54-й Краківський кінофестиваль: 0-24/7

26 червня 2014

Краківський кінофестиваль, один із найвпливовіших та найстаріших форумів документального та короткометражного кіна в Центральній та Східній Европі, від 25 травня до 1 червня 2014 року відбувся в 54-й раз. А координатор редакційного відділу Docudays UA Віктор Глонь побував на ньому вперше.

 

0. Хоча в самому місті вже вдруге – саме тому й хотілося відвідати саме Краківський фестиваль, щоб знову відчути на собі це чарівне місто. Хоча це внутрішнє побажання виявилося дещо наївним, бо на місто фестивальний розклад залишав обмаль часу.

 

1. Найкраще їхати на фестиваль, коли твій колеґа і добрий знайомий у складі журі. А ще краще, коли виявляється, що ви летите на фестиваль тим самим літаком. От тільки його по прибутті зустріне фестивальний ескорт, а тебе ні. Але ж це не страшно – звісно, довезуть обох на церемонію відкриття. При чому, буквально прямо на церемонію відкриття, бо заїхати в готель, перевдягнутися (мені то не горить, але члени журі ж на сцену мають виходити) чи бодай перекусити часу вже не лишиться.

 

 

2. На голодний шлунок Краківська церемонія відкриття смакує якнайкраще, адже вона принаймні в два рази коротша від усіх бачених раніше – послідовний переклад на англійську тут не люблять – або синхронний в навушниках, або в ориґіналі. Ну, хіба ми не розберемо кілька слів польською?

 

3. Відник церемонії – сам Кшиштоф Ґєрат, президент фестивалю. Він не розпиляється на недоречні розваги, все по ділу, чітко і ясно: такі-то програми, такий-то склад журі, такі-то цікавинки, ну і кілька спонсорів, про яких не можна не згадати.

 

4. Так як фестиваль особливо акцентується на документальних фільмах про музику й музикантів, перший фільм, який дивимось у Кракові – про польську леґенду, співака-пісняра Чеслава Нємена. Молоді поляки потім казали, що нічого особливого, вони це і так знали, а їхні батьки – тим паче. Для нас, далеких від польських музичних ідолів, цікаво дізнатися, чим хворіла країна у 60-80-х. Потім випаде подивитися ще один фільм з історії польської музики – цього разу про початки місцевого безкомпромісного панку. Обидві стрічки телевізійні – рука тягнеться до пульту, але якщо первинна мета поїздки поєднує відвідання і Польщі, і фестивалю – якраз те, що треба. Однаково, по музеях ходити і телевізор дивитись часу немає.

 

5. Вечірка з нагоди відкриття. Там хоч можна щось нарешті перекусити. Але з цим у Кракові треба завжди квапитися, бо за 10-15 хвилин не залишиться нічого. Справді, не один же я такий голодний – а гостей багато. При перших знайомствах виявляється, що з собою я маю тільки кириличні візитівки – міжнародні поїхали з моїм баґажем у невідоме місце дислокації членів журі фестивалю. Але латинізовані гості в захваті від кириличних візитівок, вони такого ще ніде не бачили і запам’ятають мене принаймні до кінця тижня. Вигадати ориґінальну візитівку – ще та головоломка. Найкраще, здається, з нею впоралися хорватські фільммейкери, що презентували свій проєкт на Dragon Forum’і. Майбутня стрічка має розповідати про психічно хворих, які відмовляються себе такими вважати і так само відмовляються від медикаментозного лікування:

 

 

– не дочекаюся, коли зможу побачити результат їхньої роботи.

 

6. На сам Dragon Forum ходити особливої потреби не було – всі його учасники щодня заповнювали собою простір кав’ярні у фестивальному центрі й не почути про їхні проєкти було просто неможливо. Складалося враження, що учасники не упускають жодної нагоди потренуватися штовхати своє hopefully майбутнє кіно.

 

7. Що ж до кіна втіленого – відбірники конкурсних програм видаються дуже демократичними. Тут абсолютне різноголосся стилів, засобів, тем. Хоча деякі теми все ж проходять пунктирною лінією через фестивальну програму. Зокрема, тема (не)леґальних міґрантів і кордонів. Найцікавіший із цієї серії – володар нагороди ФІПРЕССІ, що так і називається – «Кордони»/ Grenzen, голландської режисерки Жаклін фон Фухт. Якісно знятий, без зайвого моралізаторства і, як, здавалося б, не дивно, без зайвого підглядання. Але з дещицею гумору та іронії – саме такий рецепт допомагає пройти всі кордони від Ніґерії до Голландії й повернутися з кінозали з усе таки новим поглядом на таку опрацьовану тему.

