Добуття. Кіно як рушій змін

07 лютого 2018

Головний фокус індустріальної платформи DOCU/ПРО на Docudays UA – це документалістика змін. 

 

Як зробити кіно, що спонукатиме до змін? Цьогоріч низка заходів нашої професійної секції присвячена саме тому, як громадським організаціям створювати спільні проекти з документалістами, як «виміряти впливи» твого кіно та достукатися такими фільмами до свого глядача. Кінокритикиня та журналістка Юлія Кузнєцова розповідає в нашому блозі про 7 приголомшливих фільмів, заточених на зміни в суспільстві.

 

Успішність мейнстрімного ігрового кіно переважно визначають касові збори, немейнстрімного – кількість здобутих фестивальних нагород. Як визначити успішність документальних фільмів про права людини? До такого кіно потрійна вимога: окрім кінопремій та охоплення аудиторії, обов’язковими мусять бути зміни в суспільстві, спричинені ним. Останній фактор успіху найважче піддається оцінюванню й часто може сприйматися за суму двох перших.

 

Протягом шести років, до 2016, впливовість документального кіно вимірювали організатори британської премії Doc Impact Award. Переможців визначали за багатьма параметрами, звичними для кіноіндустрії. А саме: фестивальна історія, дистрибуція через різні канали, включно з телебаченням і носіями, преса, кількість згадок у соціальних мережах, кількість переглядів відеопромо та ін. А також незвичними, як-от: покази для цільових спільнот, взаємодія з дотичними до теми громадськими організаціями, публікації, присвячені не фільму, а порушеним у ньому проблемам – аж до заходів з боку уряду, які б зачіпали ці проблеми.

 

 

Один з лауреатів Doc Impact Award, приголомшливий фільм «Акт вбивства», присвячений репресіям у Індонезії в 1965-66 рр. – еталон успіху кіно, спрямованого на суспільні зміни. Понад тисячі публічних показів (без врахування міжнародного кінотеатрального прокату) та значні результати за рештою перелічених показників змусили світ дізнатися, а індонезійців, зокрема, зробити кроки до переосмислення десятиліттями замовчуваної трагедії. І це не лише заслуга чарівної сили мистецтва – на громадську кампанію стрічки було витрачено більше ніж 53 тисячі євро, і можна лише уявити, скільки організаційних зусиль вона потребувала.

 

 

А позаторік екологічний епік «Перед потопом» від National Geographic зібрав рекордну аудиторію в понад 60 мільйонів глядачів по всьому світу (із врахуванням прокату, телетрансляцій та вільного перегляду онлайн). Безпосереднім ефектом від фільму стали зібрані під час супровідної кампанії 100 тисяч доларів для організацій, що переймаються змінами клімату.

 

 

Показовою є історія створення стрічки «Округ Гарлан, США» (Harlan County, USA, 1976), нині класики адвокаційного кіно. Знімаючи шахтарський страйк у Кентуккі, Барбара Коппл сама стала активною учасницею протесту. Спочатку зіткнувшись із недовірою з боку своїх героїв (мовляв, якісь нью-йоркські хіпі приїхали знімати про робочий клас), режисерка та її невеличка знімальна група довели свою відданість рухові й проблемі. Коппл близько року жила в тих самих умовах, що й страйкарі, миючись із відра, ночуючи в прибудовах. Матеріали з іще не готового фільму були використані для кампанії на підтримку родин страйкарів. Крім того, присутність камери часто вберігала протестувальників від насильства з боку поліції та власників шахти. «Вони не стануть вбивати для “техніколору”», – говорить активіст в одній зі сцен. Створення фільму «Округ Гарлан» вважають значним внеском у перемогу страйкарів, які вимагали справедливої платні, соціальних гарантій та покращення умов праці, а також вплине на подальший розвиток робітничих рухів у США.

