Місто, де живуть у майбутньому

23 листопада 2014

До поїздки в Копенгаген мої уявлення про нього вміщувалося в три пункти: казки Андерсена, фільми Догми-95 та історії про непереможну комуну хіпі, що створила посеред данської столиці вільне місто Христианію. Після повернення з Міжнародного фестивалю документального кіно CPH:DOX, що проходить щороку у листопаді в Копенгагені, список розширився. Одразу попереджаю – суттєво розширився.

 

День перший

Так, це правда, у поїздів метро справді немає машиністів. Копенгагенці живуть у майбутньому. Спершу страшно, потім соромно. Гадаю, так почувався мій дід, коли вперше взяв до рук мій iPad. До Данського інституту кіно – це головна локація фестивалю CPH:DOX – заходжу з обличчям емігранта, що вперше ступив на землю Америки. У якомусь сенсі ця інституція для мене – новий світ, що відкрив людям нові можливості. Річ ось у чім: у 70-х роках данці запустили державну програму підтримки кіно, заснували профільну організацію та почали розбудовувати свій інститут кіно. В результаті тут з’явилася Догма-95, а разом з нею – естетика, якою досі просякнутий кожен третій артхаузний фільм.

У холі інституту мою увагу привертає стійка з DVD. Від сантиментів на оці проступає сльоза. Всуціль документальні фільми. Можна купити. Ціни, порівняно із загальною ціновою політикою Данії, приємні. Дивовижна штука: квиток у кіно тут коштує близько 160 грн. Це за місцевими мірками – три півлітрові пляшки води. Кіно тут справді демократичне мистецтво, чого не скажеш про їжу. Може, в цьому й криється весь секрет північноєвропейської стабільності: менше їсти, більше дивитися кіно?


Розумію, що встигаю ще на якийсь вечірній сеанс. Для швидкої акліматизації вибираю «Miss World in Ukraine» голландського активіста та режисера Нільсена. Свого часу він об’їздив багато гарячих точок – від Афганістану до Іраку. Напередодні дострокових виборів президента Нільсен вирішив приїхати з миротворчою місією в Україну. Щоправда, обрав для цього досить нетрадиційну форму: білу сукню, тіні на повіках, гітару й добрі хіпі-пісні власного авторства. Як ми пам’ятаємо, ангелів у християнській традиції зображали в чоловічій подобі та одягали в білі одежі – тут Нільсен угадав. Інше питання, чи готові до такого ангела нинішні українці. Про це й фільм. Нільсен мріє показати й обговорити проект в Україні. У нього, виявляється, цілий рух, спрямований на порятунок народів і культур, що потопають, а також книжка, поезію з якої переклав українською Юрій Андрухович.

 

День другий

З першими променями сонця з’ясовую, що Копенгаген посилено ремонтується. В центрі на кожному кроці – неохайні зелені загорожі. У мене в готелі під вікном – котлован. Жодним чином не платонівський. Все акуратно й швидко: три екскаватори, троє робітників. Щось копають. Майже колеги, думаю я, й, уявляючи себе красивим жовтим екскаватором, беруся копатися в програмі CPH:DOX.

Фільмів багато, локацій теж. Якось несподівано відкриваю каталог на сторінці картини про «Фемен». Цікавий факт, до програми з чудовим описом – тут взагалі пишуть добре – «Давайте поговоримо про Росію», крім решти, внесено три фільми про Україну: «Майдан» Лозниці, «Битва за Україну» Кончаловського. «Я – Фемен» швейцарського режисера Алена Марґо. Я спантеличена від портрета України: корупція, неосвічені політики, потім некрасиві люди, що тиняються некрасивим холодним містом, якась революція з-за спин цих неприкаяних людей і вінчає все загін істерійних гологрудих рятувальниць. Хочеш не хочеш, а закомплексуєш. Певне, від батьківщини, як і від родини, теж часом треба відпочивати. Втім, не дуже виходить. Коли при знайомстві кажу, що з України, бачу в очах співрозмовників інтерес. Під час розмов з’ясовується, що європейцям зрозуміти нашу ситуацію, коли за ідею вчорашні сусіди готові вбити одне одного, непросто. Мабуть, тут уже перехворіли епідемією ненависті до свого сусіда. Виходить, у громадського організму є здатність витворювати імунітет проти такої пошесті. Мене це підбадьорює – комплекси відступають.

