Кінофестиваль в Лінці: інші дороги

06 травня 2019

Crossing Europe — один із головних фестивалів Австрії, який поєднує у своїй програмі ігрове й документальне кіно. Про внутрішню кухню цього фестивалю — від кінопоказів до кінопрофесійних подій — розповідають програмна директора Docudays UA Вікторія Лещенко, керівниця індустрійної платформи Docudays UA Дар’я Бассель та піар-директорка фестивалю Дар’я Аверченко.

 

На перехресті 

Дар’я Бассель

 

Фестиваль Crossing Europe орієнтований швидше на регіональну тусовку, адже сюди приїжджають представники майже всіх фестивалів Австрії, Німеччини та екс-Югославії. Цьогоріч за збігом обставин тут утворилася й невелика українська делегація. Серед конкурсної програми художніх фільмів був «Вулкан» Романа Бондарчука, а серед документальних – «Домашні ігри» Аліси Коваленко.

 

Crossing Europe дуже тепло приймає своїх гостей. Окрім річкових прогулянок по Дунаю та вечірок на даху одного з кінотеатрів, із фестивальним бейджем можна безкоштовно потрапити в головні музеї Лінца, яких, з огляду на те, що в місті живе всього близько 200 000 чоловік, таки доволі багато. Я встигла заглянути у два. Знаменитий музей технологій Ars Electronica, який, згідно з власним описом, аналізує технологічну революцію з 1979 року, та є одним із майданчиків Crossing Europe. Тут на екрані 8К показують експериментальні роботи місцевих режисерів. Можна в деталях розглянути тіло лисички, яка розкладається, або губку, по якій повільно повзе-скрегоче ложка.

 

 

Музей сучасного мистецтва Lentos показував під час нашого приїзду Родченка, Кокошку, спеціальну виставку австрійської пари художників LASSNIG – RAINER і кілька робіт Еґона Шиле, одна з яких особливо мене притягує. Це «Портрет Труде Енґель» (хоча поруч розміщена фотографія реальної Труде дає нам упевнитися, що портретом цю картину дуже складно назвати). Труде Енґель була дочкою дантиста, у якого лікувався Шиле і з яким він розплачувався картинами, не маючи більше нічого. Історія свідчить, що Труде порізала картину ножем, оскільки їй не сподобалося, як її намалював художник. Картина була відновлена самим Шиле, пройшла довгий шлях, змінивши безліч рук, а тепер спокійно висить у музеї Lentos (коштує саме 15 млн євро). Ця історія, думаю, відгукнеться в багатьох режисерах і героях документального кіно, адже вона дає привід посперечатися про те, чи має художник право на своє авторське бачення й де це право закінчується.

 

Фото з сайту - lentos.at

 

На фестивалі, який поєднує в межах своєї програми ігрове й документальне кіно, виникає багато цікавих перетинів. Наприклад, знайомлюся з австрійським режисером Себастьяном Брамешубером. Його докуметальний фільм нещодавно отримав гран-прі на фестивалі Cinema du reel. На Crossing Europe він у ролі голови Національної гільдії кінорежисерів, організовує бранч для австрійських фільмейкерів і всіх, хто хоче з ним познайомитися. Себастьян розповідає, що його новий фільм трохи стосуватиметься України. Герой – 17-річний австрійський хлопець – вирішив, що дуже хоче на війну. Побував усюди, від Іраку до України, але ніде його не прийняли (в Україні (здається, ішлося про Азов), наприклад, тому, що він темношкірий (мама – з Тунісу)). Історія документальна, на її основі Себастьян хоче зробити художній фільм. Чи знайде герой свою війну? Звідки в тихому й благополучному австрійському суспільстві народжується таке сильне бажання знайти війну? Ми довго спілкуємося з Себастьяном, і коли розмова торкається Достоєвського, відчуваю, що пора йти.

 

 

Неділя, на вулиці тиша, усе зачинено, окрім кондитерських. Ще кілька днів тому на головній площі тут чомусь стояли танки та інша військова техніка. Потім нам пояснюють, що це така PR-кампанія. В Австрії існує проблема: ніхто не хоче йти в армію. Воно й не дивно, музеї виглядають набагато привабливіше.

 

Подорожні

Дар’я Аверченко

 

Crossing Europe – фестиваль напрочуд душевний. Тут почуваєшся під опікою й проникаєшся Австрією. Це особливо прекрасно, адже чи не весь фестивальний тиждень падає дощ і зранку не більше 8 градусів. Хоча фестиваль у Лінці гібридний, тобто в конкурсі ігрові й документальні фільми, а також відеокліпи, тут зовсім відсутній пафос світу художнього кіно. Жодних червоних доріжок. На вході до зали стоїть фестивальна директорка Крістіна Холер і цілує в щоки всіх прибулих гостей. Потім вона виходить на сцену, аби перевтілитися у ведучу й відкрити Crossing Europe разом з британським кінокритиком Нілом Янгом. Крістіна губить першу сторінку сценарію й просить зал про терпіння. Гості на це весело сміються. Після промов бургомістра та спонсорів ведучі запрошують подивитися фільми церемонії відкриття. А їх тут чотири! Вони йдуть паралельно у чотирьох залах, і на всі чотири квитків у касі вже немає. Але для власників акредитацій завжди є шанс потрапити в перший ряд, зарезервований для учасників.

