DOCU/ХІТИ: Відкриття і потрясіння

22 березня 2014

Програма потужних фестивальних лауреатів DOCU/ХІТИ відкривається 22 березня показом і обговоренням за участі режисера фільму «Особлива потреба» («Кінопанорама», Велика зала, 20:30). Читайте докладніше про фільми програми в огляді кінокритика Олександра Гусєва.

 

 

 

Формат «фестивалю фестивалів», у якому витримана нова програма, не передбачає тематичної концепції, але більшість картин, що увійшли до підбірки лауреатів авторитетних МКФ, характеризуються їх актуальністю – часом парадоксальною – для нашого соціокультурного простору.

 

Те, що відбувається в «Акті вбивства» Джошуа Оппенгаймера (серед десятків нагород – найкращий документальний фільм за версією Британської кіноакадемії та номінація у відповідній категорії на «Оскара»), часом видається нічним кошмаром або безглуздим, непереконливим зразком жанру антиутопії. Колишні співробітники індонезійських спецслужб і члени бандитських угруповань, які в 60-ті роки брали участь у винищені сотень тисяч співгромадян в ім'я боротьби з комунізмом, на прохання кінематографістів зголошуються створити художній фільм, присвяченій їхній боротьбі з «червоною заразою». Вони з ентузіазмом відтворюють перед камерою події півстолітньої давнини, зображуючи і катів, і власних жертв, а в перервах між зйомками зі сміхом згадують свої подвиги. Статистами виступають звичайні мирні громадяни, які після команди «знято!» обіймаються з ветеранами «ескадронів смерті», що перед тим зображали жорстоку розправу над ними.

 

Стрічка нагадує жахливе фрік-шоу чи треш-горор на тему екзотичних диктатур, але важко позбутися думки, що саме такий фільм, сповнений самовдоволеного садизму катів, які не розкаялись і не зазнали покарання, та раболіпства жертв, за яких не помстилися і які не шукають помсти, могли б зняти і вітчизняні чекісти разом з тими, хто продовжує на свята носити портрети великих вбивць – і з тими, хто нарікає, що з фашистами-євромайданівцями обійшлися із зайвою м'якістю.

 

«Непал форева» Альони Полуніної (приз програми Cinema XXI Римського МКФ; інша робота Полуніної ­– гучний фільм про нацболів «Революція, якої не було» – отримала головну нагороду Docudays UА у 2009 році) також є задокументованим перфомансом героїв, розіграним на пропозицію режисера. Сєрґєй Малінковіч, лідер політичної вампуки «Комуністи Петербурга і Лєнобласті» (яку він сам називає «другою за впливом компартією Росії після ревізіоністської партії Зюґанова») і його побратим Віктор Пєров, стурбовані долею непальської революції у зв'язку з протистоянням тамтешніх компартій, марксистсько-лєнінської і маоїстської, погоджуються відправитися у Непал, щоб сприяти їх примиренню. Видаючи себе за провідних представників російського лівого руху, члени КПЛО відвідують штаб-квартири непальських комуністичних організацій, вислуховують плутані пояснення про політичну обстановку і жахливою англійською дають непальським товаришам поради, закликаючи пацифістськи налаштованих марксистів-лєніністів дотримуватися мирного шляху до соціалізму, а войовничих маоїстів – до народної війни за праведне діло.

 

Загальні фрази героїв про класову боротьбу і світову революцію звучать настільки ж безглуздо в сучасному Непалі, як і на пострадянському просторі, де «комуністи Петербурга» також намагаються зображати серйозних політиків. Самовпевнений та іронічний, бадьоро вигукуючий гасла Малінковіч та незграбний, простодушний Пєров, що плутає слова в «Інтернаціоналі», в своїх скомороських будьонівках і червоних накидках, схожі то на таких собі Остапа Бендера і Шуру Балаганова, які видають себе за комуністичних активістів, то на зворушливих безумців зі свідомістю, законсервованою в світі замшілих пропагандистських уявлень, то на сатириків, що юродствують у стилістиці соц-арту. Зрозуміти їх справжні мотиви та переконання так само непросто, як і причини, що зараз змушують наших співгромадян з серйозним виглядом просторікувати про проплачений західними імперіалістами бандерівський шабаш.

 

У стрічці Махді Флейфеля «Світ не наш» (серед багатьох нагород фільму – приз глядацьких симпатій на МКФ у Сараєво і «Срібний абрикос» за кращий документальний фільм на МКФ у Єревані) показано ще одне далеке, чуже місце – Айн аль-Хільва, табір палестинських біженців у Лівані. Режисерові, уродженцю табору, нині громадянину Данії, який зі змішаним почуттям ностальгії й провини приїжджає відвідати рідних і друзів, вдається показати своєрідну привабливість цього місця, де людину можуть вбити у будь-який момент і через будь-яку причину - наприклад, за роботу на компанію ізраїльтян або за те, що вболівав за іншу команду під час чемпіонату світу з футболу, тих щасливих тижнів, які, за виразом Флейфеля, перетворюють безправних, нікому на світі не потрібних мешканців Айн аль-Хільва, більшість з яких ніколи не вирветься за межі табору, на італійців, німців та бразильців.

