Олексій Сай: «У повній тиші я починаю втрачати глузд»

20 лютого 2019

У пошуках візуального рішення для цьогорічної теми DOCUDAYS UA – прав людини в цифрову епоху – ми запросили до співтворчості художника Олексія Сая. Серія його робіт створена в таблицях Excel та присвячена культурі корпоративного суспільства і повсякденню в добу цифрових технологій. Поговорити з Олексієм про те, які зміни принесли із собою в сучасний світ офісна робота та інтернет, про мистецтво, буденність і потребу в шумі ми попросили арт-критика, куратора Макса Ковальчука.

 

Льошо, твоя серія в Excel – це ж дуже кропітка, монотонна та трудомістка робота. Такою самою уявляється й робота в офісі…

 

Так, я сиджу і не відволікаюся. Відволікся – забув, що треба зробити, і весь процес наново починаєш. Ймовірно, це не настільки відповідальна робота, як у офісних працівників, бо я нічого не рахую, не маю справу з цифрами, але заняття медитативне та нудне.

 

Робота Олексія Сая. Фрагмент пейзажу. 2014

 

Якщо це такий складний процес, що вимагає багато часу та зусиль, чому ти не відмовишся від нього на користь іншого?

 

Я роблю перерви на інші серії, а цю вже давно хочу завершити. Але буває, що копну – і щось нове відкривається, виникає азарт. Цю серію не можна назвати концептуальним мистецтвом, де кожна робота має окреме значення. Вся вона несе певне спільне відчуття.

 

Чи ти можеш сказати, що у мистецтва є певний статус в корпоративному суспільстві? І чи змінився він якимось чином відтоді як мистецтво стало ще й цифровим?

 

Люди не надто серйозно ставляться до мистецтва. Я не думаю, що у нього є певний статус. Подобається або ні – ось чим вимірюється ставлення. Просто є люди, уважні до мистецтва, а є ті, для кого це радше декор. У цьому сенсі пропорції не надто змінилися. І тут немає різниці, чи це цифровий арт, чи ні. Мені здається, зараз будь-який середньостатистичний глядач звик до того, що мистецтво взагалі може бути різним.

 

Робота Олексія Сая. Будівельники за роботою. 2016 рік

 

Тема корпоративних суспільств – одна з твоїх репрезентативних. Що тебе в ній цікавить?

 

Я взявся за неї, коли корпоративність була у нас на вістрі – наприкінці 1990-х. Це було дико, неприродно та мало яскраво виражені форми. А зараз я спостерігаю за певним розпадом корпоративних суспільств та їх переродження. Зрозуміло, що цей спосіб життя змінюється, але це – світик, на який мало хто звертає увагу.

 

Мене цікавить система взаємин між людьми – як це працює в усьому світі. Зараз абсолютно всі можуть спілкуватися одне з одним, якщо між ними не стоїть релігійна стіна або якісь духовні скріпи. Я це пов’язую, звісно, з економікою. Скажімо, нині ледь не кожен може займатися торгівлею. В будь-якому разі можливостей більше, ніж коли людина, наприклад, виростила буряк та обмінює його на куницю.

 

Натуральний обмін…

 

А тепер ми натурально обмінюємося через Alibaba (глобальна китайська платформа для онлайн-торгівлі – ред.).

 

А ти купуєш щось на Ali?

 

Ні, але я одного разу намагався купити алюмінієвий профіль – відтоді мені щомісяця надсилають свіжі пропозиції покупки алюмінію з Китаю.

 

Діяльність корпоративних суспільств має потворні форми, які самовідтворюються, – як і в 1990-ті. Але зараз люди навчилися розділяти роботу та особисте життя, визначати пріоритети, спілкуватися. Є правило – не втручатися в емоційну складову життя людей.

 

А на тлі цього можна сказати, що в мистецькому середовищі є корпоративна етика?

 

Я не бачу жодної корпоративної етики у митців. Художники не зобов’язані дотримуватися правил, вони не так активно взаємодіють на основі дружби або незгоди. Субординації немає, тому й відсутній загальнообов’язковий кодекс, дрес-код…

 

Тоді ось тобі конкретна ситуація довкола національного павільйону Венеційської бієнале. Митці розділилися на тих, хто підтримує результат конкурсу на проект, що буде представляли Україну в Італії, і тих, хто проти.