 

8. Доброго гумору не бракує й ізраїльському фільмові про паралізовану звідницю для осіб з особливим потребами – «Сваха»/ Do You Believe in Love? (реж. Ден Вассерман) – володар срібного призу за найкращий серодньометражний фільм. У нас би, певне, на подібну тему зняли брутально-безпоросвітну соціальщину, іноземні ж режисери воліють бачити не вади чи перешкоди, а те, як через них люди досягають бажаного. А якщо й не досягають, то принаймні захопливо стараються.

 

9. І третій особистий конкурсний улюбленець не здобув жодних призів – «Майдан»/ A tér. Так, я теж спершу подумав, що це фільм про Єгипет. (Взагалі, в програмі фестивалю було аж три фільми під назвою The Square) Але насправді йдеться про невеликий майдан у 12-му районі Будапешта, спокійне життя його сколихнуло встановлення статуї Турула як знака пам’яти жертвам Другої світової. Проблема тільки в тому, що як тодішні, так і неонацисти вважають Турула своїм символом. Але справа навіть не стільки в темі фільму, скільки у використаних 72-річною режисеркою Лівією Дьормоти зображальних засобах: вона фільмувала стрічку зі свого власного балкону протягом 10 років, перемішуючи власні зйомки з уривками телерепортажів та радіопрограм. Створюється, сказати б, квазідежавю-ефект, ніби сам визираєш з балкону подивитися, що там внизу коїться, але уривчастих голосів і силуетів десь там під деревами недостатньо, щоб скласти уявлення про подію. Доводиться спускатися. Тут же вийти надвір не можна – треба дивитися на ніби нічим не прикметний будапештський майдан, де життя собі як життя: люди кудись ідуть, люди ховаються від дощу, люди напиваються. А між тим усе це неприкметне життя так легко можна збурхати на десятиліття вперед – та ще й чимось таким, що для іноземця, наприклад, на перший погляд не нестиме жодного смислового навантаження.

 

10. А ще Лівія Дьормоти була однією з небагатьох, кого вдалося застати на Q&A після показу фільму. Виявилося, що багато з режисерів, які не презентували свої фільми, на фестивалі були, але чому не було обговорення – невідомо.

 

 

11. Втім, може, для тих режисерів воно й на краще, адже пройти тест на польську публіку не кожному творцеві під силу. «Поки йшов мій фільм, у залі – мертва тиша, жодних оплесків і всі тікають із фінальними титрами!» – жаліється один з режисерів. Інший – автор фільму про танцівницю на пілоні – з виду досвідчений ловелас – десь на четвертій чи п’ятій вечірці починає жалітися на польських жінок, мовляв, важко з ними вийти на контакт. «Так, – кажу, – мені теж здалося, що полячки дещо закриті», – «Ти теж так думаєш? То значить проблема не в нас!».

 

12. Зате ніщо поляків не відкриває так, як факт того, що ти з України. Комусь кортить пережити часи «Солідарности» і вони охоче проводять паралелі з Майданом. Хтось – звичайні перехожі – просто підбадьорює: «Тримайтеся!». Инші радіють, що нарешті російська коса найшла на камінь і нарешті стане видно, що справжні брати українців – поляки. Тут же підбігають самокритичні місцеві ліберали і починають розповідати про те, скільки українцям довелося витерпіти від поляків протягом історії. Поляки починають палко дискутувати, недостатній рівень володіння мовою дозволяє з чистим сумлінням не заглиблюватися в тонкощі їхньої суперечки, яка на той час уже, здається, зайшла аж до перших польських королів.

 

13. Хоча всі й питають: «А що, як думаєш, буде далі з Україною?», – дехто не зміг розшифрувати фестивальний трейлер Docudays UA під час напівімпровізованої презентації нашого фестивалю. «Так, зображення дуже сильне, але де це? Хто це?». Така собі Елейн Шарп, англійська продюсерка, яка каже, що двадцять років працює в промо-бізнесі, «наважується» підійти до мене на вечірці НВО: «Думала, – каже, – змовчати, але мені дуже сподобалося що Ви говорили, а от трейлер треба було б адаптувати для іноземців – слоґан додати, наприклад. А ще у Вас блискуча англійська». Зашарівся. Тепер з чистим сумлінням піднімаю свої тарифи за переклади.

 

14. А що я такого сказав під час презентації? Те, що українці хочуть дивитися документальне кіно. Кожен відвідувач 11-го Docudays UA погодиться зі мною, адже у наших глядацьких залах було не проштовхнутися. У краківських же – набагато вільніше. Як і в невеличких старих кінотеатрах, так і в фестивальному центрі, куди кіномани підтягувались хіба на вихідних і під вечір. Чи то вартість квитків (8-10 злотих), чи то перебірливість, спричинена частими культурними заходами в місці. Координатор журі, волонтер Камєж розповідав, як на один тутешній фестиваль приїздила Кім Кетрелл із «Сексу і міста» – так ото там було море народу, а на документальне кіно…

 

15. Камєж – далеко не єдиний волонтер, залучений на фестивалі. Їх тут багато, і їм доручають такі важливі завдання, що навіть у каталог вписують.

