Джошуа Оппенгаймер: 50 років мовчання і страху

21 березня 2015

Світовий хіт минулого року «Погляд тиші» Джошуа Оппенгаймера увійшов до складу програми «Пропаганда», де ми говоритимемо про те, як пропаганда стає дедалі небезпечнішим інструментом, наслідки дії якого залежать від того, хто і як її використовує. Новий фільм про давні події, коли в Індонезії до влади прийшли військові й жорстоко винищили всіх, хто був хоч якось пов'язаний зі старою комуністичною владою. Геноцид сотень тисяч людей залишився малодослідженим. Герой фільму, брат якого був серед убитих, намагається порушити тишу, яка досі панує в суспільстві щодо тих жахливих подій. Що робити з такими сторінками минулого в країні? Як держави форматують історію задля виправдання власних дій, і чи варто ворушити минуле й шукати справедливості? Спеціально для фестивальної газети з режисером поговорила Дарія Бадьйор.

 

Яким був ваш перший задум, коли ви почали знімати «Акт убивства» і «Погляд тиші»? Ви від початку знали, що це будуть два фільми саме в такому порядку?


Ні, від самого початку я не знав, що зроблю дві стрічки.

 

Уперше в Індонезії я побував, коли мені було 27 років. Я знімав боротьбу робітників однієї з плантацій за створення профспілки. Там були жахливі умови: люди хворіли і помирали у 40-річному віці. Щоб приборкати їхній протест, компанія найняла напіввійськових бандитів – залякати робітників. Це було дуже легко зробити, оскільки, як я довідався, ці люди жили у постійному страхові після масових убивств у 1965 році. Батьки й діди працівників плантації були вбиті тоді тільки через те, що входили до профспілки. Їх було звинувачено в прихильності до комунізму, хоча вони навіть не були членами комуністичної партії, багато хто з них взагалі не знав, що таке комунізм.

Я мешкав із вцілілими свідками тих убивств, і вони запропонували мені приїхати ще раз, щоб зняти фільм про те, чому вони так бояться, і як це – жити зі злочинцями при владі, в оточенні убивць і як наслідок, зі страхом, що це може статися знову в будь-який момент.

 

Тож я повернувся в Індонезію на початку 2003 року. Але невдовзі після того, як ми почали знімати кіно про наслідки 1965 року, військові почали залякувати вцілілих очевидців тих подій, зокрема і родину Рамлі (центральний персонаж у стрічці «Погляд тиші», 2014 р.), щоб вони не брали участі в зйомці. Тож ці люди попросили мене зняти для фільму самих убивць, щоб побачити, чи розповідатимуть вони, як вбивали стількох людей. Мені було страшно, бо я думав, що це може бути небезпечно для мене, але найжахливішим виявилося те, з якою хвалькуватістю ці злочинці розказували про вбивства людей. Вони поводилися так, наче пишаються тим, що зробили. Я кажу «наче», тому що не вірю, що хтось із них насправді пишається цим.

 

Усі ці вбивці, з якими я зустрівся, були дуже відверті щодо деталей скоєних убивств, мені не потрібно було витягувати з них цю інформацію. У мене виникло жахливе відчуття, наче я опинився в Німеччині через 40 років після Голокосту і дізнався, що нацисти досі при владі. Я уявив, що так могли б говорити офіцери СС.

 

Згодом я показав відзняті інтерв’ю зі злочинцями вцілілим жертвам тих подій, і вони порадили мені продовжити знімати гангстерів, бо це був єдиний шлях показати не тільки, що сталося дещо жахливе, але й те, що воно так і не закінчилося, бо злочинці досі мають владу, й люди досі бояться. Таким чином уцілілі свідки трагедії делегували мені зробити те, чого не могли безпечно зробити самі. Я відчував себе їхнім агентом, знімаючи всіх винних у тих розстрілах, кого тільки міг знайти в регіоні, відтак рухався далі по командному складу – з сіл у місто.