 

Найцікавіше тут – це бабусі на мітингах. Дивовижно, що найняті демонстранти, які не розуміють змісту питання, виступають з такого вузькопрофесійного приводу.

 

А те протистояння, яке ти маєш на увазі, не лежить у площині мистецтва – це протистояння зацікавлених осіб. Мені здається, що проект, який посів друге місце, треба показувати на якомусь іншому фестивалі, а не йти пробоєм у цій історії. Звісно, художнику важливо висловитися, але робити це треба так, щоб висловлювання не стало більшим за саму роботу.

 

Коли ти працюєш, то дивишся старі серіали…

 

У мене три одних і тих самих серіалів. Коли я працюю, для мене важливо, щоб не надходила нова інформація. Але в повній тиші я починаю втрачати глузд. Музика потребує концентрації. А от один і той самий сюжет зі стріляниною, шпигунами та напруженим саундтреком – це те, що допомагає втягуватися в ритм та безупинно працювати. Це старі американські та британські серіали про шпигунів. Британській більш депресивний – ядерна бомба, хімічна зброя, там все дуже погано. Вмикаю в маленькому віконці, і воно десь шумить. Але коли я не працюю над цією серією, то не дивлюся серіали.

 

Як ти для себе вирішив питання технічної відтворюваності цифрового мистецтва?

 

Усе просто – я не роблю тиражів, друкую один екземпляр. Коли роблю речі, то розумію, що кожна з них унікальна. Мені подобається створювати щось нове і водночас не розраховувати, що це зацікавить більшість глядачів. В іншому випадку я радше би зайнявся бізнесом та виробляв щось корисне для людей у якомога більшій кількості.

 

Робота Олексія Сая. Пейзаж з заправкою. 2014 рік.

 

Оскільки за тобою не стоїть жодної інституції, ти не отримуєш гранти – ти self-employed artist. Як ти в цій ситуації взагалі відпочиваєш?

 

Іноді я зайнятий більше, ніж офісні працівники. У мене часто немає навіть можливості щось запланувати. Якщо працівники офісів знають, що у липні-серпні буде певна кількість законних вільних днів, тому йдуть у турфірму та купують собі путівки, то у мене такого немає – все вирішується в останній день.

 

Як давно ти був під пальмою на пляжі?

 

Давно, у 2015-му. У мене є певне різноманіття в житті, яке заміняє мені відпустку, але спланувати щось неможливо. Раніше я щодня прокидався о 8:00 та йшов працювати. Зараз мушу сам на себе тиснути, обмежувати. В цьому сенсі художник трудиться так само, як і всі нормальні люди. Але стандартний восьмигодинний робочий день у мене буває рідко, зазвичай я працюю довше. Пізно прийшов додому, не встиг поспілкуватися з дітьми. Сьогодні був у ЖЕКу.

 

Чи є якісь речі в мистецькому середовищі, які тебе дратують?

 

Мене дратує бажання всім сподобатися, притаманне навіть не художникам, а їх роботам. Це, ймовірно, пов’язано з особливостями мого виховання. Мені здається, це обмежує роботу.

 

Трохи дратує перебільшена важливість конфліктів під час з’ясування стосунків. Але серед митців цього, напевно, менше, ніж, скажімо, в бізнесі.

 

Я не можу стверджувати, що мистецьке середовище хворе. Вся невизначеність становища художників – через відсутність художнього ринку. Митець прив’язаний до суспільства: якщо соціуму нічого не треба від художника, останньому живеться погано. І тут нічого не можна вдіяти, окрім як обирати президентів, уряди, платити податки тощо. Ми не можемо відмахнутися від держави. Водночас я вважаю зарозумілою позицію тих політичних митців, котрі насправді не живуть життям людей, яких захищають. Тобто, якщо художник не живе політичним життям, а лише в мистецтві до нього звертається – це недостатньо чесно.

 

Розмову вів Макс Ковальчук

Чільне фото: художник Олексій Сай

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020