 

Ігрова конкурсна програма зосереджена на дебютантах, але не простих, а тих, що потрапили до Канн, Санденсу, Берлінале, Карлових Вар чи інших фестивалів класу «А». Звісно, нам приємно опинитися з «Вулканом» у кампанії фільмів, оцінених програмерами іменитих кіноподій, однак не можемо сказати, що наші смаки збігаються. Скажімо, фільм «Невинна» швейцарського режисера Cімона Жакмета – це історія про медсестру, що у свої майже 50 років починає зустрічатися з привидом з минулого. Вона працює в науковому інституті, що пересаджує голови мавпам, заміжня за баптистським проповідником, має двох доньок-красунь, але в житті чогось бракує. Тоді вона йде до приватного детектива, щоб дізнатися про долю її першого нареченого, що потрапив на 19 років до в’язниці за вбивство власної тітки. Історія стає заплутанішою, коли детектив відкриває, що в’язень вийшов на волю й загинув в Індії, подорожуючи на даху потягу. Але в той самий вечір привид (чи не привид?) з минулого приходить до героїні додому, щоб повністю перевернути її життя. Мій висновок: подивитися поганий документальний фільм у сто разів корисніше за поганий ігровий. Документальний принаймні завжди порадує ту частину мозку, яка відповідає за бажання пізнання.

 

Презентація фільму «Вулкан» Романа Бондарчука

 

На Q&A з режисерами запрошують і кінокритиків з Відня. При чому наш показ щоразу модерує хтось новий. У задумі фестивалю таким способом освіжати кожну розмову після перегляду стрічки. Тут дуже добрі й розумні глядачі й, схоже, чимало кіноманів, бо в уїк-енд і будні однаково повні зали. Організатори люблять своїх фанів і щоразу заграють у різний спосіб: проголосуй за Приз глядацьких симпатій – отримай безкоштовні вихідні в найкращому готелі Лінца. Або прийди на ранковий показ і будь тим везунчиком, який знайде під своїм кріслом торбину сувенірів від медіа-партнера Der Standart. Звісно, фестиваль – неабияка подія для городян, і місто прямо-таки оживає, коли тут на тиждень висаджується десант іноземних філмейкерів.

 

 

На третій день уже не дивує, що офіціанти й працівники музеїв жваво розпитують тебе про твій фільм, перевіряють сеанси в гаджетах і прикидають, як потрапити в кіно під час зміни. Цим Лінц мені особливий: ти махаєш у залі новим знайомим, вітаючи їхню щиру цікавість до сучасного фестивального кіно.

 

10 кроків

Вікторія Лещенко

 

1. Лінц – це всього лише година сорок їзди потягом до Відня. Найімовірніше, кінофестивальну поїздку ви захочете поєднати з відвідуванням виставок. Цьогоріч на фестивальні дати припало закінчення виставки Веса Андерсона у Віденському музеї мистецтв.

 

2. Порівняно з більш відомими фестивалями, помірність індустріальних подій, тому, нарешті, можна насолодитися фестивалем, містом і людьми. Тут (о диво!) у вас буде час подивитися кіно в затишній домашній атмосфері невеликих, але завжди заповнених залів. Близько 150 ігрових і документальних фільмів, серед яких призери Берліна, Канн і Санденса.

 

 

3. Якщо ви режисер у програмі або просто запрошений фестивалем гість, про вас подбають як слід: від зустрічі волонтерами фестивалю в аеропорту до різнокольорових талончиків у велкам-паку, які можна обмінювати на ланчі в місцевому ресторанчику «Жовтий крокодил», де годують як традиційними м'ясними, так і вегетаріанськими стравами. У кожному разі, раджу відвідати. «Тріпедвайзор» присудив йому 9-те місце з 509 оцінених закладів у Лінці. А ще є унікальна можливість. Використовуючи фестивальне положення, можна безкоштовно відвідати місцеві культові музеї: сучасного мистецтва – Lentos, інноваційних технологій і майбутнього – Ars Electronica, історії австрійської культури й мистецтва – Schlossmuseum Linz.

 

4. Екскурсія по Дунаю на кораблі-ресторані для фестивальних гостей – must visit. По-перше, це вечеря зі страв австрійської кухні. По-друге, можливість познайомитися з творцями фільмів-призерів, випити з ними вина, посперечатися, чи справді ми пливемо й куди саме ми пливемо.

 

5. Хороші грошові призи: 10 000 євро – головний приз в ігровому конкурсі, 5 000 євро – у документальному.

 

6. Команда фестивалю – це любов. Директорка фестивалю Christine Dollhofer (https://cineuropa.org/en/interview/328083/) примудрилася познайомитися з усіма гостями, була присутня на всіх нетворкінгах, які сама й вела. Вона ж і головна програмерка і фандрайзерка впродовж року. Над програмою працюють ще три запрошених куратори. Команда маленька, але згуртована: збільшується тільки на період безпосередньої роботи над фестивалем.

 

 

7. На кожному кроці в Лінці – оптика. Якщо щось не виходить розглянути в кіно або наяву, навіть короткозорість не перешкода.

 

8. Ідеологічна перспектива: про нас тут дещо чули. Зокрема, що було два кандидати. Обидва проблемні, а перемогла людина, про яку дуже мало відомо. Але все це вимагає пояснень. Бажано від нас самих. У програмі фестивалю був помічений фільм про законсервовану Кримську атомну станцію, авторка якого стверджувала, що зняла історію простих людей поза політикою й війною.

 

9. По всьому місту стоять електронні самокати. Достатньо буде встановити мобільний додаток і можна за 10–15 євро об'їздити весь центр.

 

10. Вивчення Лінца після Crossing Europe тільки починається. Власник фестивального бейджа отримує автоматичну знижку для купівлі акредитації на найвідоміший фестиваль медійного мистецтва й технологій Ars Electronica. Останній є прикладом того, як культура та креативна економіка здатні змінити життя в колись індустріальному місті. Загадала повернутися сюди у вересні

 

Фото: Дар'я Аверченко та Дар'я Бассель

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020