Проглянувши тисячі фільмів, що занурюють в океан людських взаємин, життєвих труднощів, ілюзій, нових шляхів, надій та втіх, команда Docudays UA ділиться своїми документальними підсумками 2016-го року.
«Українські шерифи» Романа Бондарчука (Україна, 2015)
Світлана Смаль, голова Організаційного комітету Docudays UA
Щиро раділа, що саме ця документальна стрічка була делегована від країни на здобуття «Оскара». Адже хотілося поділитися зі світом доброю історією про двох шерифів, які поспішають на допомогу сусідам. Після перегляду я зрозуміла: так має жити село, країна, уся планета. Тоді наш світ буде кращим і добрішим. Мріялося: що було б, якби країну очолив хтось по-справжньому патріотичний та інтелігентний, як герой фільму Віктор Маруняк... Поза всяким сумнівом, в Україні почалася б нова хвиля Великої Історії.
Незважаючи на те, що автори називають свій фільм документальною трагікомедією, для мене він надзвичайно оптимістичний: весна змінює зиму, а надія – розпач. Нам написано жити тут, любити тут і боротися за свою країну. «Українські шерифи» показують, як це можна робити натхненно, відповідально й бути щасливими на своїй землі. Хто ще не бачив цей фільм, обов'язково йдіть на «Шерифів». На новорічних канікулах фільм демонструватиметься в київському кінотеатрі «Жовтень».
«Головна роль» Сергія Буковського (Україна, 2016)
Дар'я Аверченко, піар-директорка Docudays UA
Це фільм, який мав світову прем'єру на кінофестивалі DOK.Leipzig i який чекає своєї української прем'єри на 14-му Docudays UA. Фільм про безумовну любов. Дорослий син ставить запитання мамі, які накопичувалися за життя. Запитання дуже непрості, але ця розмова лишається розмовою двох неймовірно близьких друзів, двох змовників: мами й сина. Водночас це й двобій актриси з режисером: мама – відома актриса Ніна Антонова – почувається захищеною у своєму образі. А син-режисер провокує, намагається будь-що її із цього образу вивести. Секретні схованки у квартирі, старі записки з холодильника й навіть рецепти радянської кухні допомагають йому в цій справі. Ніжне, добре, сумне й кумедне поєдналися у фільмі та створили чарівну історію про близькість двох людей. Із зали виходиш сповнений думок про те, яких запитань ти б не хотів почути від своїх дітей.
«Ама-Сан» Клаудії Варежао (Португалія, 2016)
Надія Чушак, координаторка правозахисної програми Docudays UA
Зізнатися публічно про схильність до сліз – не така вже й проста штука. Однак ось мій камінг аут: дивлячись кіно, я частенько плачу. Останнім часом переважно мені доводиться дивитися непросту документалістику на правозахисні теми, і приводів до сліз і так задосить. Численні мігрантські історії падають на глухі вуха самозакоханого та безвідповідального Заходу. Гігантські корпорації, продукцію яких ми так щасливо споживаємо, вбивають планету. Дівчина-підліток з іранської тюрми на питання режисера «Про що ти мрієш?» зізнається: «Померти». Бувають, правда, і сльози щастя, коли всупереч структурному та інституціалізованому насиллю вдається-таки досягнути справедливості.
Цього року натрапила на фільм, який від перших і до останніх кадрів допомагає тобі знову повірити в людство – як дістати з морського дна перлину. «Ама-Сан» – фільм про глибоководних пірнальниць з японського півострова Сіма. Фільм дуже політичний у феміністичному сенсі цього слова. Політичність не так у темі стрічки, як у методі: «Ама-Сан» не просто документує дійсність, а пірнає далі, нагадуючи, що акт написання кінотексту може дійсність змінювати. З любов’ю до героїнь та увагою до деталей Клаудія показує нам існування іншого буття, основаного на циклічному часі та негероїчному повсякденні піклування про одне одного та про світ, у якому живеш. Цей кінонарис «написаний» жіночою мовою кінематографа (відсилаю тут до концепції écriture feminine французької філософки Елен Сіксу). Ця мова проговорює можливість (а отже й зводить фундаменти) кращого світу. А ще – зворушує до сліз.
«Машини» Рауля Джайна (Індія-Німеччина, 2016)
Ольга Бірзул, програмна координаторка Docudays UA
Обрати лише один фільм, коли за рік повз твої очі проходять сотні стрічок, нелегко. Це приблизно те саме, що виділити один улюблений колір на картинах Клода Моне. Я довго вибирала фільм і, зрештою, зрозуміла, що у 2016 році відкрила для себе індійське документальне кіно, яке у своїй країні виконує компенсаторну функцію. Тоді як Боллівуд розповідає казки і створює мелодійну ілюзію перемоги добра над злом, місцеві документалісти знімають стрічки про наболілі соціально-політичні проблеми.
Утім моєю власною етично-естетичною шоковою терапією став дебютний повнометражний фільм Рауля Джайна «Машини». Це медитативне полотно, яке занурює в робочий процес однієї текстильної фабрики в індійському штаті Гуджараті. Повільна камера уважно стежить за робітниками, оточеними механічними монстрами, з яких увесь час ллється бруд, виривається пар і гуркіт. Замурзані, вимучені, незахищені ні масками, ні гумовими рукавицями, старці й діти обслуговують промислових «динозаврів». Операторська робота настільки філігранна, що краса кожного кадру тримає міцно за зябра й не дає відвести погляд. Якщо ви колись бачили світлини з альбому бразильського фотографа Себастіо Сальгадо «Працівники: Археологія індустріального віку», ви зрозумієте, про що я.
