Чотири градуси людської безвідповідальності та надії

27 березня 2017

Сьогодні тема екології – збереження довкілля – є доволі популярною.Так звана «екологічна свідомість» вже стала невід’ємною ознакою сучасної «прогресивної» людини. Дуже добре це ілюструє бізнес – префікс «еко-» широко використовується у брендуванні товарів, що претендують на особливі шик та якість. А отже, маркетологи мають підстави вважати, що «екологічність» асоціюється у масового споживача із чимось хорошим та позитивним.

 

Втім, у масовому використанні того чи іншого концепту завжди криється небезпека вихолощення та зникнення первинних сенсів. Поверхневість масового підходу до сповідуваня «екологічності» є очевидною – загалом усе обмежується любов’ю до елітних «екологічних» продуктів, які вважають кориснішими, ніж «звичайні». Існує й більш просунутий рівень – відповідального стилю життя, при якому екоадепти змінюють та дисциплінують свої повсякденні побутові звички задля більш економного споживання та свідомого підходу до утилізації.

 

Такий підхід дає спокій і гармонію душі та гарне самопочуття. Але наскільки ці популярні практики сучасної «просунутої» людини насправді є «екологічними»? Наскільки вони дійсно сприяють покращенню загальної екологічної ситуації? Чи можемо ми бути задоволені собою, після того як вкинули у смітник акуратно посортоване сміття чи придбали екозошит із перероблених матеріалів?

 

Власне, головна програма цьогорічного Docudays UA під назвою 4 ГРАДУСИ чудово показує, наскільки різноманітними, глибокими та складними є ті питання, які скидуються в один кошик «екології». Усі фільми програми розповідають про надзвичайно тонку межу саморуйнації, до якої вже підійшло людство. Достатньо буде середній температурі на планеті Земля зрости на 4 градуси за Цельсієм – і нас усіх спіткає катастрофа: величезні території, у тому числі густонаселені, опиняться під водою. Різноманітна географія представлених фільмів відтворює також неймовірно широку мапу задавнених екологічних проблем, які разом складаються у один величезний «континент» людської безвідповідальності.

 

Стрічка «Демон скорботи» китайського документаліста Жао Ліанґа намагається показати нелюдське обличчя вугільної промисловості на півночі Китаю. Підхід режисера поєднує медитативний реалізм із критичною поетичністю. Свій базовий наратив Жао Ліанґа позичає у «Божественної комедії» Данте – переглядаючи «Демона скорботи», ми просуваємося кількома колами індустріального пекла. З вершини зранених гірських ландшафтів, через лабіринти виробничих підземель, опускаємося на землю людського поту, хвороб та страждання.

 

Пейзажні зйомки виробничих територій постають майстерно намальованими картинами. Епічність природи накладається на деструктивну потугу людини – і на екрані це виглядає, ніби полотна альтернативного Реріха, що замість пошуків Шамбали захопився проблемами довкілля.

 

Наступне наближення вже показує нам щось неземне у найгіршому сенсі – абсолютно ворожий до людей простір, створений ними самими. Видобувні пустища постають якимись фантастичними порталами у жахливі нелюдські світи. Таким могло  бути документальне кіно про планету Кін-Дза-Дза.

 

Цитуючи Данте, Жао Ліанґ натякає: цей світ позбавлений надії. Але ми розуміємо це і без жодних алюзій, коли вдивляємося в обличчя людей, змушених працювати у справжньому пеклі. Люди тут, як бездушні механізми, але й машини так само випромінюють абсурдний відчай. Ось залізна маріонетка промовисто нагадує про Сізіфа, бездумно пхаючи каменюки. Здається, вже й вона починає задумуватися – чого варті блага цивілізації, якщо вони добуваються такою ціною?

 

Масштаби знищення жахають – диявольський антитерраформінґ сучасної цивілізації, який невблаганно насувається на зелені степи монгольських кочівників і на усіх нас. Вдивляючись у довгий процес відмивання робітників від вугільно-залізного пилу, з тривогою думаєш, наскільки довшим буде процес повернення попереднього вигляду скаліченій природі?

