Кінофестиваль у Салоніках: крізь обрії

10 квітня 2019

Традиційно у березні в Салоніках проходить фестиваль документального кіно. Цьогоріч він відбувається вже 21-й рік поспіль. Українська режисерка Поліна Мошенська ділиться у своєму блозі власними кінематографічними відкриттями.

 

Після завершення фестивалю небо над Грецією вкрили кольорові повітряні змії! Запускати змія – це як створювати документальне кіно. Адже це про свободу, захоплення та розширення горизонтів.

 

Девіз цьогорічного фестивалю: «Планета Земля: один світ, багато облич». Глобальні теми людей, природи та тварин у насичених подіями та показами програмах, таких, наприклад, як права людини, пам'ять та навколишнє середовище.

 

 

Для мене хороший фестиваль – це завжди про відкриття! Відкриття знайомого й незнайомого, і відбувається це таким способом, що розумієш – ти продовжуєш дивуватися.

 

 

Відкриття «Марселін. Жінка. Століття». Режисерка Корделіа Дворак створила чудовий фільм про одну тендітну та надзвичайно сильну жінку, життя якої сповнене кіно, трагедією, любов’ю, письмом, і всім цим з інтенсивністю цілого століття, з подіями та долями цілих країн та поколінь. Багато хто знає її чоловіка, Йоріса Івенса, але не знає, що більшість його пізніх фільмів він створив разом з Марселін. Як наголосила Корделія, створювати кіно у форматі жінка про жінку може бути правильним напрямком для важливих відкриттів.

 

 

Відкриття Густава Дойча. На фестивалі пройшла ретроспектива фільмів цього австрійського режисера, а також відкрита дискусія про кіно. Під час розмов мене особливо надихнули такі думки: «глядач так само спраглий до пригод, як і автор; і коли він бачить щось інше, своє, невідоме режисеру, це для останнього найкращий фідбек з можливих»; «режисер не створює документальне, ігрове, експериментальне, інше... він створює кіно, і може перетинати межі, виходити за них»; «інтерес до домашнього відео через його автентичність, воно не просто про особисте життя, а більше про історію(ї) людини й часу, у який воно було зняте»; «музика – міст між минулим та сучасним»; «фільм повинен дивувати, а режисер повинен бути відповідальним»; «фільм говорить сам за себе, довірся йому, фільм – це магія».

 

 

Відкриття знайомого контексту. В один день побувала на двох, на перший погляд, зовсім різних показах: «Зустрічаючи Горбачова» Вернера Герцога та «Тато – мамин брат» Вадима Ількова. У першому було знайоме обличчя лідера країни в неоднозначні часи «перестройки», у які проходило моє дитинство (і про яке є чимало спогадів), це була розмова, діалог зблизька; у другому – обличчя знайомих та друзів, яких добре знала багато років у Києві.

 

 

На обох показах було це типове невідворотнє відчуття, коли дивишся фільм, а там усе знайоме до болю. І це відчуття дає розуміння, що, звісно, існують універсальні теми, емоції, реакції та враження, але не знаючи певного контексту (як-от, наприклад, про те, як живуть у пострадянському просторі), можна не сприйняти фільм чи події в ньому. Радісно, що фестиваль оцінив стрічку «Тато – мамин брат», і вона отримала спеціальну відзнаку Mermaid Award! Також важливим для мене став показ фільму «Свідки Путіна» Віталія Манського, якому я особисто вдячна за те, що аудиторія в Салоніках і мої близькі змогли зрозуміти більше – про недавнє минуле та складне сьогодення моєї країни зокрема.

 

 

Висновок для мене напрошується один – найкраще, що може робити будь-яка аудиторія та глядач – це не фокусуватися так сильно на собі й просторі, у якому вони живуть, а розширювати фокус, перцепцію, відкривати контексти та мати емпатію.

 

Текст та фото: Поліна Мошенська

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020