Буковський vs Кайріш: «Рай не завжди місце, в якому можна жити»

29 березня 2016

Напередодні фестивальної прем'єри «Невидимого міста» про Чорнобиль ми попросили двох знаних режисерів – Сергія Буковського та автора фільму Вієстура Кайріша – зустрітися на розмову. Документалісти говорили про кіно, людей, простоту і зникнення націй.

 

С.Б.: Ви –– театральний режисер. «Нібелунги», «Євґєній Онєґін» і раптом – бабці в тілогрійках. Які дороги завели вас у Чорнобиль?

 

В.К.: Насправді, я завжди роблю опери. Не зважаючи на те, документальний це твір, ігровий чи зроблений для театру. Музичний образ для мене надважливий. А поєднання, здавалося б, непоєднуваних речей – це те, в чому я почуваюся комфортно. Тому «Невидиме місто» – це і документальне кіно, і опера.

 

С.Б.: Але музичний образ на першому місці?

 

В.К.: Так. Я розумію, як буду робити, а вже потім шукаю документальний матеріал.  

 

Сергій Буковський

 

С.Б.: В опері є лібрето, є сюжет, історія. Як із цим бути у документальному кіно? Це все про те ж одвічне питання сценарію – чи моделювати цю реальність? Ви детально готуєте все на папері до того, як знімати? Як, зокрема, працювали з цими людьми?

 

В.К.: Не уявляю документалістів, які шукають драми. Мені важливий візуальний концепт, але я думаю і про мову документального кіно. «Невидиме місто» і мій попередній фільм (документальна стрічка «Пелікан у пустелі» – ред.) – про зникнення світу. Відчуваю, що ми, латиші, як маленька нація, у якомусь сенсі також зникаємо. А Чорнобиль – ніби резерват, Атлантида, де ми бачимо, як цивілізація зникає. Коли їхав туди, шукав цей квазірай, рай у пеклі. Одного ранку ми йшли за крамницею на колесах і раптом Ігор, герой нашого фільму, вийшов із лісу по цукор. Розговорилися – і я пішов з камерою за ним.

 

Також Чорнобиль – сильна метафора до міста-легенди Кітежа. Пам'ятаєте, у Вернера Герцоґа є сцена, де люди йдуть по вкритому льодом озеру, повзають по ньому і вдивляються у глибину (сцена з документального фільму «Дзвони з глибини» – ред.)? І хоча я прочитав десь потім, що для епізоду він винайняв місцевих п'яниць, то дуже сильна сцена. За легендою, мешканці Кітежа, коли їх оточили татари, не противилися нападу, а ревно молилися. На очах нападників місто занурилося у воду. І відтоді всі його мешканці живуть у своєму раю. І для мене жителі Чорнобиля чимось нагадують тих людей. Для всіх Чорнобиль – смерть, а для них – рай.

 

Сергій Буковський та Вієстур Кайріш 

 

С.Б.: Чорнобиль справді став ніби заповідником. Його покинули люди і там оселилися олені, вовки, бобри. Коли там опиняєшся, відчуваєш гармонію. А от ваш герой Ігор, який, здавалося б, прекрасно почувається у Чорнобильській зоні, наприкінці фільму покидає цю землю і повертається в цивілізацію.

 

В.К.: Так, він справді пішов звідти... (опускає очі – ред.) Рай не завжди місце, в якому можна жити.  

 

С.Б.: Вієстур, хоча питання і не зовсім пов'язано з «Невидимим містом», але у нас в Україні зараз багато ілюзій щодо того: як тільки ми «зайдем» до Європи, так і почнемо знімати. Авторські документальні фільми, подібні до ваших, знаходять підтримку в європейських фондах фінансування стрічок? Як склалася доля документального кіно сьогодні в Латвії, у зв'язку зі «входженням» до Європи?

 

В.К.: Мої останні фільми фінансувалися державою.

 

С.Б.: Маєте на увазі Міністерство культури?

 

В.К.: У нас є конкурси на фінансуваня проектів і від Національного кіноцентру, і від Міністерства культури. Але немає третього – не менш важливого – від телебачення. Я б українцям відповів так: Європа – це добре, але грошей все рівно мало.

 

С.Б.: Поза тим, авторське латвійське кіно змінюється, розвивається. У найближчий час з'явиться новий Герц Франк? Зрозуміло, що він працював у іншу епоху... Але все-таки: як змінилося латвійське кіно сьогодні?

 

В.К.: Тоді для Ризької поетичної школи були найкращі часи. Не певен, що фільми Герца Франка після переїзду в Ізраїль такі вже й хороші.

 

С.Б.: Так, я бачив його «Флешбек». Він мені менше сподобався.

 

В.К.: І навіть останній... Важко сказати, як би він працював у сьогоднішініх умовах.

 

С.Б.: Зрозуміло, що документальне кіно змінилося. Хоча б тому, що в одну сумку можна помісти цілу студію. Маленький мікрофон. Маленька камера. Технології змінили естетику документального кіно, змінили підходи до людини. Існує для вас межа, яку перетинати не можна? Як далеко документаліст може заходити в розумінні і пізнанні людини?

 

В.К.: Коли режисер їде з маленькою камерою, тоді усе залежить від самого героя та історії. Мені ж до вподоби, коли візуальна якість і якість смислу на одному рівні.

 

Щодо глибини проникнення в героя, то не думаю, що тут є місце якимось догмам. Режисер повинен мати свої межі естетичного. Ми жили в країні, де багато було заборонено. А ризик має бути і в кіно, і в будь-якому іншому мистецтві. Наскільки далеко? Кожен задум фільму диктує тобі умови – наскільки далеко ти можеш зайти. Але ламати життя – це злочин. Для мене внутрішня етика та естетична краса фільму мають збігатися. Є знаменитий вислів щодо цього: «Естетика без етики – лише косметика».

 

Чорнобиль у моєму фільмі – не тільки естетичний вибір місця. Це ж був початок розпаду СРСР. Найбільше щастя, яке отримали ми, латвійці. Але я не намагався зробити кіно про проблему. Важливо тут, що і це зникне, і ми зникнемо, і світ, зрештою, теж.

 

Записала Вікторія Хоменко

Авторка світлин: Наталка Дяченко

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020