Цьогорічні Салоніки були сповнені контрастів і парадоксів, можливо навіть більше, ніж минулого року. З 6 по 15 листопада тут відбувся 56-й Міжнародний кінофестиваль TIFF.Українська режисерка Поліна Мошенська ділиться своїми враженнями від фільмів і пейзажів.
Відкривала відомий грецький кінофестиваль стрічка «Вікторія» німецького режисера Себастьяна Шиппера – про дві передсвітанкові години життя кількох людей у Берліні, що змінили їх назавжди. Метод зйомки цілком виправдовує себе: глядач стає свідком та учасником подій, він продовжує співпереживати персонажам і собі вже після фінальних титрів, бо фільм не відпускає.
Дивлячись цей фільм та інші, дуже різні стрічки, я чітко відчула, що скрізь виразно проявляється ідея прийняття рішень і причинно-наслідкових зв’язків, які виникають із цих рішень. І рішення ці приймають за обставин, коли «життя – жорстка річ, baby», і дуже швидко вони ведуть до малих і великих катастроф. Тому не лишається нічого іншого, як віднаходити сили, щоб продовжувати жити, навіть коли обставини критичні й екстремальні, і людина вже перебуває у трансгресивному стані, переході меж можливого-неможливого. Мовні засоби не є адекватними для вираження такого досвіду. Кіно підносить до обличчя людини дзеркало, примушує відкрити його для себе, виразити цей межовий стан. Як наприклад, у фільмах: «600 миль» Гебріеля Ріпштейна (у головній ролі - Тім Рот), «Ева Нова» (ігровий дебют словацького документаліста Марка Скопа), роуд-муві «Дорога на Ла Паз» Франциско Вароне та особливо – в стрічці «Один подих» Крістіана Зюберта (Німеччина, Греція), що розповідає водночас про особисті історії та соціальний бекґраунд двох дуже різних європейських країн.
Особливою подією став показ останньої ігрової роботи Шанталь Акерман «Almayer’s Folly», сюрреалістичний ритм якої також занурює в особливий, межовий стан. Зовнішнє тут показане через глибоко внутрішні рефлексії; рух, емоції, жести – ніби породжені сновидінням, а не витікають зі справжніх відчуттів реальності.
Кожного фестивального дня можна було прогулятися вдовж моря від кінотеатру «Олімпіон» до кінотеатру, наприклад, під назвою «Джон Кассаветіс», зазирнувши мимохідь до прес-офісу в бібліотеці затишного музею кіно. Зали на всіх показах були вщент заповнені. А перед показом українського фільму Єви Нейманн «Пісня над піснями» навіть утворилася величезна черга перед кінотеатром.
На запланованому майстер-класі Арно Деплешена, який за збігом обставин відбувся на наступний день після трагічних подій у Парижі, французький режисер делікатно зробив спробу говорити про кіно та важливі для себе речі в ньому, улюблених режисерів, роботу з акторами та інше, але захід зірвала мешканка Франції своєю агресивною поведінкою: вона гротескно вдавала, що втрачає свідомість, а також намагалася дістатися якнайближче до обличчя режисера, запитуючи, як він впливатиме на вирішення проблеми. Без провокації не обійшлося.
Однак те, що було незмінно прекрасне та невимовне, незважаючи ні на що, – це небо в порту. Фестивалю дуже пасував цьогорічний акварельний дизайн.
На черзі документальна сесія, що очікується в березні.
Текст та фото: Поліна Мошенська
