6 правил життя на фестивалі документального кіно в Шеффілді

24 червня 2014

Шеффілдський фестиваль документального кіно та цифрових медіа – один з найбільших і найпотужніших у світі. Цього року фест проходив 7-12 червня. Свої враження звідти привезла програмний координатор Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA Вікторія Лещенко.

 

1. Stay emotional! a.k.a. не приховуй своїх почуттів (!)

 

Зала вщент. Біля мене сидять дві дівчини, що обговорюють майбутню прем’єру австралійського фільму про злети і падіння свого часу популярних скейтбордистів братів Паппас: «This is going to be emotional!», – «Yes, very emotional story...», – «Ви це серйозно?» – скептичне сьоме чуття підказує, що це чергова телевізійна шняга, та мені вже несила відірвати очі від сцени, адже на ній – програмний директор, чарівний Гуссейн. У нього презентація кожного фільму ні що інше, як «рок-опера». Радісно й збуджено він кричить до зали, яка йому вторує дружнім ревінням. Розбудивши півсотні глядачів, він з ентузіазмом розповідає, як відстежував долю цього фільму роки чотири. Потім геть несподівано щасливо махає глибоко в залу до проекціоністів зі словами: «Гей, хлопці в рубці, все буде добре! Довіртесь мені!» Мій мозок ці прості слова підтримки підривають. Розуміючи всю палітру стресу, який переживають люди «в рубці», цей простий хід видається таким очевидним, а тому й геніальним. Чи варто казати, що показ пройшов чисто – голки не підточиш?

 

Гуссейн – дивовижний. Завжди вдягнений, мов щойно від кравця, у добре скроєному  чорному піджачку та брюках, винятково яскравих сорочках. У минулому сам початкуючий режисер, особливо уважний до новачків та дебютних робіт. Так, наприклад, вранішній сеанс студентських робіт представляв особисто. Зустрічала його майже перед кожним конкурсним сеансом, перед кожним відповідальним вечірнім. Між тим, він ще й примудрявся підскочити до котрогось із колег, не забуваючи спитати, як той себе почуває.

 

 

2. Годі шукати шедевр.

 

Шеффілдський документальний фестиваль як велике медіашоу – твіттер без кордонів (стрічка твіттера проектується тут просто на стінах кінотеатру). Як і в Британії в цілому, все тут ніби як скрізь, але трішечки інакше. І це «трішечки» – ключове для розуміння подій. Близько 80 відсотків усієї програми – британське й американське кіно. Це доброякісні фільми, телепродукт, вибір якого визначається саме високим рівнем виробництва. Що найперше впадає у вічі – відсутність скаженої гонитви за шедевром, чистим злитком кіно, на пошук якого орієнтований програмінґ європейських фестивалів. Культу великого кіно тут немає, режисер давно помер, але майстри своєї справи живучі. Це дарує свободу, що вивільняє величезну кількість енергії, яка вкладається в блок професійних подій на фестивалі – зустрічі, семінари, сесії та воркшопи на тему виробництва. Близько 3500 гостей, серед яких багато-хто приїздить саме на кіноринок у пошуках копродукції, дистриб’юторів. Тут, зрештою, важливо не що, а як це буде робитися. Над цим «як» британські й американські документалісти ламають мозок серйозно й цілеспрямовано.

 

 

3. Просто уяви, що це можна робити і по інтернету.

 

Окрема інтрига – це, як на наш рівень, інноваційна компонента, великий блок подій, пов’язаний із вебдокументалістикою та кросмедіними проектами. Crossover Labs цього року включав саміт, огляд вебдокументарі у місцевій арт-галереї «Міленіум», інтерактивний проект «Обери свій документальний фільм» (Chose Your Own Documentary, by Nathan Penligton), де кожен глядач може обрати свій варіант розвитку подій. Що в українській документалістиці – день післязавтрашній, тут галасливе сьогодні. Не встигла, на жаль, потрапити на зустрічі таємної ложі фанатів нових цифрових і медійних технологій, але, проглянувши список івентів, можу відзначити, що під пильним оком британців усе: починаючи від айпаду й закінчуючи вебкамерою мобільного телефону. Іншими словами, кожному ґаджету – по воркшопу.