Звісно, режисер Рауль Джайн навмисно стилізує кадр. Разом зі своїм мексиканським оператором Родріго Трехо Віллануева він намагається всіма можливими виразними засобами передати відчуття клаустрофобії й запаху аміаку, у супроводі яких люди працюють по 12 годин на добу. Примітно, що мексиканець Віллануева до своєї операторської кар’єри працював на фабриці, а індієць Джайн походить із родини, яка володіла таким текстильним агрегатом, але все своє дитинство він і гадки не мав, у яких умовах працюють люди. Для мене ж особисто «Машини» – це ідеальна відповідь радянським пропагандиським стрічкам, які культивували образ красивої робочої людини, і ще один тривожний дзвінок про те, що сучасний український кінематограф уже підозріло довго не рефлексує над тим, що сьогодні робити з руїнами цього культу.
«Дорога» Дмитра Калашнікова (Росія, 2016)
Вікторія Лещенко, програмна координаторка Docudays UA
Одне з відкриттів року, що минає, про який маніакально-захоплено розповідаю таксистам, – дебют Дмитра Калашнікова «Дорога». Це монтажне кіно із записів відеореєстраторів водіїв у Росії та Білорусії. Коли епізоди youtube знаходять катарсисну глибину цілісного висловлювання. Опрацьовано колосальну кількість матеріалу. Подолано величезну кількість кілометрів по безкрайніх просторах нашої батьківщини. У кадрі те, що називається «російське безумство», помножене на неприховану нічим дурість. Увесь спектр жанрів в одному: від детектива з переслідуванням до сопливої мелодрами. Смерть як незворотність буття й банальний виворіт життя. Секс як нескінченна монетизація ніжності. Несподівана симпатія як необхідний збій вселенської програми. Із цього кіноперегляду неможливо вийти, адже ви неминуче за кермом кожного нового авто.
«Сьорч» Саши Протяга (Україна, 2016)
Юлія Сердюкова, координаторка DOCU/КЛАС та фотовиставок
Найбільшою кінонесподіванкою цього року став для мене фільм Саши Протяга «Сьорч». Це низка коротеньких новел про Маріуполь як місто фізичне й метафізичне, про пошуки себе в місті та міста в собі, про попелище старих цінностей і пошуки нових. Пошуки ці відбуваються між війною й копанням власного городу; у них є місце для кухонних розмов, моря, мистецтва, волонтерства й активізму, розгадування коанів, розмов із Богом, наркотиків і котиків. Кожен кадр «Сьорча» випаровує безкомпромісну свободу – від обходження із формою самого фільму до обходження з власним життям. Цей фільм ви навряд чи побачите на фестивалях (хоча хто знає – весна покаже), не кажучи вже про інші загальноприйняті канали дистрибуції кіно, але мені він видається набагато цікавішим за всі відомі «фестивальні хіти» про Маріуполь.
Своєю свободою й безпосередністю «Сьорч» нагадує найкращі зразки фанфікшну, написані професорками, художницями, лікарками, які багато в чому вигідно відрізняються від «офіційної» літератури. Як і в фанфікшні, тут є розкутість в оголюванні тіла й душевних переживань без страху бути засудженим чи незрозумілим. Так, ніби простір фільму, попри реалії країни, у якій він народився, є простором втіленої в повсякденності квір-утопії: місцем, де можна вільно переживати «досвід всещозавгодності». Поява «Сьорча» відчувається як поява нового виміру в українській документалістиці. Двері в цей вимір відчинив Юрій Грицина своєю «Varta1», а Саша Протяг зайшов у них, не озираючись. І це та дорога, якою мені хочеться йти разом із героїнями й героями стрічки – ставлячи по ходу безліч запитань, на яких немає відповідей, проживаючи крихкість і «непомиту» красу життя, дозволяючи собі вільно любити.
«Радіо Кобані» Ребера Доскі (Голландія, 2016)
Тетяна Мала, піар-менеджерка Docudays UA
Цей фільм знайшов мене на фестивалі IDFA в Амстердамі, де переміг у номінації «Краще голландське документальне кіно». Це історія відродження з попелу зруйнованого сирійського міста Кобані, розказана молодою радіорепортеркою Ділован Кіко в листі до дитини та передачах. Разом із подругою вона організувала радіостанцію й розповідає про життя біженців, розмовляє з тими, хто вижив, із бійцями повстанської армії та зі звичайними музикантами, наповнюючи руїни міста і його зневірених жителів життям.
Фільм документує одну з найкривавіших битв у боротьбі з Ісламською державою, сповнену зцілення, надії та любові, що, на перший погляд, може здатися нереальним і суперечливим поєднанням. Але мене стрічка й вражає саме можливістю регенерації вже давно відмерлих клітин віри в людяність. Кадри, від яких хочеться відвернутися, почуття, від яких не сховаєшся, бо вони вже прописані в генетичному коді.
На фото - кадр з фільму «Ама-Сан»
