Альона Полуніна: «Я не зводжу рахунків за допомогою мистецтва»

26 березня 2014

З російською режисеркою Альоною Полуніною фестиваль Docudays UA заприятелював ще 2009 року, коли її фільм «Революція, якої не було» отримав у нас Гран-прі. Цього разу в позаконкурсній програмі лауреатів міжнародних кінофестивалів DOCU/ХІТИ вона представить свій новий фільм «Непал форева» – про двох кумедних російських лєнінців, які вирушили до Непалу з метою примирення місцевих комуністичних партій.

 

Показ фільму «Непал форева» стане заключним у програмі DOCU/ХІТИ і відбудеться 27 березня о 15:00 в Червоній залі Будинку кіно.

 

Це інтерв’ю ми записали наприкінці лютого, коли Альона приїхала до Києва на Майдан. Звісно, з цього ми і почали нашу розмову…

 

Я приїхала сюди опівночі 21 лютого – ніяка фото- чи відеозйомка не передавала тієї атмосфери, яку я побачила. Мені здавалося, що дуже цинічно – сидіти в Москві й дивитися пряму трансляцію.

 

А професійного бажання самій познімати Майдан не виникло?

 

Не хотілося бути кінотуристом. Я не настільки заглиблена в контекст політичного життя України – у певний момент я її випустила з уваги. Можливо, тому що коли до влади прийшов Янукович, мені стало зле.

 

Я вирішила не знімати жодного кадру. Я тут чужинка, і не хотіла на чужій крові, на історичному зламі ось так скористатися з ситуації. Якби в мене були герої і я розуміла, про що хочу зробити фільм, то, швидше за все, я приїхала б із камерою. Але ця поїздка мені потрібна була суто по-людськи.

 

Яким було ваше ставлення до Майдану з огляду на інформаційну атмосферу в Росії?

 

Я ніколи не дивлюся офіційну пропаганду, бо завжди знаю, що вони скажуть. З іншого боку, я в Києві краще зрозуміла, хай би як банально це не звучало, характер народу. На Майдані я зустріла еліту країни – не кожен повинен бути воїном, але там були такі якісні людські типажі – люди, які з’їхались з усіх кінців країни, відчуваючи в собі потенціал саме воїна. Я таких дуже поважаю як людина, я можу ними захоплюватися як жінка. Такі люди повинні бути в кожній країні. Я побачила, на що здатна людина на чистому героїзмі. Як режисерові мені дуже треба таке бачити.

 

Поговорімо про «Непал форева». Головні герої справляють враження маргіналів – яку реальну політичну і суспільну вагу вони мають у Росії?

 

Вони дуже доречні в російській політиці – там потрібна саме така організація, яка пародіює справжніх комуністів. «Вождь» партії – Сєрґєй Малінковіч – був у певний момент історії дуже близький до влади, потім здав позиції й більше не зміг піднятися. Інша справа, що в партії однаково досить високий рейтинг і вона донедавна всерйоз конкурувала з правлячою. Відповідно, це було не дуже вигідно і потрібно було кидати тінь на такий рух, який досі, незважаючи на всі історичні колапси, продовжує викликати симпатію в людей. Тоді виникає розуміння, звідки беруться такі дивні утворення на політичному тілі.

 

Та зрештою, фільм же не політичний?

 

Так. Я вирішила, що мені значно цінніше зробити комедію ситуацій, характерів. Їх пригод. Всього цього побаченого мною абсурду,  їх діяльності. На своєму місці вони дійсно займаються тим, що вміють – у них таки дивний талант.

 

У фільмі своєрідно  протиставляються різні «комунізми»: російський і непальський, непальський і навіть північнокорейський…

 

В цьому принадність документального кіно – коли життя саме організовує додатковий смисл. Те, що герої раптом, при ввімкненій камері, дізнаються, що помер Кім Чен Ір і вирішують піти висловити співчуття в посольство Північної Кореї в Непалі – про такий епізод можна тільки мріяти.

 

А в Непалі, до речі, комунізм має цілком прийнятну форму, тому що маоїсти – дуже впливова партія, люди їм дуже симпатизують. Але при цьому країна розвивається за капіталістичними законами.