 

Флейфель з м'якою іронією розповідає про своє дитяче сприйняття табору як вічного Діснейленду, де доросле життя є продовженням ігор у війну, коли хлопчаки, що подорослішали, змінюють іграшкові автомати на справжні. Айн аль-Хільва з його брудними вузькими вуличками і кімнатками, що обвішані портретами Арафата і «калашніковими», давно не скидається йому на Діснейленд, але він віддає належне трагедії його мешканців, їх душевній стійкості, їх жадобі помсти, яку вони зберігають, навіть втрачаючи надію на краще життя.

 

Родичі та приятелі режисера розповідають про свої особисті драми, низку вбивств, тортур та полонів, які нічого не змінили, нічого не принесли палестинському народові. У якийсь чарівній манері «Світ не наш» показує людей, звиклих до стану вічної війни. Вони  то планують, «як зробити наступну кампанію кінцем Ізраїлю», то розмірковують, що в їхніх бідах винні не ізраїльтяни, а їхні власні продажні, брехливі лідери, котрі тримають їх у стані неосвічених, злиденних бійців, слухняних виконавців чужої волі. Стрічка відтворює існування, наповнене ненавистю і взаємною підтримкою, атмосферою неробства і безвиході, існування, яке чекало б і самого режисера, якби його родина не отримала колись шанс поїхати до Данії.

 

Дія «Останньої швидкої в Софії» Ільяна Метева (приз за найкращий документальний фільм на МКФ у Карлових Варах і нагорода каннського Тижня кінокритиків), навпаки, розгортається в реаліях, не надто відмінних від вітчизняних. Фільм розповідає про бригаду швидкої, що залишилася нехай і не останньою, але всього лише однією з дюжини на всю болгарську столицю.

 

Камера майже не залишає меж карети швидкої, зосереджуючи увагу на обличчях лікаря, фельдшера та водія, але з їхніх розмов складається масштабна картина буднів медиків, що виконують свій обов'язок в обставинах, близьких до постапокаліптичних. Софійські лікарі діють у ситуації деградованої державної системи, коли представники найважливіших професій виявляються найбільш соціально незахищеними, вимушеними при першій зручній нагоді змінювати роботу, поступаючись місцем нездарам і невігласам. Розмови про переповнені лікарні, колег, які звільнилися, зумівши знайти місце у приватних структурах або виїхати на заробітки до гарячих точок, перемежовуються з обговоренням особистих негараздів, суперечками про будинки і подорожі, які вони могли б собі дозволити, коли б отримували гідну оплату за свою роботу. У цій роботі найважчим є не надання медичної допомоги, а пошуки місць виклику, загублених у приміській глушині, транспортування пацієнтів, які страждають від їзди по розбитих дорогах, виснажливі суперечки з пацієнтами та їх рідними, вимогливими і невдячними, завжди переконаними в несумлінності медиків.

 

Стрічка Карло Зоратті «Особлива потреба» (головна нагорода фестивалю документальних фільмів у Лейпцигу) звертається до універсальних тем, не залежних від соціального контексту, хоча спочатку видається репортажем із іншого, кращого світу, де стурбовані особистим щастям кожного громадянина. 28-річний аутист Енеа завдяки турботі та любові людей навколо веде цілком повноцінний спосіб життя. Однак він поки не знайшов дівчину своєї мрії (бажано – блакитнооку пишногруду білявку).

 

Оскільки знайти таку вічну любов поки не видається можливим, друзі везуть героя у бордель. Коли пригода закінчується невдачею через сором'язливість Енеа, вони відправляються в спеціалізований пансіон, у якому долучають до сексу людей з ментальними проблемами. Але і в спілкуванні зі співробітницями цієї своєрідної соцустанови Енеа не йде до кінця, пояснивши друзям, що не бачить у цьому сенсу, адже жодна з них не стане для нього супутницею життя.

 

В якийсь момент оповідання про драму людини з особливими потребами, яка потребує нормального інтимного життя, починає сприйматися як метафора тих любовних розчарувань, що доводиться переживати кожному, «хто жив і відчував». У своїх відчайдушних і незграбних пошуках ідеального кохання Енеа відрізняється від будь-кого з нас хіба що більш безпосереднім виразом збентеження, вразливості та враженої гордості, а різниця між любов'ю і фізичною близькістю, схоже, зрозуміла для нього навіть краще, ніж для його приятелів.

 

Найбільш пронизливий епізод фільму – сцена в пансіоні, де Енеа пояснюють, що його мрії про блакитнооку білявку ніколи не втіляться у реальність. Ці лагідні вмовляння, трюїзми про необхідність зробити свої бажання відповідними до можливостей, про жінок не таких привабливих, але більш достойних та доступних, приголомшують не тільки Енеа, а і його друзів, яким, судячи з їх спохмурнілих облич, і самим доводилося переконатися, що любов – це мистецтво можливого.

 

Олександр Гусєв,

кінокритик

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020