 

41-м убивцею, якого я знімав, був Анвар Конго (головний герой «Акту вбивства» – Docudays). У 2005 році я затримався на ньому й знімав його довше за інших, бо помітив, що він був травмований і не міг цього приховати. Я побачив, що хизування були для нього способом компенсувати його травму, його страх і, може, навіть його вину. Я витратив п’ять років, досліджуючи це з Анваром. Справа в тому, що вихваляння вбивствами були систематичними. У «Погляді тиші» є сцена, яка з’являється частинами 5 разів, коли двоє злочинців проводять мене до річки, щоб показати місце, де вони допомагали вбити мільйон людей. 10 500 людей були вбиті в тому маленькому місці. Саме тоді я зрозумів, що зніму два фільми. Один про неправду, яку злочинці розповідають всьому світу, про брехню, фантазії, ескапізм, творення історій та вину. Це «Акт убивства». Другий фільм – про те, як це для звичайної людини бути вимушеною півстоліття жити в страху й мовчанні. І це – «Погляд тиші».

 

Я зміг почати знімати вцілілих жертв терору лише після того, як попрацював із впливовими бойовиками. Мене вже знали в регіоні як людину, наближену до командирів тих військових і злочинців, які на початку залякували жителів, аби завадити їм зніматися в фільмі. Тож коли військові нарешті облишили мене, я почав працювати над другим фільмом – «Поглядом тиші», який є набагато ближчим по духу до того, що я хотів зняти від початку.

 

Як Ви зустріли Аді, вашого протагоніста в «Погляді тиші»? Коли Ви зрозуміли, що саме він стане головним героєм у цьому фільмі?


Я познайомився з Аді на початку 2003. Коли я повернувся на плантації, де починав свою роботу в Індонезії, щоб почати знімати вцілілих свідків, то дізнався про одну жертву, чиє ім’я стало синонімом усього геноциду. Його звали Рамлі, це був старший брат Аді. Вбивство Рамлі було не схожим на багато інших, оскільки у нього були свідки. Уявіть, що вся спільнота травмована і залякана, усі вимушені вдавати, що нічого не сталося, що все в порядку. І ця ситуація доводить тебе до сказу. Але люди будуть говорити про Рамлі, тому що його смерть неможливо було заперечити. Його тіло було знайдене на плантації, де вони працювали.

 

Говорити про Рамлі було для них майже актом протесту. Я неминуче мусив познайомитися з його родиною. Коли я вперше їх зустрів, то відразу ж перейнявся до них любов’ю. Тоді тато Рамлі ще не страждав деменцією, як це зображено в «Погляді тиші». Тоді, в 2003, він був жвавим та активним учасником нашого знімального процесу.

 

Аді -– їхній син. Йому вдалося втекти з пут бідності, в яких жили інші мешканці селища. Він мешкав у місті Медан, працював офтальмологом, перевіряв людям зір, як ви могли побачити в фільмі. Крім того, Аді народився вже після масових убивств. Тому він надзвичайно цікавився мною. Виявилося, що його родина не розповіла йому всього, що трапилося тоді. Тож він відчайдушно намагався знайти відповіді на свої питання і бачив ключі до них у моїй роботі над створенням фільму.

 

Коли я почав знімати військових злочинців, він хотів побачити всі записи, які я встигав показувати. Так з 2003 по 2010 рік, поки я знімав злочинців, він переглядав усе, що міг, і це його змінювало. Уже на середині зйомок «Акту вбивства», в 2007 році, я довідався, що Аді в рамках своєї роботи окулістом свідомо зближується з людьми старшими 60 років, щоб розпитати їх, що вони пам’ятають про геноцид. Він почав власне розслідування.

 

Спочатку я не знав, що Аді стане головним персонажем у «Погляді тиші», але розумів, що, незалежно від того, про що врешті буде фільм, мені варто триматися цього чоловіка. Десь у 2008 році я подарував йому камеру, щоб він її використовував як записник, в якому можна збирати образи, візуальні метафори того, як він відчуває мовчання і страх, в яких жила його родина.

 

Врешті, в 2012 році, коли робота над «Актом убивства» вже була завершена, але фільм ще не був випущений (бо я знав, що після його релізу не зможу приїхати в Індонезію, принаймні якийсь час), я повернувся туди , щоб відзняти «Погляд тиші».

