людям за кордоном було б цікаво побачити?

 

– Наприклад, про білоруське село, яке живе в своєму замкненому світі. Мало хто туди їздить фільмувати документалістику. Або про білоруську пропаганду. Як працює ця машина, у яких випадках спрацьовує, в яких ні, які засоби використовує? На фестивалі ми показували уривки з телесюжетів. Це було дуже цікаво для людей, які раніше з подібним не стикалися. Білоруси звикли, для них це звично, а для іноземців, тих же українців, – ні.

 

Як досягається така чистота довкола? Чому в Білорусі хороші дороги? Є речі, якими Білоруси можуть пишатися, вони так само варті фільмів. Тема Домрачавої, хокею… – є багато цікавих тем, з якими чомусь не працюють тутешні режисери.

 

Алєсь Кіркєвіч,

світлини Аляксандра Саєнка та автора,

«Будзьма беларусамі!»

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020