Docudays UA: втеча в реальність

03 квітня 2014

«Може, заспіваєте щось? Ви ж народ! У вас є гімн або що?» - з такими словами звернувся до аудиторії актор театру «ДАХ» у кінці вистави «Едип. Собача будка». Ситуація була дивною: глядацькою залою виявилася клітка, яку закладали дошками, буквально ховаючи глядачів - вони залишилися у темряві та тиші. Заспівати ніхто не наважився, таким чином підтверджуючи задум одного з авторів сценарію - показати життя мовчазної більшості. 

 

Це було восени 2011-го. Вже тоді режисер Владислав Троїцький метафорично зобразив Україну, де правлячий нею «пахан», не ховаючись, знущається над населенням. Тоді останнє перебувало в модусі «мовчазна більшість», намагаючись уникати поганих або політичних (що, зрештою, одне й те саме) новин, докладаючи зусиль до виживання або до переходу в категорію «середній клас». Країна жила роботою та відпустками. Про симптоми жахів сучасності мова велася у виставі, яка, утім не передбачала широку аудиторію, тому обійшлося без аншлагів та дискусій.


Відтоді минуло трохи більше ніж два роки плюс чотири місяці - про останні кілька десятиліть вестиметься окрема розмова. І знову зазвучали ті самі слова, але вже за інших обставин. 


«Що, і ніхто навіть не заспіває гімн?» - пролунало в Червоній залі Будинку кіно після завершення фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж». Реакція була миттєвою: сотні глядачів затягнули рядки, що їх цієї зими вони повторювали частіше за власні імена.

 

Церемонія відкриття цьогорічного Міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA вже стала історичною подією. Небачений за всю історію фестивалю аншлаг: люди висіли один на одному у проходах, багато хто навіть не зміг зайти до кінозалу. Незважаючи на біль у спинах від незручного стояння, майже ніхто не пішов,  залишилися чекати на фільм, час від часу перериваючи ведучих (ними, до речі, стали журналісти Hromadske.TV) оплесками: коли дізнавалися про звільнених заручників у Криму або про підписання асоціації з ЄС, коли зі сцени лунали перші рядки Міжнародної конвенції з прав людини.


Разюча прогресія: два роки тому глядачі дивилися виставу і не хотіли співвідносити себе з нею. Сьогодні вони прийшли дивитися документалістику, бо прагнуть впізнавати себе у ній. Майдан реактуалізував документальний жанр: якщо раніше люди припадали до блакитних екранів задля втечі від реальності, то зараз вони радше тікатимуть в реальність, звертаючись до «сірих» документальних кадрів здебільшого у пошуках історичної справедливості.  


Тут пригадується Ніцше, який писав, що для генеалога моралі важливим є сірий колір, або документальний - той, що може бути справді встановленим. А оскільки кожен - неважливо, з якого боку барикад - сьогодні перетворився на генеалога моралі, намагаючись відокремити від плевелів зерна, а добро - від зла, - нечуваний інтерес до фестивалю можна легко пояснити.


Пілотний випуск фестивалю кіно про права людини відбувся одинадцять років тому - у 2003-му. Але уперше він збирає стільки глядачів: черги на покази сягають сходів Будинку кіно, місць катастрофічно не вистачає, глядачам залишаються лише сподівання на можливий повторний показ колись іншим разом. Іще ніколи за історію незалежної України питання прав людини не було таким актуальним. Права людини, які раніше звучали абстрактним символом західного світу, тепер віднайшли звоє звучання і тут. 


Docudays 2014, відкриття якого транслювалося наживо на Громадському, став іще одним документом епохи під назвою Майдан - на тому його етапі, коли силові протистояння в боротьбі за народження громадянського суспільства замінюються усвідомленням важкої роботи задля його майбутнього зростання.


Для цього в нагоді стають документальні історії про те, що відбувається, можливо, і не тут, але зараз. Історії про митців Єгипту, котрі вели свою «війну» під час Арабської весни; жахітлива правда про індонезійські спецслужби, які винищували громадян; судовий процес над мистецькою групою Pussy Riot, що повстала проти Путіна, та історії про самого Путіна, який, сидячи по вуха в корупції, будує новий палац. Логотипом цьогорічного фестивалю стало серце, що палає як коктейль Молотова. Упізнаваний образ ставить знак рівності між тим, що відбулося на Майдані та тим, про що йдеться на «сірому» екрані. 


Саме з цього екрану лунають слова легендарного хірурга Миколи Амосова про те, що цивілізаційне майбутнє України полягає лише в політичних стосунках з Європою і в жодному разі не з Росією - зал вітає ці слова скаженими оваціями. Здається, для українських громадян настав час не лише розшифровувати ієрогліфи минулого, але й вбачати у них своє теперішнє та дослуховуватися до них. 

 

Ася Баздирєва, ART Ukraine

 

Більше вражень про фестиваль - у розділі ЗМІ ПРО НАС

 

 


XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020