Скинути Леніна. Дар'я Бассель про відвідані фестивалі

17 листопада 2014

Наш програмний координатор Дар’я Бассель відвідала аж чотири міжнародні фестивалі документального кіно. І врешті-решт перемогла свого внутрішнього Леніна. Як їй це вдалося, читайте далі. До речі, про подорож до румунського Astra Film Festival вона вже розказала ось тут.


Цього року мій жовтень видався більш ніж насиченим. Почалося все з поїздки до Румунії на фестиваль ASTRA FILM. Буквально день перепочинку в Києві – й ось я вже в Грузії на фестивалі CineDOC. Не встигла повернутися з Грузії, як уже опиняюся в аеропорту Праги – по дорозі до маленького індустріального містечка Їглава, де вже 18 років проходить Jihlava International Documentary Film Festival. З Їглави на так званому friendship bus переміщаюся з колегами на DOKLeipzig. В Лейпцигу голова вже трохи йде обертом: люди, фільми, розмови – все зливається в одне…


CineDOC, Грузія

CineDOC – молодий фестиваль, він існує всього другий рік. Але найголовнішого захід уже досяг – тут цікаво дивитися кіно.

 

Дізнавшись, що ти з України, грузини всіляко висловлюють підтримку. Тут значно менше питань з приводу нинішньої ситуації, ніж на батьківщині, тут все однозначно. І це втішає.

 

Хоча, ясна річ, нічого однозначного не буває, й самі грузини живуть у світі, в якому багато що видається досить сумнівним, якщо не страшним.

 

Так сталося, що і в Румунії, і в Грузії я була в журі національного конкурсу. В обох випадках національні програми вирізнялися дуже уважним ставленням до свого минулого. Але якщо в Румунії – це нескінченні розкопування архівів радянського періоду, то в Грузії – спостереження феноменів, часом смішних, часом потворних, що утворилися на уламках радянської імперії.

Так, приміром, у фільмі The Ruler/Khelmtsipe (реж. Shalva Shengeli, 2014, 52 хв) ми бачимо невелике село, жителі якого  боготворять Сталіна. Сюжет стрічки вибудувано довкола пам'ятника Сталіну, який одні хочуть знести,  а інші – відреставрувати. І поки грузинські чоловіки лагодять постамент, прикріплюють руку, що відпала, фарбують вождя в золотавий колір, я думаю про наш ленінопад, про Мавзолей на Красній площі в Москві, а також про те, що, мабуть, немає жодної родини на всіх теренах колишнього СРСР, у якій хтось би не закінчив свої дні в таборі. І це село, швидше за все, не виняток.

 

Jihlava International Documentary Film Festival, Чехія

До Їглави я приїжджаю для того, щоб взяти участь у семінарі Festival Identity, створеному виключно для представників фестивалів. Два дні ми обмінюємося досвідом і беремо участь у різноманітних панельних дискусіях. Паралельно намагаюся потрапляти на фільми (зали переповнені, сеанси тривають до першої чи то й другої години ночі), майстер-класи та зустрічатися з режисерами.

(с)Jihlava IDFF


В один із таких днів, сидячи на підлозі зали поміж тіл кіноманів на дуже розумному майстер-класі, я поглядаю на годинник і розумію, що час бігти на одну дуже важливу панельну дискусію. Я підводжуся й пробираюся крізь руки, ноги, голови. На виході мало не падаю, бо в прямому сенсі нікуди поставити ноги, проте веселі чеські чоловіки, беззвучно сміючись, хапають мене під руки і викидають із зали. Опинившись таким чином надворі, я біжу на панельну дискусію, по дорозі намагаючись щось з’їсти. Назустріч мені різними траєкторіями біжить натовп таких самих людей. Учасники й гості фестивалю.

(с)Jihlava IDFF


Здається, немає нічого, крім цієї біганини, цих розмов, цих вечер, презентацій, майстер-класів...  аж раптом десь збоку щось промайнуло – це змусило мене зупинитися (звісно ж, виходить не одразу, метрів п’ять я все ще біжу за інерцією). Аж ось. Біля кінотеатру – газон. На газоні ростуть три сосни. Між цими соснами стоять і хитро всміхаються один до одного п’ятеро замурзаних хлопчаків. Вони, очевидно, не знають, що таке документальне кіно й тим паче не здогадуються, що таке міжнародний кінофестиваль. Не кажучи вже про панельну дискусію. У дітлахів є футбольний м’яч і три сосни. І скоро мама покличе додому вечеряти. У цей момент, коли я на них дивлюся, хлопці завмерли в тільки їм зрозумілій нетривалій задумі. У них замурзані обличчя та яскраві светри. Брудні пальці, що застрягли в одного з них у роті. Я стою й дивлюся їм в очі, а вони мене зовсім не помічають. Зрозуміло, адже ми з паралельних реальностей. І здається, їхня реальність значно реальніша за мою. Після дітлахів уже не так сильно поспішаю на панельну дискусію, та все ж іду на неї.

