DOCU/ЮНІСТЬ: страх і самотність перед веб-камерою

23 березня 2019

Бути молодим у діджитальну епоху, – означає жити разом з екраном і камерою. Знаходити пару, вирішувати проблеми, діставати підтримку та опору – все це в інтернеті. Програма DOCU/ЮНІСТЬ об’єднала фільми про дорослішання в умовах сучасного світу. Тут пошук гендерної та національної ідентичності є однією з найскладніших проблем, а самотність стає тим гострішою, чим більше друзів у твоїх соцмережах. Про добірку стрічок розповідає Ольга Куровець.

 

Герої повнометражної картини Ліни Марії Маннгаймер «Парування» – Наомі та Ерік, двоє незнайомих між собою людей, які відгукнулися на режисерський пост у соцмережах. Ліна шукала 18–25-річних хлопців і дівчат, які будують стосунки онлайн. За її умовами, учасники мали надати доступ до своїх акаунтів і щотижня зідзвонюватися з нею по Skype. Обрані герої також мали цілий рік знімати відеощоденник. Таким чином режисерка хотіла дослідити ставлення до стосунків представників «цифрового покоління».

 

Кадр з фільму «Парування»

 

Для Наомі та Еріка це, здається, не становило жодних проблем, адже відеодокументація свого життя та занижені вимоги до приватності – річ звичайна у наші часи. Протягом проекту в героїв зав’язуються стосунки. Саме про ці несподівані та переважно віртуальні взаємини пара цілий рік сповідається Ліні – кожен у свою веб-камеру.

 

Хвилю онлайн-відвертості продовжує режисерка Аєлет Альбенда в стрічці «У моїй кімнаті». Це повнометражний «coming of age» фільм, сформований із відео, взятих із YouTube-каналів шістьох підлітків. Усі вони діляться зі своєю аудиторією тим, що болить найбільше. Когось покинула дівчина та побили старшокласники, але його гітарний концерт – за планом. Хтось документує свій перехід із жіночої в чоловічу стать. Одна влогерка бореться з компульсивним переїданням; інша навчає дівчат правильно пов’язувати хіджаб. Хтось увійде у свої 16 хлопцем із чудовим мейкапом, а хтось – молодою матір’ю. З часом підліткові історії поступово розгортаються та вражають граничною щирістю. Здається, що лише його величність YouTube допомагає цим дітям не здаватися.

 

Кадр з фільму «У моїй кімнаті»

 

Короткометражний фільм «Послухай» Астрід Бюссінк на цьому тлі здається дещо олдскульним. Адже головне в ньому – не аматорське відео (хоча тут воно також є), а відтворені записи телефонних розмов. Бюссінк будує свою кінороботу на оповідях чотирьох дітей, що наважилися набрати номер дитячого телефону довіри. Колажне полотно потроху складається зі згустків суму і зневіри. Зворушливі наївні запитання про те, скільки телефонів у «Служби довіри» та якого вони кольору, переростають у розповідь про самотність, яку вже несила терпіти. А слова «ми любимо бити однокласника по зубах, нам весело на це дивитися» можуть цілком несподівано обернутися сповненим відчаю камінг-аутом. Голоси та розповіді дітей відтворили актори, адже справжні записи – конфіденційні.

 

Героїня картини Єнса Педерсена «Дівчина проти гравітації» – 11-річна монгольська акробатка Ерденчімег не шукає опори деінде, а сама намагається стати нею для своєї родини. Донька ув’язненого на 12 років, вона мріє заробити для батьків на машину та новий дім, а собі – на новесенький iPhone. Її матір, сама того не бажаючи, відкрила дитині нові перспективи. Адже взявши участь у телереаліті «П’яні монголи тверезіють», вона показала світові доньку, яка сідала на шпагат та робила сальто в юрті. Відтоді дівчинка щодня долає кілометри автобусом, аби дістатися до столичної циркової школи. Тут її оточують діти із заможних родин, і Ерденчімег мусить дедалі міцніше стискати зуби, щоб опанувати омріяну стійку на одній руці. «Плач ні до чого не приведе», – каже вона та продовжує тренуватися, адже такий шанс випадає лише раз.

 

Кадр з фільму «Дівчина проти гравітації»

 

Одразу два фільми програми порушують тему еміграції. «Крапля за краплею» Лаури Ґонсалвіс і Ша – це чорно-біла анімаційна історія про останніх мешканців португальського вимирущого села. Документальні голоси, що лунають на тлі рухомих малюнків, розповідають, як один за одним з села виїжджали родичі та друзі. Франція, США, інші далекі та близькі країни – у пошуках кращої долі туди емігрували геть усі. Анімаційна складова підтверджує: виїхали навіть мурахи, а Дух руйнування розрісся тут до неймовірних розмірів.

 

Картина Мар’ям Баяні «Райдужні діти: портрет Еліки» – це камерна замальовка про іранську дівчинку, яка знайомить свій клас початкової школи у Бельгії з рідною країною. Еліка малює рис, морозиво та тюльпани, стверджуючи, що саме це найбільше люблять в Ірані. Однокласники плещуть у долоні та радіють, адже в більшості з них теж є далекі країни, де на них вже давно чекає улюблена бабуся.

 

Кадр з фільму «Райдужні діти: портрет Еліки»

 

Текст: Ольга Куровець

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020