Режисер стрічки «Візит: інопланетна зустріч» Майкл Медсен прийшов у документалістику з концептуального мистецтва. Саме цим обумовлений його підхід до дійсності та розуміння ролі режисера документального кіно. Про особливості його роботи над «Візитом», попередні фільми та плани на майбутнє ми поспілкувалися під час інтерв’ю.

Надія Чушак: Що саме може зацікавити українських глядачів у вашому фільмі «Візит»?

Майкл Медсен: Думаю, всі ми бодай раз у житті дивилися на зоряне небо та роздумували, чи існує життя в космосі. А ще я вважаю, що зустріч із позаземним життям стала б найважливішою подією в історії людства – це змусило б нас переглянути наші уявлення про самих себе, про те, ким є людна, та яке наше місце у всесвіті.

Н.Ч.: Як у вас виникла ідея зняти такий фільм?

М.М.: Я давно розмірковував над тим, що могло б бути найважливішою подією для людства. Коли я дізнався, що існує Управління ООН із питань космічного простору, то зрозумів, що у випадку пришестя інопланетян вони будуть задіяні. Це єдиний орган ООН, який може надати консультації в такій ситуації, чи навіть репрезентувати людство. Але, звісно, «Візит» – це не фільм про НЛО чи прибульців, це моя спроба створити своєрідне дзеркало, в яке ми можемо зазирнути і побачити дещо інакший образ нас самих, або бодай позбутися певних стереотипів та упереджень, які маємо про себе. Це такий собі мисленнєвий експеримент, як в одній з п’єс Шекспіра. Ви чистите цибулю, і, здираючи шар за шаром, усвідомлюєте – осердя не існує. Це ж стосується і питання про людську сутність. Воно має дуже багато різних рівнів, але сказати, чим же людина є насправді, дуже складно. Деяким людям неприємно це усвідомлювати, але я вважаю, що така непевність містить у собі також і потенціал, схожий до того, що існує в зустрічах з кимось чужим, інакшим. Це нагода подивитися на світ і на себе новим поглядом. Звісно, як ми знаємо з історії Землі, це може бути досить складно, як, на жаль, видно і з ситуації, що склалася зараз в Україні.

Н.Ч.: Як вам вдалося отримати доступ до спеціальних структур та експертів, що займаються питаннями космосу?

М.М.: Спершу я зв’язався з Управлінням ООН з питань космічного простору, хоч домовитися з ними було дуже складно. Я сказав їм, що це фільм не про НЛО, а про пошуки відповідей на складні філософські питання та спроба переглянути уявлення про людину як центр всесвіту та вінець природи. Представники ООН зрозуміли, що фільм є спробою випрацювати спосіб порозуміння з кимось, хто відмінний від нас.

Н.Ч.: Чи залишилися якісь розмови з експертами поза остаточною версією стрічки?

М.М.: Хіба лише їхні роздуми про те, як прибульці з космосу зреагували б на питання про бога – чи вірять вони в нього, чи в них один бог, чи кілька? На думку деяких експертів, найбільш тривожною для багатьох вірян на землі була б відповідь інопланетян: «Колись ми вірили в бога, але тепер уже ні», – і якщо вони дійшли б висновку, що релігія – це всього лише забобон.

Н.Ч.: Розкажіть про інші ваші документальні стрічки?

М.М.: Я вважаю, що документальне кіно – це спосіб вивчення реальності, екзистенційний та філософський проект. Я не належу до традиції документального кіно, яке ставить собі за мету  «виявити щось» про дійсність. На мою думку, дійсність дуже залежить від того, як ми її інтерпретуємо. І саме інтерпретація дійсності та межі інтерпретацій цікавлять мене найбільше.

Я був в Україні на 25-ту річницю трагічної Чорнобильської катастрофи. Один із моїх попередніх фільмів («У вічність») розповідає про збереження ядерних відходів, показує один такий проект у Фінляндії. У цьому фільмі ядерна енергетика та відходи цікавлять мене феноменологічно – як побудувати щось, що має протривати 100 000 років, тобто довше за всю історію людства до нинішнього часу. Адже людська цивілізація на той час може припинити існування, а ця споруда має вистояти. Тому питання, яке ставить стрічка «У вічність» – чи ми, людство, можемо довіряти собі? І експерти з цього фільму відповідають – ні, тому що в нас немає жодної певності стосовного того, що люди майбутнього можуть накоїти, навіть просто з цікавості.

Н.Ч.: «У вічність» та «Візит» належать до вашої трилогії «Стан людства». Розкажіть про останню частину цього проекту.