 

 

16. Ще подекуди місцеві продюсери-дистриб’ютори розпитували, як справи з прокатом документального кіна в Україні. «От скільки у вас телеканалів», – вагаюся, що відповісти, давно не перевіряв, – «Та, може, й з 50 десь», – «Ого! І скільки з них показують документальне кіно?», – «Ну, якщо не суто телевізійне, то жоден». Польські продюсери-дистриб’ютори дивляться недовірливо. «Тому, – перериваю незручну мовчанку, – так багато людей і приходить до нас на Docudays UA».

 

17. Мексиканський фестивальник, засновник і арт-директор Міжнародного фестивалю документального кіно DocsDF,  член журі Документального конкурсу в Кракові Пау Монтаґуд не дивується великій авдиторії Docudays UA: «Я вже давно мрію до вас приїхати, шкода, що так далеко. У вас відмінна програма! Завжди зазираю на ваш сайт, щоб підшукати щось цікаве».

 

18. Є тут і ті, хто це цікаве нам надсилав. Чарівна француженка, – так, одна з таких, кого тільки в кіні можна побачити, – почувши що я з фестивалю в Києві, цікавиться, чи часом не з Docudays UA. «Я вам надсилала наші фільми, «Воласті голуби», наприклад», – «Так, цей фільм навіть перемагав у нас. Але ж це шотландський фільм», – «Ну, я і працюю в Шотландському інституті документального кіна». Розпитати, як французам живеться в Шотландії і працюється в тамтешніх інститутах не вдається – загучна музика, а Флор, схоже, не курить, щоб поговорити надворі. «Що ж, надсилайте нам фільми ще».

 

19. Були ще й в Кракові фільми, які вже побували в Києві: «Позитив» Поліни Кельм, «Веґас» Лукаша Конопи, «Тренер Зоран і його «Африканські тигри» Сема Бенстеда, «Я дихаю» Емми Дейві та Мораґа Маккіннона, «Мама» Лідії Шейніної, «Кров» Аліни Рудніцької. Два останніх здобули нагороди на церемонії закриття. «Ну звісно, – фиркають деякі тепер-уже-знайомі краків’яни, – все тому, що це російські фільми. Політкоректність».

 

20. Фільму-закриття немає. Показують переможців. Серед них – польсько-німецький «Ефект доміна»/ Efekt domina (реж. Ельвіра Нєвєра, Пьотр Росоловський) про міністра спорту Абхазії та його дружину росіянку/оперну співачку. Політика й людські стосунки тонко-в-перемішку. Акутально. Та протягом всього фільму не зникає відчуття постановочности. Може, тому що сама Абхазія є постановочною державою.

 

21. В наших «Абхазіях» ефесбешники затримують талановитих українських кінематографістів. Член Короткометражного журі, співзасновник Фестивалю кіно та урбаністики «86» Ілля Гладштейн розповів про це кіногромаді:

 

 

22. В останній день фестивалю немає фестивалю. За бейджиками кіно подивитися не можна. Wi-fi скоро від'єднається. Знижки не працюють: «Але я Вас пам’ятаю, тому нікому не кажіть…», – моя остання краківська кава за меншу ціну. Афіші та й взагалі ознаки фестивального життя почали демонтувати і вивозити ще вчора ввечері. Порожньо. Але Кшиштоф Ґєрат виглядає задоволено. Та й глядачів зібралося чимало, щоб дивитися решту фільмів-переможців.

 

23. З редакторкою каталогу Барбарою Орліч-Щипулою обмінюємося досвідом підготовки фестивальної поліграфії. Із каталогом їй допомагають кінокритики, які завчасно дивляться всі фільми і пишуть авторські синопсиси. Весь каталог перекладається тільки з польської на англійську. «А автори фільмів не ображаються, що ви не використовуєте їхні синопсиси?», – «Буває, ображаються, але що вдієш?»

 

24. Після відвідання виставки Стенлі Кубріка, – її тут представляла вдова режисера, – моя банківська картка перестає працювати, як і решта фестивалю. Час востаннє пройтись крізь неймовірний натовп туристів на Головному ринку. В бік виходу.

 

Віктор Глонь,

координатор редакційного відділу Docudays UA

 

Авторський правопис збережено.

 

Висловлюємо подяку Польському Інституту та особисто Анні Лазар за сприяння в підготовці подорожі

 


XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020