У боротьбі за кінотеатри

27 лютого 2019

Фільм «Окупований кінотеатр» про войовничий протест молодих активістів після приватизації белградського кінотеатру «Звезда» надихнув нас розпочати розмову про український контекст. У межах програми DOCU/АРТ відбудеться не лише показ цього фільму, а й дискусія, у якій ми обговоримо, як активісти в різний спосіб опановують публічні простори. Модеруватиме дискусію мистецтвознавиця та учасниця ініціативи ДЕ НЕ ДЕ Євгенія Моляр. І залучивши до обговорення експертів(-ок), митців(-сткинь), урбаністів(-ок) та активістів(-ок), ми торкнемося й загалом переосмислення радянської спадщини щодо освоєння публічного простору та ситуації навколо столичних кінотеатрів. У нашому блозі учасниця цієї дискусії, режисерка та активістка Поліна Кельм ділиться своїми думками щодо досвіду, який важливо почерпнути з фільму та подій довкола київських кінотеатрів.

 

Напевно, більшості знайоме дивне відчуття «дежавю», коли все це ніби було з тобою, ти переживав цей досвід, але не певен, чим це завершиться. Саме такі відчуття западають у серце з перших кадрів покинутої зали кінотеатру «Зірки» з фільму «Окупований кінотеатр». Мені на мить здалося, що я потрапила до антиутопії в кінотеатрі «Кінопанорама». Наче це я ходжу цією напівтемною залою з розпореними глядацькими кріслами, шматками скла, розкиданими на підлозі, підіймаюсь мармуровими сходами нагору, ловлячи сонячні промені на обличчі. І ніхто не може запевнити, що таки я не лише подивилася кіно, а й зазирнула до нашого спільного культурного майбутнього.

 

До осінніх обурливих подій минулого року щодо закриття двох відомих фестивальних локацій – кінотеатрів «Кінопанорама» та «Україна» в історичному центрі Києва – напередодні святкування Нового року додалася ще одна «чудова» новина – КМДА вирішила не продовжувати оренду колективу найбільшого столичного кінотеатру «Київ».

 

Для загальної інформації, територія кінотеатру – 7000 м2. На сьогодні це єдиний майданчик у Києві, де відбуваються майже всі мистецькі кіноподії від різних культурних представництв, таких як Британська Рада, Ґете-Інститут, Французький культурний центр, а також покази найбільших кінофестивалів, серед яких Docudays UA, «Молодість», «KyivMusicFilm». Якщо «Київ» припинить своє існування як культурна установа й стане місцем, що демонструє лишень комерційно вигідне, насамперед голлівудське кіно, то в центрі міста не залишиться жодного кінотеатру, де можна було б переглянути альтернативу мейнстріму.

 

Натомість КМДА запропонував розглянути можливість відкриття альтернативного центру на лівому березі, а саме на Русанівці або на Оболоні. Мені це нагадало 90-ті, коли в центрі активно скуповували старі будинки з комунальними квартирами, а власникам пропонували в обмін дво-, трикімнатні квартири на периферії. А тих, хто не погоджувався, залякували. Для мене історія знову повторюється. Проблемних точок в місті стає чим далі, тим більше. Проте тепер це стосується не лише особистих історій, контекст цього разу ширше й глибше, бо це стосується історії нашого міста. Чи залишиться тут простір не лише для споживання матеріальних благ? Чи залишиться тут простір для історії?

 

Перша неділя після повідомлення про одночасне закриття одразу двох кінотеатрів у центрі Києва сколихнула активну діяльність серед творчої спільноти. Сформувалася активна ініціативна група. Навіть не одна. Я також мала до цього безпосередній стосунок, тож спостерігала із середини, як формувався та розвивався протестний рух. Перші тижні були епіцентром незграбних спроб активного супротиву, обговорення, тренінги, акції, зустрічі з представниками влади. Потім почалися непорозуміння, дріблення, відстоювання власних інтересів, розподілення на два табори – радикальних й поміркованих. Спроба переговорів, пошук спільних точок перетину між владою, власниками, активістами, представниками кінотеатрів. Провокації, образи, спад зацікавленості, вигорання... Зрештою, залишилось п’ять-сім людей і купа невирішених питань. Волонтерство закінчилось, а справи з місця не зрушили. І тут на арену культурних подій вийшов прецедент з кінотеатром «Київ». Хоча чутки про можливість такого розвитку час від часу ширились з осені, на реальність такого «нахабного кроку» від влади мало хто розраховував.

 

Наразі ситуація ніби виглядає більш оптимістично. З активістів створилась громадська організація, до якої ввійшли представники найвідоміших кінофестивалів України, що мають свої інтереси у відстоюванні творчого простору кінотеатрів для подальшої своєї діяльності. Є юридична підтримка. Це все чудово, проте є одне вагоме «але». Така справа для кіноспільноти – перша спроба заявити про себе не просячи, а вимагаючи визнати себе як вагомого гравця в українському суспільстві. Тому тут дуже важливо правильно сформулювати та відстоювати власну позицію. Саме тому мені видається, що перегляд фільму «Окупований кінотеатр» є на часі не лише для кінематографічної спільноти, а для всіх активістів. Адже фільм дозволяє на досвіді чужих помилок замислитися над стратегією майбутніх дій.

 

На жаль чи на щастя, зараз маємо таку ситуацію з київськими кінотеатрами, яка або підштовхне до створення повноцінного активістського середовища, або занурить його до темряви міжособистісних чвар. Мені кортить вірити, що світло таки переможе. Бо кіно – це фантастична магія, коли в гармонійному поєднанні темряви й світла народжується інший світ. Тож перефразовуючи відому фразу з культового фільму - нехай прибуде з нами світло!

 

Текст: Поліна Кельм

Чільне фото: кадр з фільму «Окупований кінотеатр» режисерки Сєнки Домановіч

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020