Виживання біженців у «не їхньому світі»

26 березня 2014

У рамках фестивалю Docudays UA в рамках програми DOCU/ХІТИ відбувся показ фільму «Не наш світ» Махді Флейфеля. Стрічка вирізняється своєю хронологічною масштабністю: відеокадри знімали кілька поколінь біженців у Лівані впродовж 20 років.

 

Після показу відбулася зустріч із режисером стрічки. Глядачі не втомлювалися ставити питання, генерувати ідеї та дякувати за фільмування цієї родинної, але такої пам’ятної для всіх, історії. Зокрема, цікавилися, як виникла ідея створення фільму із тих окремих відеоматеріалів, які накопичувалися впродовж десятиріч і загалом були просто замальовками з історії однієї сім’ї.

 

За словами режисера, ідея змонтувати документальне кіно з’явилася лише в 2010 році й мала свою передісторію. В той час Махді приїхав у табір на чемпіонат світу з футболу. І, маючи деякі нариси, сценарії, спершу хотів створити короткий ігровий фільм про цю подію. Проте плани дещо змінилися. Після повернення з поїздки режисер побачив, що матеріалів насправді значно більше й вони придатні для монтажу в повноцінний документальний фільм.

 

Історія вигнанців, які не мають прав, живуть на чужій землі та, зрештою, ніяк не можуть виправити ситуацію, пройняла глядачів. Зала була заповнена вщент і не розходилася майже до півночі. Доля головного героя стрічки, який прагнув вирватись із замкнутого кола, виїхати з Айн аль-Хільви, аби жити, а не виживати, не давала спокою глядачам і після перегляду.

 

Лунали запитання, чи не намагався режисер допомогти своєму другу, як склалося його подальше життя, де він зараз і які має плани на майбутнє. Режисер розповів, що насправді ситуація нині в таборі є критичною, хоча в 90-х усе було більш-менш стабільно й прийнятно. Нині, після 2001-го, коли відбулися  зміни кордонів, уряду в країнах Європи, біженці практично не мають власних прав і свобод. Крім того, вони не можуть отримати документів, паспорта. Єдине, що посвідчує їхні особи – це довідки про те, що вони є біженцями. А це практично анулює їхні шанси виїхати з країни та почати нормальне життя.

 

Люди, які перебувають у таборі Айн аль-Хільва ось уже впродовж десятиліть, не живуть. Вони виживають. Часто немає води, електроенергії. І ця проблема виживання заповнює все їхнє життя. І, очевидно, що вони не мають можливостей для саморозвитку, кар’єри тощо. Вони мають лише кілометровий квадратний простір, де народжуються нові покоління, відірвані від своєї країни, культури і єдину розвагу – чемпіонат світу з футболу раз на чотири роки.

 

Дехто намагається вирватися з цього напівмертвого життя, але мало кому це вдається. Як правило, тих небагатьох просто повертають назад, «додому». До дому, якого немає. А інші навіть не намагаються втекти – бояться невідомості, того, що може очікувати їх за межами Айн аль-Хільви. Вони не впевнені, чи зможуть взагалі вижити в іншій країні.

 

Саїд, головний герой фільму, зміг побороти свій страх і спробувати. Перша спроба не вдалася – його примусово депортували назад. Проте, за словами Махді Флейфеля, зараз він перебуває у Берліні. Завдяки тому, що там відбувався один із показів цієї стрічки, Саїда вдалося запросити на прем’єру як гостя. Проте чи вдастся йому залишитися там назавжди, чи хоча б на деякий час, невідомо.

 

Співвітчизники режисера і навіть більшість героїв стрічки фільм не побачать. У таборі його показ є небезпечним черех складну політичну ситуацію. Наприклад, після перегляду у Бейруті, стрічка не пройшла цензуру і автори отримали низку погроз на свою адресу: в разі, якщо фільм наважуться показати в кінотеатрі, його просто спалять.

 

Наступного тижня режисер повертається в табір, аби знімати наступний фільм. Як і планував минулого разу, – ігровий. Проте що з цього вийде – невідомо. Цілком можливо, що історія повториться і наступного року (чи за кілька) на Docudays UA матимемо ще одну стрічку про життя табору.

 

Підготувала Альона Вишницька

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020