 

Хто оплатив поїздку героїв до Непалу все ж таки?

 

Продюсер. У фільмі йдеться про те, що ми зробили їм пропозицію. Так, вони перші написали в газеті, що збираються їхати рятувати Непал від громадянської війни, але, звісно, нікуди не поїхали – це була «качка», в яку всі повірили. Та коли ми запропонували: «А давайте ви справді поїдете!» – вони відповіли: «Якщо будуть квитки, поїдемо, звісно».

 

Чи зробив монтаж з цієї історії комедію?

 

Я вас запевняю, найсмішніші моменти, які б змусили вас так реготати, що було б навіть незручно, не ввійшли до фільму. Це все ж не актори, я свідомо прибирала те, що занадто. Йшлося про те, щоб зберегти ту дивовижну атмосферу абсурду, яку я побачила в їхньому пітерському підвалі. Я туди спустилась і зрозуміла, ось воно – кіно!

 

А герої бачили фільм?

 

Не бачили. Звісно, на прем’єру в Італії їх ніхто б не повіз, але на російську я їх намагалася запросити. Мені переказували, що вони в інтернеті сварилися, буцімто режисер їх не запросив – обманюють, ми листувалися. Квитки на поїзд я їм справді не купила, бо вже кілька місяців фактично безробітна, але за рахунок фестивалю переїзд організувати намагалася.

 

Але мені здається, що хтось із журналістів їм показав фільм. Бо судячи з того, як вони лаяли мене в інтерв’ю, фільм вони бачили. Навряд чи їм хтось так докладно переказав кадр за кадром.  

 

Ви не боялися, що вони можуть заборонити показ фільму?

 

Вони цього зробити не можуть, ми з ними підписували договір. Мій продюсер займалася всіма паперами, не зважаючи на непростий характер «Вождя»…

 

От мене лякав би «непростий характер».

 

Так, у фільмі він кумедний і смішний лис, а в житті досить складний.

 

Тобто вони на камеру все ж «грали»?

 

Ні, не грали. Це вже монтаж, вибірка. Вони не «вмикалися» на камеру і часто не знали, що ми їх фільмуємо. Ми ж професіонали.

 

Ті моменти, де «Вождь» був дуже неприємним персонажем, я не показала – вирішила зробити фільм м’якшим. Є закон глядацького сприйняття – глядач має симпатизувати героям. Я не зводжу рахунків з людьми за допомогою мистецтва. Якби я хотіла показати маленького продажного політика – у мене весь матеріал на руках. Але я не хотіла робити суто негативний персонаж. Я зробила його дотепним, кмітливим, дивним – а він такий і є також!

 

Розмову вів Віктор Глонь

Світлина Юлії Сердюкової

17 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020
Просто діти: історії з усього світу
Новини
Просто діти: історії з усього світу
Про програму для дітей та дорослих DOCU/ДІТИ
Новини
У передчутті нового кіно: зустрічайте проєкти Ukrainian Doc Preview
DOCU/ПРО
У передчутті нового кіно: зустрічайте проєкти Ukrainian Doc Preview
DOCU/ПРО
DOCU/ХІТИ: коли є любов
Новини
DOCU/ХІТИ: коли є любов
Новини
Які пригоди для дітей готує DOC/САДОК?
Новини
Які пригоди для дітей готує DOC/САДОК?
Новини
«Teen Spirit»: виклики дорослішання
Новини
«Teen Spirit»: виклики дорослішання
Історії молодих людей про пошук себе, творчість, сексуальність, боротьбу – у головній кінопрограмі фестивалю.
Новини
DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Ірина Цілик
Інтерв'ю
DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Ірина Цілик
5 питань режисер(к)ам національного конкурсу
Інтерв'ю
DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Роман Любий
Інтерв'ю
DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Роман Любий
5 питань режисер(к)ам національного конкурсу
Інтерв'ю
DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Роман Хімей і Ярема Малащук
Інтерв'ю
DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Роман Хімей і Ярема Малащук
5 питань режисер(к)ам національного конкурсу
Інтерв'ю