CinéDOC-Tbilisi. Три питання про грузинську документалістику

23 травня 2018

У DOCU/БЛОГАХ відтепер читаємо й дізнаємося більше про національну документалістику різних країн. А стартуємо ми з грузинського кінофестивалю документального кіно CinéDOC-Tbilisi, де арт-директор Docudays UA оцінював конкурсні фільми. Про місто сонця, гумор, спальні бетонні конструкції та церкву – у досвіді перегляду від режисера Романа Бондарчука.

 

Що ви знали про грузинське документальне кіно раніше?

 

Знайомство з грузинською документалістикою в мене давнє. Я знав Саломе Яші, фільми якої потрапляють на Docudays UA з 2006 року (її «Гелікоптер», «Бахмаро», «Осяйне світло заходу сонця»). Також Олександра Кваташидзе, з яким разом відвідував «кіномайстерні», де він розвивав фільм «Побачимось у Чечні» про фотожурналістів на війні. Знав винятковий фільм Тінатін Гурчіані «Машина, яка примушує все зникати». Знав Арчіла Хетаґурі та Іліану Станкулеску за їхнім фільмом «Ноосфера» про професора соціології, який розробив теорію досягнення справжньої любові. А у 2015 році була чудова документальна комедія «Нове життя Ґоґіти» про чоловіка, який вийшов із в’язниці й відправився на пошуки жінки, з якою можна почати все спочатку.

 

 

Знову ж таки одним із помітних для мене документальних стрічок став торік фільм Раті Онелі «Місто сонця» про занепале шахтарське містечко в горах Грузії, де люди рятуються добуванням металу зі старих залізобетонних конструкцій… Словом, я часто натрапляв на талановите грузинське кіно, тому із задоволенням прийняв запрошення від Cinedoc Tbilisi взяти участь у роботі журі «Кавказького фокусу».

 

 

Скільки і як грузинські документалісти дозволяють собі експериментувати із формами кіно?

 

Фільми дуже різні: хтось працює лише в стилі «прямого кіно», хтось використовує архіви або закадрові тексти. Єдина спільна риса, яку я можу виокремити – це особливий гумор і життєлюбство. Яким би складним не виглядало життя, але гарна їжа, вино й співи там досі зберігаються. І в кіно, і в житті.

 

Грузинське кіно дуже підкуповує своїми фактурами та сюжетами. Їхня реальність часто екзотична навіть для нас. Ми з друзями колись пішли в похід у гори Сванетії. Я й досі згадую це як важливий життєвий і кінематографічний досвід. Льодовик, озеро з мертвою водою, у якому ми випадково скупалися; знайомство з художником, який виготовляє трони та продає їх президентам. Шкодую, що не взяв тоді камери. У Грузії сюжети прямо падають з неба.

 

 

Чи можна говорити про нову хвилю/покоління режисерів та режисерок Грузії? Кілька років поспіль вони також роблять Civil Pitch платформу, де заточують документалістів та активістів на документальне кіно, яке сприятиме змінам у суспільстві. Яке їхнє вгризання в реальність?

 

Режисери в Грузії, як і всюди, діляться на тих, хто встиг про себе заявити на великих міжнародних фестивалях, і на тих, хто тільки починає займатися документальним кіно.

 

Грузинський Civil Pitch, наприклад, складається переважно із режисерів-початківців. Цього року тут переміг проект про співробітницю статистичної компанії, яка ходить від квартири до квартири, ставить людям дуже прості запитання, а натомість отримує розповіді про цілі життя. Дуже цікава можливість побачити, хто населяє спальні райони, чим ці люди живуть, про що мріють і як перетворюються на цифри в статистичному звіті. Зокрема, тут були також проекти про булінг у школах, про університетський акціоністський рух, який захищає права жінок. Про рух ультраправих, які закидали сосисками веганське кафе… Словом, реальність і проблеми дуже близькі до нас.

 

 

А от у секції «Кавказький фокус», де я був у складі журі, ми нагородили особливою відзнакою фільм «Сонячна ніч» Сосо Думбадзе. Автор зібрав повнометражний фільм із ютуб-відео, розміщених у вільному доступі. Дія починається в 1989 році, коли Грузія почала відокремлюватися від СРСР. Нові політичні лідери підключають церкву до своєї боротьби. У фільмі ми бачимо, як церква стає дедалі впливовішою й, зрештою, жодне політичне рішення не ухвалюється без згоди церкви. Церковники виводять повні вулиці людей на свої протести, блокують парламент, Адміністрацію Президента, резиденції політиків, громлять телестудії, де дає інтерв’ю письменник-порнограф. Влаштовують полювання на геїв... Захопливий і несподіваний фільм, з перегляду якого організовано вийшли всі місцеві кінокритики – «бо він паплюжить образ Грузії перед іноземною спільнотою».

 

 

А от головний приз у цьому конкурсі отримав фільм «Прозорий світ» Вахтанґа Кунцева-Ґабашвілі. Це історія про батька, який учить сина, хворого на аутизм, долати труднощі, знімаючи разом кіно. Про терплячість, розуміння й безумовну любов.

 

Усі фото: Роман Бондарчук

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020