М.М.: Третій фільм називається «Одіссея». Він задуманий як тест на особистість, який ви можете пройти під час перегляду. Суть тесту – чи ви підходите для космічного польоту, який триватиме упродовж кількох поколінь. Якщо люди зможуть таки колись покинути нашу планету, чи то через екологічну ситуацію, чи через війни та міграцію, ця подорож триватиме тисячоліттями. І вона буде можливою лише на так званому «кораблі поколінь», тобто кораблі, де б люди народжувалися, жили та помирали. Але навіть якщо ми уявимо собі такий корабель, десь там у космосі, над Києвом чи Копенгагеном, справжня подорож відчуватиметься не в просторі, а в глибинах людської душі. В такій ситуації людина мала б стати частиною спільноти, в якій потрібно чітко підкорятися правилам. У першу чергу необхідно буде відмовитися від особистої свободи, а це ключове поняття для західної цивілізації. «Одіссея» – це також і фільм про те, як ми приймаємо рішення. До певної міри це фільм із мефістофелівськими мотивами, тому що тут показано багато дилем, що постають перед людиною. Адже потрібно буде відмовитися від стількох речей. Але, звісно, натомість у людства буде шанс на створення світу за власною подобою після прибуття на місце призначення.

Н.Ч.: У «Візиті» ваше критичне ставлення до ідеї можливості простого описання дійсності досить очевидне. Ви критикуєте думку, що дійсність можна пізнати та контролювати, а також пояснюєте, що відчуття втрати контролю над дійсністю породжує в людей страх. Загалом, людство у «Візиті» виглядає не привітним, а сповненим страху перед невідомим. Першими, кого відправлять зустрічати прибульців будуть військові. Цей страх перед невідомим є частиною людського єства, чи наслідком суспільства ризику, в якому ми живемо?

М.М.: Частково це пов’язано з нашим суспільством, воно дійсно спричиняє наш страх. І спроби пояснити світ з наукової точки зору мають до цього безпосереднє відношення. Наука годує нас обіцянками про те, що дослідивши дійсність, вимірявши та обрахувавши її,  ми зможемо зрозуміти світ і підкорити його собі. Західна цивілізація – продукт ренесансу та секуляризації, вона заснована на ідеї про можливість розуміння та контролю світу. Але, може, людям справді просто притаманний страх? Ми можемо спробувати знайти відповідь на це питання подумавши, що сталося б, якби контакт із прибульцями відбувся в іншу історичну епоху – Античність, часи Римської імперії, Середньовіччя? Можливо, на Землі були або будуть у майбутньому цивілізації та суспільства з іншою сутністю, більш відкриті, більш готові сприйняти Інакшість. А також більш готові до ризику бути зміненим. Адже Інакшість показує вам щось нове, і таким чином ви змінюєтеся. Ця зміна не мусить бути поганою, навпаки, вона може бути чудовою.

Н.Ч.: «Візит» також змушує нас задуматися над тим, як людство репрезентує самих себе. Наприклад, звернення до позаземних цивілізацій, що його відправили у космос на «Вояджері» в 1970-х роках не містило жодних зображень війни, хоч війни – невід’ємна частина людства.

М.М.: Послання в космос – це своєрідне «побачення наосліп». Ми всі, коли зустрічаємося з незнайомцями, намагаємося показати себе з якнайкращого боку. Я вважаю, що було б чесніше все ж згадати про війни. Проте, на цьому ж «Вояджері» вміщено зразки музики, яку створило людство. А музика та мистецтво можуть розповісти про нас зовсім іншим чином, ніж, скажімо, математика та молекулярна біологія. Ми унікальні в цьому всесвіті тому, що ми люди, і саме це може зацікавити представників позаземних цивілізацій. А нашу людську природу можна виразити лише за допомогою мистецтва. Саме музика та мистецтво можуть допомогти зрозуміти, що таке страх, самотність, непевність та інші важливі людські переживання.

Н.Ч.: Якби саме вам випало першим зустріти прибульців, що б ви їм сказали?

М.М.: Напевне, нічого. Я просто спробував би побути з ними: дозволив би їм відчути мене, а собі дозволив би відчути та пережити їх, не на інтелектуальному рівні. У «Візиті» всі опитані – експерти та науковці. Але якщо прибульці першою зустріли б дитину або старійшину племені десь в лісах Амазонки? Тоді перша зустріч між нашими цивілізаціями була б зовсім інакшою. І вона могла б бути кращою, ніж науковий сценарій зустрічі, показаний в моїй стрічці. Адже опитані там експерти розуміються на людській сутності не краще аніж ви, я, чи навіть мала дитина.

Розмовляла Надія Чушак