 

 

4. Обов’язково подивись кіно поза кінотеатром. Наприклад, у справжній печері.

 

Принципові багатоканальності подій підпорядковане й програмування фестивалю загалом. Так звичне пафосне відкриття замінене показом трьох різних фільмів на кількох майданчиках: від великого залу в City Hall до величезної печери за містом. Печера з семиметровим екраном, місцями на 400 осіб і спорудженим баром перетворює кінопоказ на незабутній. Звук фільму наповнює собою грот, резонуючи з криками живих птахів, мешканців печери. Як шеффілдський кіноекран опиняється в центрі дикої природи, так і в простому житті сільських жителів з'являється телевізор. Вибір локації для одного з фільмів-відкриття «Щастя» (Франція-Фінляндія, 2013) видається блискуче влучним. Стосовно кіномайданчиків просто неба, то тут їх сила-силенна, як у межах міста, так і поза ними. Щодня на них транслюється частина фестивальної програми. Зважаючи на високі ціни на квитки в кінотеатри (близько 10 фунтів за сеанс, на наші гроші близько 200 гривень), місцеві жителі тут часті гості.

 

 

5. Піди на вечірку команди і волонтерів.

 

Конкурсні секції розбиті за власним принципом, традиційного поділу на повнометражний і середньометражний тут немає. Номінації – загадкові й інтригуючі, з акцентом на інноваційності та глядацькому потенціалі (переможець у глядацькому голосуванні автоматично потрапляє в шортліст номінантів на «Оскара»). Окремі нагороди формує молодіжне та студентське журі. Дотепно, що церемонія оголошення переможців проходить в останній день фестивалю з самого ранку і, ясна річ, просто неба. Яких зусиль варто притягти туди всіх членів журі та переможців наступного дня після вечірки-закриття, знають тільки члени команди. Вони ж можуть поділитися цією таємницею вже ввечері, коли влаштовують вечірку команди і волонтерів, запрошуючи туди всіх гостей фестивалю.

 

 

6. Хочеш подружитися з британцем, запроси його на пиво, з фестивальним гостем – запроси на барбекю.

 

На ґанку головного кінотеатру Show Cinema стягується довга черга-змійка. Якщо ви думаєте, що всі вони за квитками, то ні – всі вони вишикувалися за ковбасою-гриль до намету, що вічно димить. Отримавши заповітну порцію, можна вільно переміститися до фестивального бару, що розташований уже в самому кінотеатрі. Тут тобі наллють якогось суперамерикано з неймовірною кількістю води. Постійне гудіння не затихає ні на мить. Враження, що це вулик. Якщо тобі поталанило дістатися до столика, тебе оточить рій продюсерів, які обов'язково поставлять кілька питань ввічливості про Україну. Якщо short talk відбулася, то ваша наступна зустріч очевидно відбудеться на танцмайданчику.

 

Вечірки тут – щось неймовірне, закінчуються близько третьої ранку й супроводжуються нескінченними діджей-сетами. Починаючи з модної Millennium Gallery і закінчуюючи Cube – спеціально збудованим островом у центрі фестивальної розкоші, – все змішується. Програмери, члени команди, місцеві фріки, герої фільмів, немов на великому карнавалі міняються ролями. Ще вчора, під час Q&A, це був той самий австралієць Бен Паппес, колишній скейтер, на обличчі якого немов висічене тюремне та наркотичне минуле. Сьогодні за пультом діджея знову він, але вже знову той самий скажений чарівний підліток з великого екрану, що розмахує довжелезними руками під гарячий ритм південноафриканських наспівів. 

 

 

 

Вікторія Лещенко, 

програмний координатор Docudays UA

 

Подорож здійснена за підтримки British Council Ukraine

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020