 

День третій

Кажуть, що душа нарозхрист перед іноземцями – не що інше, як постколоніальний комплекс. Ну так, на Docudays UA ми завжди дуже раді нашим гостям з інших країн. Мабуть, це настільки помітно, що режисери пишуть потім команді фестивалю добрі листи, а ми, втомлені й невиспані, тішимося, мов діти. В Копенгагені на постколоніальний комплекс ніхто не страждає. Хочеш на вечірку – придбай квиток. Хочеш із кимось познайомитись – прояви ініціативу. Я проявила – познайомилася з ізраїльською режисеркою Шошою Шлам.

Шоша зняла дивовижне кіно «Web Junkie» про інтернет-залежних підлітків у Пекіні. Віднедавна там працює державна програма, згідно з якою цих підлітків лікують у спеціальних закладах, схожих на колонії для неповнолітніх злочинців. Фільм – чудовий. Зала – повна. Після перегляду організатори покликали на дискусію психіатра й професора-соціолога. Літня хіпі у величезній шапці, що сидить поруч, повсякчас скрикує: «Який жах! Нещасні діти. У всьому винувата система та нерозсудливі батьки. Хіба ви не розумієте?» Люди, як видно, розуміють і посміюються над хіпі. Тут під час показів узагалі рідко щось вигукують і ще рідше плачуть. «Може, ми всі в Україні просто хіпі?» – якоїсь  миті я запитую себе.

Після фільму ми з Шошею, якій приблизно стільки ж років, як і моїй мамі, йдемо на афтер-паті до одного з кінотеатрів. По дорозі Шоша розповідає, що вперше відвідала пострадянський простір цього року – Москву та Санкт-Петербурзький фестиваль «Послання до людини». Цікавлюся її враженнями. «Хороші люди, хіба тільки одразу видно, що життя в них тяжке», – відповідає вона. На афтер-паті нас не пускають. Пояснюють, що вхід платний. Я дивлюся на Шошу, яка 4 роки без офіційного дозволу знімала свій фільм у Китаї (зараз він там заборонений до показу), й знічено всміхаюсь. Перед непостколоніальним обличчям Данії – ми всі рівні.

 

День четвертий

Цілий день бігаю, немов золота антилопа. Де не ступлю, з-під копита, даруйте, сиплеться золото у вигляді хорошого фільму. Але найзолотішим моїм влучанням виявляється останній фільм Віма Вендерса «The Salt of the Earth» про дивовижного фотографа та людину Себастьяна Сальдаґо. Бувають такі митці, яких легко обожнювати. Вони просто звалюються крижаним дощем і налагоджують твою естетичну антену на неймовірний тонус. Сальґадо – один із таких людей. У фільмі йдеться про те, як всесвітньо відомий майстер соціальної фотографії якоїсь миті не витримує того жаху, який бачить у гарячих точках, і разом із дружиною здійснює подвиг довжиною з вічність. Далі ні слова. Сподіваюся, ви теж побачите стрічку.

Не встигли мої щоки висохнути, як я вже дивлюсь обмилуваний європейською пресою фільм «The Look of Silence». Найпечальніше, що в історії масового й безжального вбивства комуністів у 60-ті роки в Індонезії, під час якого було знищено близько мільйона людей, легко впізнається паралель із можливим закінченням інформаційної війни в Україні. В офіційній версії індонезійської історії ця «бладі масакра» має характер народного повстання проти комуністичної холери, в реальності – звичайна зміна політичної верхівки, приправлена пропагандистським соусом.

Я дивлюся на чарівного Джошуа Оппенгаймера, режисера фільму, й розумію, що досі ні разу не поворухнулася. Шош, моя нова знайома з Ізраїлю, раптом каже: «Ну в Росії ж не так». Я гризу ніготь і кілька хвилин не можу вимовити ні слова. «Не так, – відповідаю я, – за винятком інтерв’ю на російських каналах, у яких молоді чоловіки кажуть, що готові брати зброю і вбивати українських фашистів».