Коли я спитав Аді його поради, як ми можемо почати цей фільм, він показав мені запис, який він зробив подарованою мною камерою. У нього було близько 20 записів, і жоден з них не увійшов у «Погляд тиші». Але цей запис Аді не показував мені певний час, бо він був дуже особистим для нього.

 

Це відео є у фільмі, в самому кінці, коли батько Аді, заблукавши у власному домі, наляканий повзає по ньому. «Мій батько забув події, які зруйнували його життя. Він забув свого сина, чиє вбивство зруйнувало життя моєї родини. Але він не забув страх. І я не хочу, щоб мої діти успадкували ці пута. Щоб цього уникнути, мені потрібно зустрітися з тими бандитами», - пояснив мені Аді.

 

Він вважав, що, зустрівши тих убивць, він покаже їм, що не бажає розплати, є людиною і що його брат був людиною, а вони його вбили. Він думав, що вони це усвідомлять і попросять вибачення в нього, і таким чином вони зможуть далі мирно співіснувати. Я не вірив, що йому вдасться отримати вибачення, але розумів: те, що він хоче зробити, є чимось абсолютно безпрецедентним в історії Індонезії. Він наважився порушити 50-річну тишу. Я подумав, що ми зможемо це зробити, бо я був відомим у колах тих бандитів, з якими Аді хотів зустрітися.

 

Це була справді абсолютно унікальна ситуація - і для Індонезії, й для історії кіно так само. Злочинці і їхня жертва ще ніколи до цього не зустрічались в документальній стрічці – тим більше, в умовах, коли перші досі зберігають монополію на владу. 

 

Хотілося б іще трохи поговорити про цю монополію влади бандитів. Схоже, що в Індонезії існує дивна ситуація, коли злочинці мають право створювати власну відцензуровану версію історії . Але у вашому фільмі вони використовують термін "військова диктатура", тобто вони визнають, що були частиною цієї диктатури. Отже, яка зараз панує ситуація в індонезійському суспільстві?


Це справді дуже важка ситуація. У 1998 році диктатура скінчилася, але військові досі користаються з цілковитої безкарності й повноти влади. Країна насправді недемократична, в ній панує олігархія, і всі олігархи – це люди, які збагатилися за рахунок особистих зв’язків з військовою диктатурою.

 

Вони масово скупили за заниженими цінами державні підприємства, привласнили мінеральні багатства країни, нафту, лісогосподарства, плантації, і таким чином стали казково багатими. Тепер для захисту своїх інтересів вони використовують приватні армії найманих головорізів.

 

З іншого боку, в Індонезії все ж є вибори, і найбільші з них коштуватимуть надто дорого, щоб купити їх повністю. Тому в індонезійській виборчій системі панує корупція, подібна до тої, що й на виборах у США: за кожним кандидатом стоїть величезний капітал олігархів.

Та проблема в тому, що тут немає верховенства права. Можновладці в Індонезії не підкоряються законам, бо люди надто бояться, щоб виступати проти них.

 

«Акт убивства» сприяв пришвидшенню глибинних змін у тому, як Індонезія говорить про своє минуле. Цей фільм дозволив пресі в Індонезії говорити про ті масові вбивства як про геноцид, а також відкрито обговорювати їхні жахливі наслідки на сучасному етапі, що було неможливим до цього.

 

Жоден з двох фільмів не вийшов у прокат через побоювання заборони. Тому ми організували низку публічних показів, що дозволило більшій кількості людей переглянути стрічку. За перші два тижні показів «Акт убивства» побачили щонайменше 120 тисяч людей. Крім того, фільм був викладений в інтернет у вільному доступі для Індонезії, і був завантажений п’ять мільйонів разів по всій країні.

Покази «Акту вбивства» спочатку відбувалися таємно , але поступово стали публічними завдяки підтримці знаменитостей, митців, журналістів, інтелектуалів, громадських правозахисників. «Погляд тиші» мав уже ширше представлення в Індонезії. Його прем’єра відбулася в найбільшому кінотеатрі Джакарти. Аді прийшов на показ, щоб відповісти на запитання глядачів після фільму, і публіка зустріла його з великим ентузіазмом.

