На перетині свобод

08 листопада 2018

Кінофестивальна Німеччина вкотре дивує тим, як документалісти знаходять нові форми й нові рівні свободи. З 29 жовтня по 5 листопада тут відбувався вже 61-й DOK Leipzig – один із найвпливовіших фестивалів документального кіно Європи. Цьогоріч фестиваль як ніколи відвідала рекордна кількість українських учасників та учасниць. Окрім українських фільмів, які глядачі змогли побачити в офіційній програмі в Ляйпцигу, програмні координаторки Docudays UA представляли нове видання Каталогу української документалістики, а також ще кілька найцікавіших проектів останнього року в спеціальній добірці відеотеки DOK Leipzig. Читайте в нашому блозі враження від DOK Leipzig.

 

Семен Мозговий

режисер фільму «Історія Зимового саду»

(Міжнародний конкурс на DOK Leipzig)

 

Після показів «Історії Зимового саду» на фестивалі найперше цікавилися головною героїнею Валентиною – чому вона пішла з роботи і як я особисто ставлюся до неї. Цікавилися і самим ВДНГ – що це за простір і що з ним відбувається зараз. Загалом багато говорили у фільмі й про метафори та алегорії.

 

Не можу сказати, що вдалося встигнути подивитися багато фільмів у Лейпцигу. Деякі гучні роботи, що були в програмі, я вже бачив («Touch Me Not», «The Island of The Hungry Ghosts», «No Obvious Signs»). На деякі – просто не потрапив. Але от з переглянутого зазвичай подобались лише фрагменти. Десь авторський стиль роботи з матеріалом («A Donkey Called Geronimo»), десь візуальна складова, а десь, навпаки, тематика та ідея, що робили фільм хорошим, незважаючи на його телевізійність, як з «Curious and Control». Найприємніші ж враження лишила «Aquarella» Косаковського. Дуже важливий та сильний фільм, який нагадує тобі, навіщо взагалі ти займаєшся кіно. Потужний візуальний і поетичний епос про те, що ми не бачимо зазвичай і забуваємо його важливість. Відчуття наповненості після перегляду залишається надовго. Це неймовірний досвід.

 

 

Вікторія Лещенко

програмна координаторка Docudays UA

 

Найбільші враження цьогорічного DOK Leipzig, звісно ж, «Горбачов» Херцога та «Путін» Манського. Перший просто не витримує жодної критики – настільки погане це кіно! Другий здається ще небезпечнішим через віртуозне олюднення цього портрета документалістом – хоч би як закадровий голос не намагався розвінчати цей міф. Ляйпциг, попри сонливе бабине літо, наскрізь політичний. Де-не-де чутки про Меркель. Що буде далі? Фільм-переможець – про жінок в італійській політиці. Фестивальні програмери скептично посміхаються в бік онлайн-платформ. Мовляв, діла з того не буде. Хоч якщо подумати, то для людей, які не можуть покинути свій будинок, онлайн-покази – це порятунок.

 

Хочеться уявити майбутнє. Натомість – маєш розчавлене теперішнє. «Але ж ми всі люди, хіба не заслуговуємо людського ставлення?» – промовляє доглядачка німецьких пенсіонерів Марина, яка приїхала з Румунії заробляти на прожиття своїх дітей. Її мелодійна та водночас пронизлива манера розповідати змушує прикипіти до екрану. Любов, емпатія, людяність та водночас меланхолійний сум. Вже постфактум дізнаюся, що фільм отримав гран-прі в короткометражному конкурсі.

 

 

Аліна Горлова

режисерка фільму «Явних проявів немає»

(Міжнародний конкурс на DOK Leipzig, MDR-Mitteldeutscher Rundfunk Prize)

 

Ми представляли фільм «Явних проявів немає» разом з головною героїнею. І оскільки вона була на показах, аудиторія найперше зосереджувалася на спілкуванні з нею. Усіх цікавив процес зйомок, як відбулося зближення з героїнею, як були зняті сцени з панічними атаками, а також ситуація з програмами реабілітації в Україні. До слова, про фільм вийшло кілька рецензій у німецьких виданнях, де сфокусувалися саме на посттравматичній проблематиці та реабілітації після війни.

 

А от серед програми фестивалю в Ляйпцигу мене найбільше здивував фільм Косаківського «Aquarella». Це дивовижна робота і яскравий приклад сучасної креативної документалістики. Вдала, захоплива історія без людських персонажів, без чіткої драматургії. Мені подобається такий рівень свободи. Адже саме до нього я й намагаюся прийти у своїх фільмах.

 

 

Вікторія Хоменко

менеджерка з комунікацій індустрійної платформи Docudays UA, продюсерка

 

Справді, нині є багато фестивалів, пітчинґових форумів та різноманітних освітніх кіноініціатив, якими можуть користуватися режисери та режисерки, продюсери й продюсерки, щоб встановити зв’язок з міжнародним ринком. На моє переконання, DOK Industry в Лейпцигу може стати саме тим стартовим майданчиком у пізнанні документальної кіноіндустрії. Адже це одне з найбільших місць перетину східного та західного ринків! Наприклад, щоб розібратися в роботі цієї платформи та як продуктивно побудувати свій час на фестивалі, допоможе «First Time Tour». Але навіть коли ви не змогли на нього потрапити, щоденно на DOK Leipzig діє «Help Desk», куди ти можеш підійти й спитати поради, хто-як-коли-навіщо може бути цікавим проектові, з яким ти приїхав на фестиваль. І залежно від стадії роботи над фільмом порадять, з ким із продюсерів, сейлз-агентів чи дистриб’юторів корисно було б зустрітися. Здавалося б, це якісь очевидні й прості речі, але насправді – дуже допоміжні в тому, щоб підступитися до такої величезної рибини, як Індустрія, і почувати себе впевненіше.

 

 

Ну і звісно, окрім про «мастодонтів кіно», у Лейпцигу все більше говорили про розмивання меж ігрового/неігрового в креативній документалістиці (до слова, гібридне кіно стало однією з тем цьогорічних дискусій). Цікаво, що гібридне кіно тут, на фестивалі, так чи інакше стосувалося людських персональних програвань неврозів чи одержимих бажань. І майже щоразу це виливалося в нові непередбачувані метафори. Адже в будь-якому разі в документалістиці лишається найціннішим те, що режисер намагається зафіксувати шматки життя, яке оточує саме його. Це може бути медитативне спостереження за пересуванням червоних крабів як дражлива метафора всіх нинішніх внутрішніх і зовнішніх міграційних процесів («The Island of Hungry Gosts»), а може бути й ревіліталізована мандрівка-постановка з музикою, тракторами й працівниками колишньої фабрики («The Symphony of Ursus Factory»), з якими автори провели сім років свого життя. Щохвилини все навколо ускладнюється. Ти сам ускладнюєшся й уже ніколи не будеш колишнім. Але не поглянувши в себе, на свою психологію сприйняття, не зможеш рухатися далі. Подекуди документалістика – це теж шлях до себе.

 

Усі фото: Дар'я Бассель

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020