Docudays UA: ми не хочемо, щоб люди були пасивними глядачами

20 березня 2013

PR-директор і член Відбіркової ради Docudays UA, сценарист і продюсер Дар’я Аверченко – про особливості цьогорічного фестивалю.

 

Концепція фестивалю цього року – «Вибір є!» Чому ви обрали саме таку тему?


Півроку тому в нашій країні відбулися парламентські вибори, і ми вважаємо актуальним говорити саме про вибір – не тільки політичний, але й особистий. У кожної людини має бути активна життєва позиція. Таку позицію допомагають формувати знання про те, які існують варіанти вибору, й усвідомлення наслідківособистого вибору, інакше людина буде слабкою, нею буде легко маніпулювати, можна буде купити її голос за 100 гривень. Суспільство слабких людей не здатне на вибір, на формування держави, на захист власних прав.


Питання вибору постає постійно, як у мирному житті, так і в революційному. Ми будемо обговорювати питання вибору три вечори у Червоній залі Будинку кіно. Формуючи спецпрограму «Вибір є!», перш за все ми зосередилися на ситуації наших країн-сусідок – Росії та Білорусі. Через них ми краще зможемо зрозуміти себе. Ви, напевно, чули про «Мінський майдан-2011», але чи наші ЗМІ багато розповідали про те, чим завершився мирний протест для білорусів? Нам це відкриє фільм «Доволі! До волі…» Андрея Куціли та Вячаслава Ракіцького. Цілий рік після обрання Владіміра Путіна Президентом Російської Федерації три режисери-документалісти стежили за змінами в країні, за акціями протесту опозиції – так з’явився проект «Строк». В одного з режисерів – Павла Костомарова – Слідчий комітет навіть проводив обшук. Про це, а також про те, що режисери побачили всередині мирної революції, розповість нам сам Костомаров. Відкриватиме програму 23 березня, в суботу, фільм «Від шепоту до крику» американського режисера Бена Мозеса. Режисер їздив у Зімбабве, до Малайзії, Венесуели, Єгипту – намагався зрозуміти, як втримати перемогу демократії країнам, що пережили революції. Нам ця картина цікава тим, що однією з п’яти країн, де знімав Бен Мозес, стала Україна. Він брав інтерв’ю у відомих журналістів, зокрема в Андрія Шевченка та Святослава Цеголка, які розповідають про Помаранчеву революцію і ситуацію в Україні тепер. Свій фільм автор присвятив Вацлаву Гавелу.

 

Фільм-відкриття «Твердиня» перегукується з фільмами програми «Вибір є!»?


Фільм-відкриття безпосередньо стосується теми цьогорічного Docudays UA, адже йдеться про вибори у Придністров’ї – невизнаній республіці, про яку ми сьогодні практично нічого не знаємо. Втім,понад п’ятсот тисяч людей застрягли там у часі й просторі. Після перегляду фільму стає очевидним, що Придністров’я – це острівець поневолених, обманутих і злочинно обмежених у можливостях людей на чолі з божевільним олігархом, який усім править уже понад 20 років. І весь цей конфлікт невизнаної республіки підтримується штучно для того, щоб Росія могла звідти дістати і Молдову, й Україну, і всю Європу. Мені прикро говорити про це, але ситуація в Придністров’ї до болю нагадує ситуацію в Україні. Якщо ми не будемо опиратися сьогоднішнім реаліям, нас чекає така само стагнація і депресія. «Твердиня» – це фільм-попередження для нас.


А що нового в конкурсних програмах Docudays UA?


Цього року ми вирішили скоротити повнометражні конкурси DOCU/ЖИТТ i DOCU/ПРАВО до 7 фільмів замість 15, як було торік. По-перше, через обмежені ресурси, по-друге, прагнули більше зосередитись на тематичних програмах і дискусіях. Ми не хочемо, щоб люди були пасивними глядачами, нам потрібно, аби вони почали замислюватися, ставити питання, щоб самі йшли знімати кіно. Хтось повинен малювати плакати і виходити на вулицю, а хтось може знімати відео про це і викладати як достовірну версію подій на YouTube, ігноруючи ЗМІ, які що далі, то менш об’єктивні. Це теж спосіб спротиву. 