(с)Jihlava IDFF

 

Другим дуже живим моментом стає наш показ фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж». Зала розташована в будівлі, дуже схожій на наш Будинок кіно. Привіт, совку! Тільки тут немає милих і навіжених наглядачок. Роби, що заманеться. У фойє в кріслі навпроти мене спить чарівна дівчина, на її руках розпласталась величезна дворняга. Десь у кутку соплять, накрившись програмкою, юні студенти. Вночі тут пройшла фестивальна вечірка.

 

Зала повна. Перед «Євромайданом» показують жахливий аматорський чеський фільм. Теж про Майдан. Наша українська тусівочка, щоб не засмучуватись, починає голосно обурюватися й сміятися. Мій новий лондонський друг, що прийшов спеціально подивитися «Євромайдан» на великому екрані, тужливо запитує: «А це довгий фільм?». Фільм довгий, але навіть він закінчується. Коли починається «Євромайдан», ми виходимо, і на барі я певний час пояснюю, що хочу какао. Кінець кінцем кажу: «КакаО, please!» і бармен нарешті радісно киває.

 

Після показу зала залишається сидіти, як приклеєна, ніхто не йде. Думаю, що зараз буде гарне обговорення. Але питань практично немає. Люди просто сидять і дивляться на Рому та Юлю. Мабуть, це теж дві паралельні реальності, й Рома з Юлею зараз для них такі ж дітлахи-замазури в яскравих светрах.

 

DOKLeipzig, Німеччина

DOKLeipzig справляє на мене враження значно більш політизованого фестивалю, ніж та сама Їглава або ж, наприклад, ІДФА. Отже, немає нічого дивного в тому, що цього року тут приготувалися багато говорити про Майдан. У програмі виникає цікава пара: «Майдан» Лозниці і новий фільм Сашка Течинського, Олексія Солодунова та Дмитра Стоїкова «Все палає». Потрібно віддати належне програмерам, вони ставлять обидва фільми в один день, ще й так, щоб переглянувши «Майдан», можна було б одразу піти до сусідньої зали на «Все палає». Це чудово спрацьовує для тих, хто хоче зрозуміти і навіть відчути Майдан. Фільм Лозниці – погляд здалеку, загальний план, статика. Картина Течинського – погляд зсередини, великий план, ручна камера, що часто перекидається, падає й навіть один раз займається. Обидва фільми спричиняють бурхливі дискусії. На показі Лозниці кажуть, що дві літні німкені мало не вбили одна одну, плавно переходячи від революції в Україні до падіння Берлінського муру. На показі в Сашка Течинського назагал молоді люди, вони ставлять запитання технічного характеру: «Скільки камер? Як писали звук? Історія народилася на монтажному столі, а чи одразу знали, що знімали?» На останнє питання Сашко відповідає, що вони досі не можуть зрозуміти, що вони зняли. Всі сміються.

 

Для мене ж головною у фільмі стала сцена падіння Леніна. До межі збурені (палаючі) люди валять боввана. Все! Кінець старому! Початок новому! Не можеш відпустити старе? Іди вішайся!

 

Наприкінці сцени ми бачимо: десятки рук, наче за манною небесною, тягнуться за уламком Леніна. Штовханина, істерика. Несамовиті крики: «Мені! Мені шматочок! Мені!!!» Це той самий Ленін, якого вони (ми) так радісно скинули. Ідеологія нікуди не йде. Вона полонить людський розум і душу, пускає коріння, непомітно наповнює собою весь простір і в потрібний момент просто змінює масть.

(с)Сергій Поляков


На вечірці того ж вечора я зустрічаю знімальну групу грузинського фільму The Ruler. Ми сидимо за сусідніми столами.

 

Дар'я Бассель, програмний координатор та менеджер з виробництва Docudays UA

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020