Памела Кон: «Важливо дозволяти собі нудитися»

27 березня 2016

Як знайти хороший фільм? Як такий фільм зняти? Як знайти для нього аудиторію? Американська кінематографістка, сценаристка та кураторка Памела Кон знає відповіді на такі питання. На Docudays UA вона судитиме конкурс DOCU/ЖИТТЯ та представить програму фільмів фестивалю True/False у США.

 

Як програмерка фестивалю, ви переглядаєте море фільмів щороку. Я помітила, що ви постите на Фейсбуці про різноманітні кліше, на які натрапляєте в документальних фільмах, на кшталт «повторювана сцена з білими щойно випраними простирадлами на передньому плані, що розвішені на мотузці й коливаються від вітру в рапіді, з польовими квітами на тлі». 

 

Насправді я говорила про цю повторювану сцену в зв’язку з одним фільмом, де режисерка буквально використовувала цей образ знову і знову протягом усієї стрічки, поки сцена не втратила будь-яке значення і цінність для фільму. Або, може, вона просто закохалася в цю красу. Я не певна.

 

Немає нічого поганого в тому, щоб використовувати певні образи як концентровані вирази, – це може мати потужний вплив. Але є режисери, які використовують певний образ кілька разів – мабуть, просто на випадок, якщо ніхто не зрозуміє. Я думаю, що таке покладання на певні візуальні тропи спричинене лінощами, а ще воно може виражати ненавмисну зверхність у ставленні до глядачів.

 

Рідко в кого є «око» на те, щоб вишуковувати свіжі та новаторські способи бачення світу, аби виразити те, що живе в кадрі його чи її камери.

 

Ви також консультуєте режисерів у питаннях стосовно побудови історії фільму.

 

Це складна робота, зокрема в документальному кіно. Дедалі більше режисерів просять мене поглянути на змонтований фільм та написати коментарі, а це потребує багато часу і важкої праці, якщо ревно й ретельно до цього підходити. Річ не стільки в тому, щоб щось покращити, як у тому, щоб спробувати допомогти людині віднайти свою історію та найкращий спосіб її оповіді.

 

Які найпоширеніші проблеми вам трапляються?

 

В основному проблеми пов’язані з тим, як режисер та головний герой чи герої домовляються між собою під час зйомок. Чи існує справжня співпраця? Чи існує опір? Чи дійсно виконуються завдання, які ці сторони ставлять перед собою? З усім цим захопливо гратися. Мені здається, більшість режисерів переймаються тим, що не зможуть донести свій задум, і заплутуються в купі варіантів вибору драматургії та стилістики.

 

Я тут читала, що від цікавого «завжди тільки крок до цікавенького, а отже й один крок до нудного». Одного разу в Косові ви сказали мені, що вам подобаються нудні фільми.

 

Це був напівжарт, але мені здається, що важливо дозволяти собі нудитися. Я мала на увазі, що так підходжу до робіт, які не захоплюють одразу в поверховий спосіб – які трохи складні чи відчужені. Але дуже часто такі фільми закликають мене підійти ближче, зробити крок усередину та стати причетною, а не пасивно сидіти й дозволяти роботі обтікати мене. У цьому є певна насолода, але особисто я прагну чогось більш істотного, і цього можна досягти, якщо мати терпіння до того, що якісь скарби треба спершу викопати. Я люблю таємниці. Мені подобається бути розгубленою і трохи збентеженою. Якщо ви маєте на меті передивитися багато хороших фільмів, вам слід відточувати майстерність у високому мистецтві нудьги.

 

Як ви почали свій албансько-косоварський проект «Вогнище | Батьківщина» (Hearth | Homeland)? Чому вашими героями є лише чоловіки?

 

З 2010 року я працювала в Косові з Ветоном Нурколларі, який організовує DocuFest, і одного дня він спитав мене, чи хотіла б я проїхатися до Албанії, щоб відвезти когось додому до Тірани. Це було так, ніби мене попросили злітати на Марс, хоча кордон з Албанією розташований лише за 20 хвилин їзди від Прізрені. Та Албанія чомусь видавалася міфічним місцем – і в багатьох сенсах для мене вона такою й залишається, хоча я там жила цілий рік.

 

Герої проекту – кілька чоловіків різного віку з Косова та Албанії, більшість із них стали моїми близькими друзями. Усі вони – чудові оповідачі. Кожен із них має захопливу особисту історію, але кожен також по-особливому взаємодіє з пейзажем довкола себе. Це доволі загадковий проект, і він переважно інтуїтивний. Більшість моїх тамтешніх друзів є чоловіками просто тому, що, як одинока західна жінка середнього віку, що живе в дуже традиційному суспільстві, я можу без проблем поводитися там як чоловік і бути в компанії чоловіків.

 

Співзасновниця школи документалістики в Москві Маріна Разбєжкіна одного разу сказала, що найважливішою рисою будь-якого документаліста є цікавість.

 

Я погоджуюся з Разбєжкіною. Але також думаю, що хороший кінорежисер мусить мати бачення, власний спосіб дивитися на світ та тлумачити його, і він чи вона дуже важко працюють, щоб утілити це бачення. Вони терпляче ставляться до процесу своєї роботи, і вони придивляються і дослухаються до того, що промовляє до них, а потім переходять до важкої праці – роздумів про те, як перетворити це на кіно. Це найважча річ у світі, але останнім часом багато людей чомусь думають, що вони також можуть це робити.

 

Розмову вела Оксана Карпович

 

На фото Памела Кон

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020