 

 

Фільм «Тонка блакитна лінія» (The Thin Blue Line, 1988) не змінив світ, та врятував одну-єдину людину від довічного ув’язнення. Готуючи кіно про судового психіатра, режисер Еррол Морріс захопився історією засудженого за вбивство, який наполягав на власній невинуватості. За два з половиною роки Морріс назбирав свідчення й відновив усі обставини злочину. Вихід фільму викликав суспільний резонанс, суд був змушений переглянути справу та виправдав чоловіка, що на той момент відбув уже більше ніж десять років терміну. Детектив з мікрофоном і камерою, Морріс побудував свій фільм на «балакучих головах», виразних перебивках і відтвореннях подій. Новаторська для свого часу «Тонка блакитна лінія» встановила канон для американських фільмів-розслідувань, що згодом перетворився на кліше завдяки численним наслідувачам.

 

 

Повторити головний здобуток Морріса – відновлення справедливості – вдалося двом мексиканським юристам, авторам фільму «Вважається винним» (Presunto Culpable, 2008). Вони фільмували власні багаторічні спроби домогтися перегляду справи несправедливо засудженого юнака, таким способом задокументувавши в деталях недолугість місцевої судової системи. Юнака звільнили, а сама стрічка стала хітом мексиканського прокату. Позови від кількох осіб, які мимоволі стали героями фільму, та спроби заборонити його через суд лише посилили суспільний інтерес – прокат стрічки продовжили, швидко розійшлися піратські DVD.

 

 

В іранському фільмі «Соніта» (Sonita, 2015) показана кількарічна еволюція афганської дівчинки-підлітка із сором’язливої безправної біженки до впевненого гучного голосу проти такої місцевої традиції, як примусові шлюби. Еволюція ця трапилася не без втручання режисерки фільму Рохсаре Ґаем Маґґамі, яка свою роботу порівняла зі «слоном у кімнаті» на відміну від «мухи на стіні» – відомого принципу документального кіно, що передбачає цілковиту відстороненість автора від об’єкта зйомки. Спочатку Ґаем Маґґамі знімає кіно про дівчину без документів і прав на навчання, яка намагається подолати численні обмеження для жінок і читати реп про свої турботи. Однак з’являється гірша загроза: нужденна родина Соніти хоче видати її заміж, отримавши так весільний викуп. Щоб відтермінувати цю подію, режисерка заплатила родичам дівчини частину очікуваної ними суми. Вигравши час, Ґаем Маґґамі зняла Соніті відеокліп на її пісню про наречених на продаж і виклала його в Мережі. Завдяки відео співачку розшукала міжнародна правозахисна група, яка допомогла їй навчатися й розповідати світові про проблему примусових шлюбів в Афганістані.

 

 

Понад 12 років Жао Ліанґ підпільно знімав історії людей з різних куточків Китаю, що їздять у Пекін скаржитися на зловживання з боку влади на місцях та порушення прав людини. Історії людей часто жахають та прикро закінчуються. Хтось селиться біля установи та залишається там на місяці й роки. Щодня черга на петиції зазнає утисків з боку правоохоронців, отримує погрози – у відповідь гуртується в неформальну спільноту, де діє самоврядування й колективна підтримка. Прихованою камерою Ліанґ фіксує кафкіанське пекло вже всередині установи, де знімати заборонено. Фільм «Петиція» (Shàngfǎng, 2009) режисер не наважився подавати до державного цензурного органу, через який мусить проходити кожна кінопродукція, та передав його зацікавленим західним продюсерам. Після прем’єри стрічки в Каннах Ліанґ був змушений переховуватися, а будь-які згадки про «Петицію» в китайських ЗМІ цензурувалися. Зрештою режисер повернув ласку влади, скасувавши один із закордонних показів фільму, проте заплямив репутацію в очах митців-дисидентів. Відносно незначний міжнародний розголос про «Петицію» не применшує її ваги як потужного документу про порушення прав людини, який за бажанням може побачити кожен.

 

Коли фільм створено, до його впливу долучається найважливіший чинник – глядач, який може відшукати, побачити, осмислити й діяти.

 

Текст: Юлія Кузнєцова

Чільне фото: кадр з фільму «Акт вбивства»

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020