 

Невідновлюваність природи – це також невідновлюваність людського тіла. Під сніговою ковдрою ховається іншопланетна пустка – під вугільним пилом на обличчях ховаються смертельні хвороби. Шум машин усе ще відлунює у важкому хрипі знищених легенів. Так дихає Демон скорботи – людство, яке знищує саме себе.

 

«The Yes Men: Згодні бунтують» – класична історія про те, що кожен із нас може впливати на великі процеси, розказана на дуже цікавому матеріалі. Активісти із нью-йоркської групи The Yes Men («Згодні») – дійшли висновку, що коли мейнстрімний медійний потік новин від великих корпорацій та інституцій не можна здолати, то його слід очолити.

 

Державні уряди та фінансові організації, які дбають про свої вузькі інтереси, знищуючи довкілля, мають величезні ресурси для створення потрібних їм медійних образів. У активістів таких ресурсів, щоб донести до широкої публіки свою правду, немає. Тож двоє дотепників Енді Бічлбаум та Майк Бонанно вирішили видавати себе за впливових ворогів екології, аби мати змогу потрапляти у новини та від чужого імені пропагувати свої ідеї. Герої стрічки водночас є її творцями – у співпраці з режисеркою Лорою Нікс. «Ми прокидаємося, і з самого ранку починаємо робити всілякі дивні речі», – кажуть Енді та Майк і аж ніяк не перебільшують.

 

Вони проводять прес-конференції від імені Торгової палати, вони дарують білих ведмедів уряду Нідерландів від імені «Ґазпрому», вони влаштовують нашестя людей-куль на мітинг ООН, присвячений зміні клімату. А також вони виховують дітей, сваряться з коханими, сумують та радіють. Адже фільм – це насамперед особиста історія двох друзів, які намагаються жити так, щоб принести якусь користь світові.

 

А ще це натхнення історія діяльності міжнародної мережі активістів.І цікавий вступ до проблеми глобального потепління «для чайників». Одним словом, це якраз один з тих фільмів, що успішно розмиває межу між серйозним та розважальним кіно, але й не забуває про головну мету – зробити своїх глядачів більш екологічно свідомими.

 

«Екологічне – це політичне», – нагадує фільм «Коли два світи зіштовхуються» швейцарців Гейді Бранденберґ та Метью Орзела. Історія боротьби перуанських індіанців за збереження свого середовища життя демонструє нам, як екологічні питання можуть розв’язуватись засобами масової політики.

 

Індіанці, що живуть у пралісах Амазонії, змушені протестувати проти дій свого уряду, коли президент Перу вирішує під виглядом «просування прогресу» надати приватним іноземним компаніям доступ до видобутку корисних копалин у амазонських джунглях.

Для мешканців цих територій знищення лісів означає зникнення не лише дому, а й загалом їхньої культури та ідентичності. Для них екологічне – це екзистенційне, і відступу в них немає.

 

Фільм стежить за подіями тубільного «майдану»: від захоплення лісових доріг до бурхливих дебатів у парламенті. Перші протести, перші вбивства, напруга постійно зростає і жодна сторона не хоче поступатися.  Без обізнаності із локальною ситуацією важко до кінця розібратися в усіх нюансах цієї боротьби. Однак становище величезних груп населення, зведених центральним урядом до рівня «трісок, які летять, коли рубають ліс», нам цілком зрозуміле. Урядова риторика «лісові дикуни проти прогресу», яка прикриває бажання можновладців нажитися на іноземних інвестиціях, викликає огиду. Проти перуанських тубільців працює й медійна машина, яка звикло вважає «проблеми дикунів проблемами лише дикунів».

 

Дискусії щодо глобальної зміни клімату сьогодні звучать білим шумом, на який вже не звертаєш увагу. Аби не примножувати спекуляцій, швейцарець Маттіас фон Ґунтен вирішує послухати тих, кого потепління торкається найбільше – мешканців крайньої Півночі, де на власні очі бачиш, як тануть льодовики, та мешканців екватора, де помітно підвищується рівень океану.