 

День п’ятий 

Вранці я розумію, що за весь цей час так і не бачила Копенгагена. На мене не схоже. Під час усіх своїх європейських трипів обходжу всі головні музеї. У мене в запасі вільна година. Що перше побачу по дорозі, туди і зайду, вирішую я. Бачу церкву, на якій написано «Я – не церква». Поруч із нею як доказ стоїть кам’яний бовван з ерегованим статевим органом. «Pussy Riot» тут вочевидь заскучали б. До слова, повз статую бігають діти, ходять літні пари і нікого нічого не бентежить. Зауважте, головний данський експортер казок – Ганс-Хрістіан Андерсен – був незайманим і, за словами філософа Серена К’єркегора, через це над ним насміхався весь Копенгаген.

Як мені сказав один данський синефіл, данці люблять робити дітей. І це правда – на вулицях Копенгагена багато молодих сімей з дітьми. Деякі просунуті батьки навіть примудряються приходити з немовлятами в кіно. Поки мама дивиться, тато гойдає дитину й сьорбає каву в фойє. До слова, про дітей. Протягом всього фестивалю мене не полишає відчуття, що за півтора року мого декрету й інформаційного вакууму, в якому існують тільки анексія Криму, новини про Євромайдан і війну на Сході, я не помітила, як змінився світ. У програмі CPH:DOX, наприклад, суто документальних фільмів не більше половини. Решта – танці на межі ігрового й неігрового кінематографа: персонажі реального життя існують у сконструйованій реальності, справжні думки подаються у фальшивій обгортці.

Але що там, жанр! Документалістику, як відомо, давно навчились малювати. Скажімо, Мішель Ґондрі, що намалював анімацію на основі свого інтерв’ю з Ноамом Хомським, знаменитим філософом і лінгвістом, що відкрив людям небезпечні маніпулятивні властивості слів. Я, правда, раз за разом пірнаю в словник. Єдиний мінус фільму «Is the man who is tall happy?» – вимова Ґондрі. Просто словник Азарова якийсь. Тьху-тьху на нього.

 

День шостий

У моїй подорожі багато збігів. Наприклад, напередодні чоловік розповів, як під час своїх патрулів у районній самообороні зустрів активістів, що виловлюють педофілів. Виявляється, деякі молоді люди, розміщуючи в інтернеті оголошення буцімто від неповнолітніх дівчат, викликають чоловіків на побачення. Потім після невеликого самосуду ці сучасні комсомольці передають нехороших дядь міліції. Несподівано знаходжу в програмі фестивалю фільм на подібну тематику – «Pervent Park». У ньому йдеться про спеціальний трейлерний парк у Флориді (США), в якому мешкають засуджені за статтею про сексуальні злочини. З резидентами парку працюють психологи, переконані, що головна проблема неефективної боротьби з сексуальним насильством у тому, що система побудована на покаранні, а не на спробі розібратися в причинах і допомогти таким людям. І, судячи з фільму, їх теорія вже кілька років демонструє успішні результати.

У перерві між фільмами знайомлюся з командою фестивалю. Серед них багато волонтерів, або, як вони самі себе називають, інтернів. Річ у тім, що кожного року фестивальна служба кидає клич, і з різних кінців Європи з’їжджаються молоді люди, охочі попрацювати на фестивалі. Конкурс – суворий. Грошей за роботу не платять. Хочеш чогось досягти – навчись працювати на благо культури. Англійська в усіх відскакує від зубів. Кожен другий вивчає ще кілька мов. Українців серед інтернів немає. Це натяк. Докладніше про інтернатуру на CPH:DOX тут.

 

День сьомий

Сьогодні я відлітаю, і все було б добре, але я дуже погано сплю. Від кількості переглянутих фільмів і прожитих життів у моїй свідомості періодично рвуться нитки, що зв’язують мене зі звичайними біологічними потребами: сном та їжею. Відчуваю, що з мене починають спадати джинси. Справді, перегляд якісного кіно вимагає величезних розумових і фізичних зусиль. Періодично після фільму я не можу говорити ще хвилин десять. І на цьому ґрунті знаходжу нового знайомого – блогера Ружеро, він пише для стамбульського видання про документальне кіно. Ми часто зустрічаємося після показів, мовчки дивимось одне на одного й знизуємо плечима. Заговорюємо тільки одного разу. Коли дізнаюся, що для нього це вже четвертий документальний фестиваль, запитую, як він витримує. «Я знаходжу в кожному місті озеро або річку й після особливо важкого фільму йду дивитися на воду». У свою останню годину в Копенгагені я йду в порт. Там багато води.

 

Ольга Бірзул, редактор фестивального сайту та куратор програми DOCU/ART

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020