 

Тобто обговорення геноциду стають більш відкритими в Індонезії?


Суспільна думка в Індонезії зазнала суттєвих змін. Але військові досі контролюють мережу головорізів, бандитів і шпигунів по всій країні. Уряд обіцяв покарати винних у масових убивствах 1965 року, але так і не зробив цього. Я думаю, тому, що ця справа зачіпає багатьох військових.

 

Загалом мало відбутися 1500 показів «Погляду тиші», але 26 з них були вимушено скасовані поліцією. Вони погрожували вчинити напад під час показу, тож поліція відмінила сеанси, пояснюючи це тим, що не може гарантувати безпеки глядачам. Це викликало хвилю обурення в індонезійських  ЗМІ, які визнали «Погляд тиші» найкращим фільмом 2014 року. Тобто наразі триває культурна й політична боротьба за історію й за майбутнє індонезійського суспільства.

 

Особисте питання: чого Ви боялися як режисер, працюючи над своїми фільмами? Не в сенсі безпеки, а в розумінні вашого особистого ставлення.


Безумовно, ми з Аді, працюючи над фільмом, вжили всіх можливих заходів безпеки, ми рік готували його родину, щоб ніхто не постраждав. Їм не треба було покидати Індонезію, але вони переїхали з півночі Суматри. Також у Аді був план Б – місце, куди вони могли б утекти, якщо ситуація загостриться.

 

Також для мене було дуже важливим відмовитися від ролі судді. Звісно, я засуджую злочини проти людяності, й масові вбивства вважаю чимось абсолютно потворним. Але я не смію стверджувати, що всі вбивці – чудовиська. Бо це було б ескапізмом, а я хочу переконатися, що не схожий на них. Така втеча від реальності може спростити все для мене і для глядачів. Та насправді ми маємо визнати факт, що подібні речі відбуваються по всьому світу і наша влада, наше суспільство сприяють цьому. Ми залежні від режимів постійного залякування, які панують у країнах Півдня, бо вони забезпечують весь наш імпорт звідти: від дешевих корисних копалин з Африки чи нафти з конфліктних регіонів Середнього Сходу, до одягу, виробленого заляканими робітниками. Добробут Заходу залежить саме від цього типу страху. Тому ми всі – співучасники. Ця безкарність – це історія нашого часу.

 

Дуже важливим було притримуватися глибинних моральних орієнтирів. Усвідомлювати, що ти не бажаєш нашкодити людям, не хочеш залякати їх ще більше цим фільмом. З ними треба було працювати дуже обережно, щоб не спровокувати нового насилля. Я мав завжди керуватися чітким усвідомленням того, для чого я знімаю цей фільм.

 

У «Погляді тиші» є одна сцена, на якій я хотів би зупинитися детальніше. Дивлячись її, дехто може спитати: чому я не вимикав камеру, коли мені наказували це зробити. Ми маємо розуміти, що саме те, що відбувається прямо зараз, є найважливішим. У такі моменти я говорив собі: добре, цей чоловік хоче, щоб я припинив знімати, але ж ми зараз є свідками безпрецедентно явища – порушення тиші. Я робив це на прохання вцілілих жертв терору і всієї правозахисної спільноти Індонезії, тож я мав бути вірним їм. Тому я продовжував знімати, не зважаючи на заборону. Бо в мене були вищі моральні зобов’язання.

 

Я не хотів, щоб глядач отримав від цього фільму те саме, що й зазвичай отримує від інших подібних документальних стрічок про порушення людських прав, – відчуття полегшення від обнадійливого фіналу, упевненість, що хтось за цим усім наглядає і подбає про все, тож тепер можна розслабитися і забути про те, що щойно побачили. Я хотів зробити фільм, спрямований у минуле, а не в майбутнє; кіно, яке закарбує у пам’яті все те, що було знищено і понівечено не лише геноцидом, але й 50 роками мовчання і страху.

 

Розмову вела Дарія Бадьйор

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020