Про музичне та документальне

26 березня 2017

Якщо ви були гостями торішнього фестивалю Docudays UA, у вас може виникнути відчуття флешбеку – «У променях сонця» Віталія Манського продовжить «День визволення» режисерів Уґіса Олте та Мортена Траавіка, що оповідає про перший концерт західного рок-гурту в історії Північної Кореї, а на зміну відважним «Українським шерифам» Романа Бондарчука приходять не менш харизматичні молоді музиканти з херсонського оркестру Dixie Land.

 

Третій фільм із музичним акцентом, який потрапив до програми DOCU/АРТ, «Мелодія шуму» швейцарської режисерки Ґітти Ґcелл змусить пригадати хіт 2010 року – ігровий фільм «Звуки шуму» про «терористичну» групу барабанщиків, що використовують всілякий вуличний інвентар як музичні інструменти і планують захоплення свого міста нечуваним донині твором мистецтва. Лише у «Мелодії» йдеться про реальних людей, для яких вилов чудернацьких звуків із навколишнього середовища – життєве покликання, філософія буття, зрештою, захоплива гра, яка з кожною новою знахідкою – як-от скрип садових воріт чи дзенькіт монети, що дотикається до поверхні керамічного посуду, – додає азарту та адреналіну у кров.

 

Цікаво спостерігати не лише за злиттям документального кіно та музики, але й за тим, як режисерами зображається час: фільм-закриття «День звільнення» охоплює проміжок, у межах якого був створений світ; протягом шести днів словенський альтернативний рок-гурт Laibach на чолі з режисером-постановником концерту Мортеном Траавіком підлаштовуються до суворих вимог і правил авторитарного режиму Північної Кореї – йдуть на поступки, виключаючи з треклісту незручні композиції чи надто радикальні візуальні рішення, не мають права вільно пересуватись, перебувають буквально заручниками наглядачів від режиму. На тлі монтажу сцени учасники гурту (до слова, забороненого в Росії через наругу над російськими національним гімном) міркують про те, що, попри цензуру й численні обмеження, культурний обмін при цьому не спиняється. І поки на кордоні з Південною Кореєю із гучномоців лунає антикомуністична пропаганда та стрілянина, на сьомий день глядачі муситимуть відповісти для себе на актуальні і для України питання: де пролягає етична межа, що визначає, у яких країнах артисти можуть виступати, а у яких – ні; чи все мистецтво є політичним за своєю природою; чи блага мета (показати альтернативні цінності і погляди), зрештою, виправдовує засоби її досягнення?

 

Dixie Land Романа Бондарчука (програма DOCU/ЮНІСТЬ), з одного боку, здається незавершеним чи неповним, а з іншого – цілком у дусі французьких імпресіоністів на екрані розгортаються цикли життя і становлення людини. Наприклад, коли малеча раптом перевтілюється у підлітка чи дорослого і починає усвідомлено брати відповідальність за свої рішення, як-от Роман, який їздить на слухання у музичний інтернат у Харкові й день за днем проживає ту саму рутину: «Так а хто казав, що буде весело? Всі через таке проходили. Чим я відрізняюсь від інших? Мені здається, нічим». Dixie Land – це історія про дитячий оркестр, заснований Семеном Ривкіном після його повернення з Другої світової війни у Херсоні. Заразом, у фільмі не говориться, звідкіля походить любов чоловіка до музики, або ж як він добирав учасників оркестру; глядач не отримує жодних ввідних, але достатньо раз почути їхню гру та кілька дошкульних коментарів Семена Миколайовича, аби скласти уявлення, з якою відданістю вибудовувались його стосунки з учнями, як тремко виграновувалися таланти.Це стрічка про велику людяність, і час у ній – розлоге морське полотно.

 

У «Мелодії шуму» він набуває іншої форми. Час застигає у моменті, коли вимикаються усі людські чуття, окрім надтонкого слуху. Група ентузіастів із широким музичним бекґраундом не звужують свою увагу до роботи з традиційними інструментами чи комп’ютерними програмами. Вони ходять вулицями, лісами і галявинами, не цураються сміттєзвалищ, зазирають у крамнички домашнього побуту, і на своєму шляху торкаються кожного об’єкту чи матерії, що потенційно може містити у собі звук. Часом вони вдаються до комбінування різноманітних предметів, аби віднайти їхнє особливе звучання. А коли, зрештою, домагаються ідеальної форми звуку чи то природного вайбу, вони вписують його у складнішу композицію. Наприклад, таку, що органічно поєднується із шелестом дощу, що розпочався під час створення треку. На думку неминуче спадуть асоціації з виконавцями Depeche Mode, Nine Inch Nails, Sigur Rós чи Бйорк, кожний із яких свого часу звертався або до індустріального, металевого, або природного, космічного звучання.

 

Чи є у цих експедиціях цінність для розвитку сучасного музичного процесу – сумнівно. Часто живе виконання викликає у публіки щирий сміх. Віртуозність музикантів, які грають на установках зі сміттєвих баків, труб та іншого мотлоху, справді розважає і захоплює відвідувачів фестивалів у Китаї, але найважливіше в цій історії – це те, як найдивакуватіші люди, не знаючи ні вікових, ні будь-яких інших обмежень, створюють для себе ніші й наповнюють їх смислом.

 

Текст: Даша Стокоз

Чільна світлина: «Мелодія шуму» (реж. Ґітта Ґcелл)

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020
Docudays UA оголошує набір волонтерів та волонтерок!
Новини
Docudays UA оголошує набір волонтерів та волонтерок!
Новини
Актуальні можливості для документалістів/-ок
Новини
Актуальні можливості для документалістів/-ок
Новини
Стань DOCU/CITIZEN!
Новини
Стань DOCU/CITIZEN!
Приєднуйся до клубу друзів DOCUDAYS UA
Новини
Підбиваємо підсумки Мандрівного Docudays UA-2019
Новини
Підбиваємо підсумки Мандрівного Docudays UA-2019
Новини