 

Назва фільму «ТулеТувалу» об’єднує поселення у Ґренландії та острівну державу в Тихому океані. Географічно розділені, ці території переживають спільну біду – потепління змінює традиційний уклад життя та вже дуже скоро змусить мешканців переселятися у чужі краї.

 

Стрічка майстерно перемикає нашу увагу між сніговими просторами півночі та екваторіальними пальмами. Ці далекі один від одного пейзажі зливаються в одну картину трагедії маленьких народів, для яких апокаліпсис настає вже сьогодні.

Фільм також показує неймовірні кадри екзотичного для нас життя. Полювання на рогатих нарвалів у крижаній воді чи шалена гонитва на катері із сачком за летючими рибами – незабаром цим уже не буде кому займатися.

 

Жива єдність планети показується на конкретних прикладах – ось тут море замерзає на два місяці пізніше ніж зазвичай, а тут в кокосах зникає сік та прісна вода стає солоною. Усі ми їздимо по тонкій кризі, як ця собача упряж, що намагається обігнати аномально ранню весну. Але є люди, які поливають тоненькі паростки майбутніх великих дерев, що своїм корінням стримуватимуть острівний ґрунт від розповзання. Маленькі саджанці вселяють надію та закликають усіх нас до дій.

 

Пробитися крізь завісу стандартних підходів та очевидностей намагається герой та співрежисер стрічки «Велика рогата змова» Кіп Андерсен. Його розслідування, з одного боку, банальне – він хоче лише підтвердити цілком, здавалося б, очевидні висновки про надзвичайно шкідливий вплив на довкілля глобальної м’ясної індустрії, оприлюднені у спеціальному звіті ООН. З іншого – раптом виявляється дивна річ. Практично усі впливові природозахисні організації чомусь ігнорують ці дані ООН та вперто замовчують провідну роль виробництва м’яса у процесі глобального потепління.

 

Банальні розпитування Андерсена несподівано набувають зловісних відтінків – з-за стіни мовчання поступово проступає реальна смертельна небезпека. Від такої зміни ставок у ніби-то очевидному розслідуванні по спині починають бігати мурахи. Паралельно із усвідомленням моторошної змови ми знайомимося із різними екогосподарствами Америки, які намагаються реалізувати формулу найбільш гармонійного та ефективного виробництва їжі. Послідовно опитуючи екофермерів, Кіп Андерсен доходить висновку, що найбільш оптимальним режимом виробництва та споживання є веганство.

 

Отже, стрічку «Велика рогата змова» слід переглядати обережно, адже, відомо, що великий відсоток глядачів згодом неминуче відмовляється від їжі тваринного походження.

 

Текст: Андрій Бондаренко

Чільне фото: «Демон Скорботи» (реж. Ліанґ Жао)

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020
Відкрито індустрійну акредитацію на Docudays UA-2020!
Новини
Відкрито індустрійну акредитацію на Docudays UA-2020!
Новини
Поїздка в Канни та інші призи Ukrainian Doc Preview
Новини
Поїздка в Канни та інші призи Ukrainian Doc Preview
За які нагороди цього року змагатимуться учасники та учасниці шоукейсу?
Новини
Далека-близька Арктика: кіно з-за полярного кола
DOCU/БЛОГ
Далека-близька Арктика: кіно з-за полярного кола
Своїми враженнями про міжнародний кінофестиваль у Тромсе ділиться Дар'я Аверченко
DOCU/БЛОГ
Перспективне сусідство: Beldocs на Docudays UA-2020
Новини
Перспективне сусідство: Beldocs на Docudays UA-2020
Про можливості співпраці з сербським кінофестивалем у межах Ukrainian Doc Preview
Новини
Docudays UA оголошує набір волонтерів та волонтерок!
Новини
Docudays UA оголошує набір волонтерів та волонтерок!
Новини
Актуальні можливості для документалістів/-ок
Новини
Актуальні можливості для документалістів/-ок
Новини
Стань DOCU/CITIZEN!
Новини
Стань DOCU/CITIZEN!
Приєднуйся до клубу друзів DOCUDAYS UA
Новини