Кінофестиваль Visions du Réel: два Ньйона

26 червня 2014

Програмний координатор Docudays UA Дар'я Бассель нещодавно вдруге відвідала Міжнародний кінофестиваль Visions du Réel у швейцарському Ньйоні. Що змінилося, відколи вона побувала там вперше? 

 

Міжнародний кінофестиваль Visions du Réel  (проходить щороку в кінці квітня – на початку травня в місті Ньйон у Швейцарії) – існує з 1969 року й уже давно вважається одним із провідних фестивалів документального кіно в світі. На фестивалі працює секція для кіноіндустрії, що включає в себе, починаючи з цього року, (крім традиційних спецдобірок у медіатеці, майстер-класів, презентацій дружніх фестивалів, воркшопів і пітчинґів) Rough Cut Lab – лабораторію чорнового монтажу, де авторам проектів на фінальній стадії виробництва надається можливість почути поради і думки провідних європейських та американських режисерів, продюсерів, дистриб'юторів і фестивальних відбірників.

 

Програмний директор фестивалю – Лучіано Барізоне, кінокритик і журналіст. Керує фестивалем у Ньйоні з 2011 року, до цього був програмним директором фестивалів Alba Infinity Festival та Festival dei Popoli (Італія).

 

 

 

У Ньйоні все французькою. Організатори фестивалю не завдають собі клопоту перекладати презентації фільмів або промови на офіційних церемоніях. Це і причаровує, і смішить, і деяких моїх колег навіть надихає на вивчення мови. До плюсів такого підходу можна також врахувати те, з якою непідробною любов'ю одне до одного притягуються носії російської мови. Таким прекрасним чином, – ранок, поспішаємо на зустріч, аж позаду: «Гей, так вони ж російською розмовляють!», – минулого року ми познайомились із авторами фільму «Електромосква», який зрештою став фільмом-закриття Docudays UA 2014. Цього року вже в найостанніший день фестивалю до нас, почувши, що ми говоримо російською, підійшла дівчина Аня. Аня була щойно з фільмом про FEMEN, а взагалі, з Мюнхенської кіношколи, а взагалі, з України, щоправда, вже дуже давно. І от ми всілись із Анею в Ньйоні, в маленькому, тихому, спокійному Ньйоні й говорили про FEMEN, потім про Україну, потім про Росію, потім про Майдан, потім про війну, потім знову про FEMEN, потім знову… Ми сиділи, мабуть, години зо дві, розмовляли без упину, й коли Аня вже зібралася йти, вона залишила нам усі свої банани та шоколадки. Мабуть, їй хотілося якось нас підбадьорити. Хоча нам здавалося, що ми дуже навіть веселі панянки.

 

  

 

На фестиваль у Ньйон ми їздили вдруге. Термін невеликий, але вже є певний «досвід», в рамках якого можна робити порівняння, перевіряти свої перші враження.

 

Після перших відвідин у пам’яті залишився захват від зовнішньої камерності й у той же час внутрішнього (дуже точно відпрацьованого) наповнення фестивалю. А також низка прекрасних фільмів. Окремі були привезені цього року на Docudays UA й судячи з відгуків глядачів і колег, що надходять і досі, стали для багатьох (так само, як і для нас) незабутнім досвідом.

 

 

Чого тільки вартий очільник усіх моїх хіт-парадів – канадський короткометражний фільм «Кіноплівка», що спіймав одним кадром невловиму магію кіно (ба навіть більше – самого життя). З режисером цього фільму ми випадково познайомилися сидячи в глядацькій залі на його ж показі. Ми сиділи в залі, фільм уже оголосили (як годиться в Ньйоні – все виключно французькою), виникла невелика пауза перед запуском, хлопець, що сидів поряд, повернувся до мене й осяйно всміхаючись повідомив: «Привіт, я режисер». «Ну, клас, – сказала я, – привіт». Аж запустився фільм. Згодом уже, на церемонії закриття, коли йому вручали приз, я зрозуміла, що він – режисер саме цього фільму.

 

Цього року в Нйьоні таких випадкових і почасти дивовижних зустрічей майже не траплялося. Але гірше – на відміну від минулого року, не трапилось і кіноодкровень. Для себе основну тенденцію фільмів, що потрапили у відбір, я визначила як «європейське поетичне кіно». Визначення, яке, мушу попередити, помітно сповнене недоброю іронією. Автори прагнуть філософствувати, вони нескінченно загадково говорять (в прямому сенсі – з фільму у фільм тебе переслідує невпинний закадровий текст) про життя і смерть, про смерть і життя і… про права диких кабанів. Розмиті, невиразні картини нічого міста, порожньої лікарні, бідного села, нескінченно довгі кадри, які ні про що не повідомляють, крім претензії.

 

Були, ясна річ, і винятки. Найяскравішим і найважливішим став фільм Of God and Dogs, що здобув один із головних призів у конкурсі короткого метру (а також Гран-прі на МКФ «Санденс» цього року). Фільм знято (знову ж таки) одним кадром, монолог. Історія, що розгортається всередині цього кадру, немов пружина, на яку тебе посадили і відтягують, щоб в кінці ти вилетів із орбіти звичного розуміння світу. Це саме той момент, коли після фільму хочеться вийти мовчки з зали і ще довго ні на кого не натрапляти.

 

Фільм знято під час революції в Сирії. За формою він нагадує ролики «Реальності» та «Вавилона’13», але в цьому випадку ті, хто стоять за камерою, цікавляться не бурхливими зовнішніми подіями. Ми не бачимо ні військових, ні протестувальників, ми не бачимо ні зброї, ні полонених, ні терористів, ні священників. Перед нами – один герой. Всередині героя – війна, Бог, полон, страждання й смерть.

 

Чекайте на цей фільм на Docudays UA наступного року.

 

Дар'я Бассель,

програмний координатор Docudays UA

 

Подорож здійснена за підтримки Посольства Швейцарії

 


XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020