Канни. Мої ігрові канікули

31 травня 2019

Програмна координаторка та керівниця індустрійної платформи Docudays UA Дар’я Бассель розповідає про «мекку прагнень» та захопливого паломництва і документальної, й ігрової кіноіндустрії — фестивальні Канни.

 

Канни завжди здавалися мені чарівним світом геніальних фільмів, блискучих червоних доріжок і прекрасних людей. У реальності все виявилося набагато прозаїчніше. Канни – це величезна машина. На одному показі лише на вході працює приблизно стільки ж людей, скільки на всьому фестивалі Docudays UA. Фільми ж часто залишають гірке розчарування й бажання піти на пляж та пролежати там увесь день. Але не можна. Бо кожна нова черга на показу фільму ховає в собі нову надію.

 

 

Здається, більшість тут тільки для того, щоби увірватися на червону доріжку. З раннього ранку біля Пале (головної локації фестивалю з основним прем'єрним залом на 2000 місць) тиняються чоловіки та жінки у вечірніх вбраннях. Усі вони тримають таблички з проханням поділитися квитком на прем'єрний показ. В одній із черг (а черги тут неймовірно довгі, менше аніж година не буває) ненавмисно стаю свідком діалогу двох молодих любителів кіно:

 

– Я вже на двох прем'єрах побував!

– Ну і що?

– Ну як же! Це ж прем'єри...

– І що?

– Ну як же...

 

 

Ажіотаж, створений фестивалем довкола показів, часто видається мені нездоровим. Наприкінці фестивалю змучені чергами сінефіли буквально кидаються один на одного й на охоронців. Щоб потрапити на фільм, акредитації та квитка недостатньо, потрібні в’ю́нкість, нахабство й готовність скандалити, коли суворий охоронець затуляє перед тобою прохід або до людини, за якою стоїш уже цілу годину, раптом приєднується невелика компанія з десятка кіноманів. У якийсь момент здається, що ти не на фестивалі авторського кіно, а в Shopping Mall у розпал чорної п'ятниці.

 

 

Проте все прощаєш, коли після закінчення фільму глядачі влаштовують по-справжньому довгі овації автору та його команді. І дуже часто збентежений режисер махає рукою, мовляв, вистачить, пішли вже. І так на кожному прем'єрному показі! Звісно, будуть ще продажі, релізи, інші фестивалі, інтерв'ю та інше, але, здається, це той самий момент – короткий і швидкоплинний, під час якого команда повинна відчути – «усе було недарма». І за ці моменти, коли мистецтво й автор тут на першому місці, починаєш любити фестиваль усією душею.

 

 

Цьогоріч у Каннах багато фільмів про зомбі, про жінок і аж два про Україну. Дебютний фільм Нарімана Алієва «Додому» – це, безумовно, велика подія для українського кіно, адже не кожен рік наші опиняються в конкурсній програмі Каннського кінофестивалю. До того ж це перший фільм у Каннах кримсько-татарською мовою. Проте виникає враження, що на місцеву публіку, яка не вловлює, коли герой фільму переходить з кримсько-татарської на українську та інших тонкощів вітчизняного контексту, фільм не справляє належного враження.

 

 

Я ж після перегляду не можу не відзначити, що на тлі звитяжних жіночих героїнь фільм «Нарімана» - дуже чоловічий, де жіночі персонажі існують тільки як «підмога» в сюжеті - може «не зайти» європейському глядачеві. Утім усе це не скасовує прекрасної головної ролі Ахтема Сеітаблаєва та чудової фінальної сцени, після якої Наріману, як тут і прийнято, довго та щиро аплодують.

 

 

Не скажу, що подивилася й половину програми фестивалю та всіх паралельних секцій (до речі, паралельні секції виявилися значно цікавішими за основний конкурс), але прочитавши рейтинги кінокритиків і колег по цеху, не знайшла в них одного абсолютно чудового фільму «Наші матері». Це дебютний фільм Сезара Діаса (Cesar Diaz), бельгійсько-гватемальського режисера. Фільм брав участь у «Тижні критики», узяв там дві нагороди, а потім ще й отримав Caméra d'or Prize (приз за кращий дебютний фільм) з рук Ріті Пана.

 

 

У фільмі йдеться про маловідому нам громадянську війну в Гватемалі в 1980-х, точніше, про її наслідки. Ті, які вижили, шукають і намагаються ідентифікувати своїх родичів, похованих у спільних могилах. Паралельно йдуть суди, на яких жінки, які пережили військові в'язниці, дають свідчення проти тих, хто їх катував. Головний герой, молодий антрополог, працює на розкопках масових поховань. Паралельно шукає свого загиблого батька й також вмовляє матір свідчити на суді. Мати відмовляється. Занадто страшно згадувати. Фільм зроблений дуже тонко. Жоден кадр не бреше ні кольором, ні рухом камери (операторка фільму – Virginie Surdej), ні тривалістю. Усе тут максимально природно. Мешканок села, які вижили після геноциду, грають справжні жінки, яким вдалося вижити. Але, на диво, відмінність між типажами й акторами зовсім не відчуваєш. Усе тут підпорядковано одному прагненню – пережити біль. У цьому прагненні, здається, зливаються всі герої фільму. І таким чином приватна історія стає чимось загальним, універсальним, підіймаючись в фіналі клубком у твоєму горлі.

 

Коли починаю шукати інформацію про режисера, зовсім не дивуюся, дізнавшись, що до цього він працював у документалістиці. На Каннському фестивалі я спеціально не дивилася документальне кіно, вирішивши собі влаштувати «ігрові канікули», напевно, тому натуралістичність і природність цього фільму мене й підкорили.

 

 

Крім кінопрограми в Каннах, є величезний ринок. Здається, навіть працівники, які стоять за допоміжними стійками, губляться від питання, як знайти той чи інший стенд. Кіноринок розмістився в підземному поверсі, тут немає вікон і мало повітря, зате багато схвильованих людей. Мій напрямок – Doc Corner. Тут багато знайомих облич, зібралися всі відбірники провідних фестивалів, щодня вони дивляться шоу-кейси з різних країн. Канада, Аргентина, Чилі й багато інших країн представляють свої кращі документальні проекти. Крім цього, тут багато традиційних дискусій і зустрічей на кшталт «режисери зустрічаються з фестивалями», в одній з яких я теж беру участь. За моїм столиком збираються автори з Австралії, США, Швеції та Аргентини. А за сусіднім я вловлюю розповідь про майбутній фільм внучки знаменитого фотографа, який емігрував ще на початку минулого століття до Франції з Києва. У Франції він опинився на майданчиках усіх знакових французьких фільмів. Тепер внучка хоче зробити про нього фільм. Або виставку. Або виставку і фільм. А поки що показує альбом, зі сторінок якого на мене дивляться чорно-білі Ів Монтан і Бріджит Бардо.

 

Текст та фото: Дар'я Бассель

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020