Блог з Півночі

24 грудня 2015

Оксана Карпович, програмна координаторка Docudays UA в Канаді, відвідала Міжнародний фестиваль документального кіно у Монреалі RIDM, який проходив наприкінці листопада.

 

Холодний дім

RIDM – своєрідний маркер мого перебування в Канаді. Я лічу й переосмислюю свої зими тут за цим фестивалем. Монреальський міжнародний фестиваль документального кіно, назва якого дослівно перекладається як «Міжнародні зустрічі документального кіно в Монреалі», проходить у місті, що майже три роки тому стало моїм другим домом. І хоча Київ і Монреаль перебувають на одній географічній широті, свій перший дім я називаю південним, теплим, а другий – північним і холодним. Зазвичай монреальські зими тривають приблизно п’ять місяців – починаючи із листопада і закінчуючи пізнім березнем. Вони доволі немилосердні: часом показник на градуснику зависає в точці -260 С на кілька тижнів. Можливо, це дурниця, але здається, успіх квебекської кінематографії, та й загалом мистецтва частково зобов’язаний цим довгим суворим зимам. Вони обмежують наше перебування на вулиці й сприяють інтелектуальній праці вдома, студіях і кав’ярнях. Квебек є найбільшим кіновиробником Канади, щороку саме з цього регіону на міжнародний ринок виходять десятки нових стрічок – як документальних, так і художніх. Я ходжу на RIDM саме за квебекським кіно.

 

Кіноколо

Відчуття громади – це не лише риса, яка характеризує весь Квебек для моїх друзів з інших канадських провінцій, а й те, що робить RIDM особливим. Монреаль – тримільйонний «метрополіс», але все більше і більше він нагадує середньовічне європейське місто, що ділиться на малі та великі спільноти. Суто політично це виливається в існуванні так званих «ordres»– професійних гільдій, подібних до радянських профспілок, що регламентують роботу та захищають права професіоналів. Працівники кіно не є винятком, вони мають власні асоціації. Однак, відчуття громади особливо помітне на таких подіях, як RIDM. Мене дуже втішає і бадьорить структура професійних зв’язків між поколіннями, організаціями й окремими індивідами та роль школи як інституції в монреальській кіноіндустрії. Місцевою школою передусім є Mel Hoppenheim school of cinema в університеті Конкордія, де я вже другий рік здобуваю фах режисера.

 

 

Власне, RIDM, так само як і інший великий міжнародний монреальський кінофестиваль – Festival du Nouveau Cinema – засновані випускниками нашої школи. Більшість квебекського кіно, що показують на RIDM, – продукт праці вихідців з Mel Hop. Одну з найуспішніших канадських продюсерських компаній EyeSteelFilm очолює її президент. Не випадково фестиваль є місцем зустрічі поколінь, а також усіх тих, хто залучений у кіновиробництво – починаючи від офіційних представників державних структур, що займаються мистецтвом і культурою, Національної кіноради (NFB of Canada), продюсерськими та дистриб’юторськими компаніями і закінчуючи маленькими незалежними організаціями, що, наприклад, спеціалізуються на оренді кінообладнання чи наданні послуг поствиробництва. У Квебеці цінують автора, режисера, але, безперечно, він є частиною більшої структури. Завдяки тонким зв’язкам цієї структури режисер тут відбувається.

 

Пейзажі Півночі

Цьогорічний RIDM спровокував гучні суспільні дебати. Показаний у Монреалі фільм квебекського режисера Домініка Ганьона «З Півночі» (Of the North, Канада, 2015) не був прийнятий так само душевно, як на інших міжнародних фестивалях у Великобританії, Косово чи Швейцарії, де стрічка навіть отримала нагороду. «З Півночі» – 74-хвилинний фільм-колаж, змонтований винятково зі знайдених на YouTube відео про найбільшу та найпівнічнішу, але мало кому відому канадську провінцію Нунавут. У 1999 році, після багатьох років білого канадського колоніалізму та боротьби місцевих активістів, населена аборигенами територія Нунавут нарешті стала окремою адміністративною одиницею. Документальна стрічка Ганьона – спроба показати регіон крізь призму завантажених інуїтами (мешканцями Нунавуту, давніша, але неетична сьогодні назва - ескімоси) кліпів YouTube про самих себе. Переважна більшість зображень – арктичні пейзажі, сцени алкогольного сп’яніння,  полювання на китів, зображення ведмедів, живих і мертвих собак, снігоходів і катерів, сцени військового, насильницького та сексуального характеру. Паралельно фільм пронизує лінія зображень Нунавуту індустріального, який риють, ріжуть і висмоктують білі нафтові корпорації. Як саундтрек фільму, зокрема, використано записи відомої інуїтської музикантки, майстрині горлового співу. Ця депресивна стрічка викликає відчуття жаху й занепокоєння, щоправда, нам, східноєвропейським любителям соціального трешу, до таких сцен не звикати. Дивлячись «З Півночі», я мимоволі згадую любительські YouTube-фільми «Meanwhile in Russia», куди часто-густо потрапляє й Україна.

 

 

Однак дискусії навколо «З Півночі» виникли не тому, що фільм – темний чи важкий. По-перше, майстриня горлового співу звинуватила Ганьона в порушенні авторських прав. По-друге, громада інуїтів і прибічників, на чолі з відомою художницею Алетеєю Арнакук-Баріл, поставила на фільмі тавро расизму. По-третє, під випал обвинувачень потрапив і сам фестиваль, який показав фільм. Головним аргументом інуїтів проти фільму є те, що він знятий білим режисером, який ніколи в житті не відвідував Нунавуту, нічого не знає про місцеву культуру й у своїй роботі демонструє ніщо інше, як цілий набір усім і так відомих негативних стереотипів. Навіть враховуючи добрі наміри автора, на думку противників, робота не продукує жодного конструктивного аргументу та не звертає увагу громадськості на проблеми регіону, серед яких дійсно є місце пияцтву та насиллю.

 

 

У реакцію на скандал цьогорічний член журі Docudays UA, співзасновник лівої кіноорганізації «Cinema Politica» Езра Вінтон опублікував інтерв’ю з Арнакук-Баріл, де обговорив ситуацію та висловив своє занепокоєння етикою RIDM. На його думку, фестивалі документального кіно мусять дбати про контекст, у якому фільми демонструються. Не окремо взятий показ, а програма загалом визначають політичне висловлювання фестивалю. Можливо, складний інтелектуальний плід Ганьона (а на мою думку, він таким безсумнівно є) звучав би по-іншому, якби супроводжувався показами інших стрічок про північний регіон. Проте таких, на жаль, небагато: подорож на Північ обійдеться канадцю у кілька тисяч доларів, а для 32-тисячного населення Нунавуту кілька документалістів – це хоч і багато, але недостатньо, щоб показати всі кровоточиві рани суспільства. Залишається тільки працювати та вчитися на досвіді своїх колег.

 

 

На третьому році перебування в Канаді північний дім став боліти мені не менше, ніж південний. Мені хочеться, щоб в Україні почули про далеку Канаду, а в Канаді – про не менш далеку Україну. Міжнародним медіа-гігантам це завдання не під силу, тому я продовжую вірити у дивовижну силу маленьких агентів документалістики.

 

Текст: Оксана Карпович

Фото: Оксана Карпович, кадри з фільму «З Півночі»

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020