 

Ми також намагалися розширити географію учасників. У нас завжди було багато фільмів з Німеччини, Польщі, Ізраїлю – це кінематографічні країни, які стабільно видають класні фільми, однак хотілося показати українським глядачам і роботи румунських, литовських, фінських, ісландських кінематографістів. Ми сфокусувалися на нових актуальних темах – фінансовій кризі, революціях в арабських країнах, правах людей із вадами, проблемах колишніх засуджених на волі та багатьох інших. Наприклад, ми покажемо фільм «Ісландія: нульовий рік» про те, як переживають фінансову кризу ісландці. Повірте, цей фільм вас здивує! Станемо свідками життя людей з вадами розумового розвитку, які виражають себе через панк-музику в надзвичайно веселому фільмі «Синдром панка». Я думаю, що глядачі покидатимуть залу з відчуттям: як же мало я знаю про цей світ!


Цього року Docudays UA проводиться вдесяте, а для вас це шостий рік у фестивальній команді – ви задоволені ростом фестивалю?


Фестиваль стає кращим, помітнішим, ми стимулюємо людей брати до рук камери. Я це бачу з тієї кількості українських фільмів, які приходять до нас на відбір. У програмі Docudays UA цього року єдва українських альманахи: «Поза Євро» та «Відкритий доступ». Якби я не бачила, що Docudays UA потрібен, який величезний вплив він справляє і скільки натхнення приносить людям, я б тут не працювала. Я не приховую також, що робота над фестивалем – мій особистий спротив тому, що відбувається зараз у країні. Щоб боротися за власні права, ми повинні розумітися на історичних, економічних, політичних процесах, мусимо відчувати нашу планету ілюдей на ній. Після фестивального тижня в кінозалі світ стає ближчим.


А ще які українські фільми будуть демонструватися на цьогорічному Docudays UA?


До конкурсної програми увійшли дві короткометражні картини: надзвичайно вдалий дебют «Сери та сеньйори» Олександра Течинського і «Мрія» Дар’ї Дрюченко. Як спецподію ми покажемо «Час життя об’єкта в кадрі» нашого члена журі Олександра Балагури. А також цикл фільмів «Прощавай кіно!», куди увійшли роботи класиків вітчизняної документалістики: Гольдштейна, Буков-ського, Шкляревського. Та ще багато іншого. Були й достойні українські фільми, які ми хотіли включити до повнометражного конкурсу, але їхні автори спершу спробують потрапити в Канни. Одна з умов Каннського кінофестивалю – світова прем’єра стрічки має відбутися саме там.


Ви часто буваєте на документальних фестивалях по всьому світу – яке місце серед них посідає Docudays UA?


Ми поки що не претендуємо на звання фестивалю класу «А», як, наприклад, IDFA (Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі). Адже, щоб бути помітними на документальній мапі, як голландські колеги, необхідно мати в Україні кіноіндустрію. Бути цікавими партнерами для копродукції, тобто навчитися також вести бізнес. Ми робимо в цьому напрямку тільки перші кроки. З іншого боку – ми ніколи не були й не будемо тільки правозахисним фестивалем, хоча і входимо до Мережі документальних фестивалів про права людини. На наших плечах – підтримка й розвиток документального жанру в Україні. На сьогодні ми єдині займаємося фестивальною документальною освітою. І це надзвичайно цікаво! Ми вдруге проведемо нашу майстерню DOCU/КЛАС. Це справді унікальна можливість послухати фахівців неігрового кіно з усього світу, адже Docudays UA наразі лишається єдиною документальною платформою в країні. Документальне кіно набуває все більшої актуальності: воно простіше й швидше знімається, воно є незаперечним документом, про нього неможливо сказати, що це «фантазії сценариста». І тому воно надзвичайно переконливе, дуже глибоко зачіпає почуття і змінює свідомість людей. У світі, в якому темп постійно пришвидшується, документальне кіно завжди на гребені хвилі.


Розмову вів Віктор Глонь

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020