DOCU/УКРАЇНА: у пошуках втраченого часу

26 лютого 2019

Цьогоріч до конкурсу українських документальних стрічок DOCU/УКРАЇНА увійшло 5 фільмів. Про виклики, переживання, швидкоплинність і свободу у фільмах розповідає кінокритикиня та випускова редакторка фестивалю Юлія Коваленко.

 


Машина їде типовим українським містечком. За вікном – безлюдні вулиці з кількаповерховими будинками і теплотрасами, що потопають у пишноті зелених дерев. На стовпах майорять українські прапори. Ще трохи, – і спокійний пейзаж замінять загороджувальні конструкції, бетонні блоки, шини та військова техніка. «Блокпост «Золоті ворота», який боронить місто Щастя» – іронічним тоном скаже водій. Реальна оборона, звісно, відбувається не тут, посеред розбитої дороги поверненого під державний контроль поселення, а глибше – з військових позицій та бліндажів, куди й прямує авто. «Брати по зброї» – фільм, який народився з документальних зйомок, зроблених Мирославом Гаєм, Костянтином Могильником та Сергієм Лисенко під час їх регулярних волонтерських поїздок у зону бойових дій на сході України.

 

Можливо, з-поміж картин про російсько-українську війну цю стрічку вирізняє відсутність пафосних ілюзій та певне відчуття втоми. «Я не хочу стріляти» – каже український військовий. На його танку намальовані шашки таксі – дотепний жарт, що нагадує про його цивільне життя, в якому він заробляв за кермом авто. «Я не хочу! Треба буде, доведеться, – буду стріляти. Але я не хочу» – продовжує чоловік. Побита кулями дійсність тут, на Донбасі, перетікає в іншому вимірі – в’язкий час виснажує, змушує рухатися по колу поміж здриганнями від вибухів. «Ми живемо тут кожен день, хлопці! Кожен день!» – пояснюють місцеві мешканці, показуючи підвал, де вони переховуються від бойових дій.

 

Кадр з фільму «Брати по зброї»

 

Поламалася техніка, підвезли їжу, передали листи від дітей, обстріляли позицію… В цій буденності війни час ніби зависає – його густий туман розсіюється лише коли доводиться назавжди прощатись із загиблими. Але за мить стрілка годинника знову входить у важкий уповільнений ритм. Недарма за хронологічними межами у фільмі можна простежити хіба що за дотичними подіями останніх років або за побіжно кинутими фразами героїв. «Ми не хочемо війни» – звучить неодноразово з екрану. Проте за роки трагічних подій та тисяч смертей ця фраза міцно переплелася з ідеологічним контекстом – здається, що нейтральним вихід зі збройного пекла бути не може. І все знову продовжується. «Цей фільм не можна вважати завершеним» – звучить за кадром. Причина зрозуміла – війна досі триває.

 

Дещо подібна тема зависання у часі звучить і в роботі Семена Мозгового «Історія зимового саду». Фільм, який виріс із короткометражного проекту, з формального погляду присвячений пристрастям кадрових змін у павільйоні квітникарства колишньої ВДНГ. Пропрацювавши 45 років із численними рослинами в експозиції, Валентина Вороніна тут справжня господиня – вона краще за інших знає, що і як треба робити, і уважно стежить, щоб усталені та перевірені роками порядки не порушувалися. В цьому саду про рух часу свідчать хіба що квіти, дерева і згадки про колишніх колег, які вже залишили цей світ. І хоча щодо добрих намірів пані Валентини не виникає сумнівів – варто лише подивитися, з якою любов’ю вона обходить свої володіння, з’ясовуючи, яка енергетика у кожного з зелених мешканців, – будь-який самостійний рух колег та підлеглих стає об’єктом її критики, ніби вони загрожують застиглому світу павільйону.

 

Кадр з фільму «Історія зимового саду»

 

Аж раптом у цьому безчассі сколихнулося саме повітря – Валентині Вороніній відмовляють у продовженні роботи та відправляють на пенсію. Павільйону потрібні зміни, нові обличчя, – жорстко повідомили жінці. Їй вже навіть знайшли заміну. «Ви вірите, що вона так просто піде? – питають співробітники у нового керівника, – Вона ж все одно буде приходити, втручатися, контролювати». Семен Мозговий знаходить вдалу метафоричну форму для розмови про чи не найгостріше українське питання – чи можливо після десятирічь насадження однієї картини світу і спотвореного підходу до історіографії, після тривалого зависання в минулому так просто струсити з плеч пил інерції та зробити крок вперед, як це уявляється з адміністративної позиції? Режисер дає глядачам можливість самостійно знайти відповідь на це запитання, зупиняючись на документації візиту пані Валентини до павільйону після звільнення.

 

Утім, хіба справедливо говорити про минуле, в цілому про час узагальнено, викреслюючи з нього приватні досвіди, переживання та історії? «Портрет на тлі гір» Максима Руденка є своєрідною листівкою про миле серцю колишнє особисте життя героїв. «Це ж мої батьки! Моя сім’я! Звідки це у вас?» – зі сльозами на очах питає знімальну групу чоловік, розглядаючи стареньку фотокартку. Цей щемкий знімок колись зробила Параска Плитка-Горицвіт. Мисткиня та дослідниця, ця жінка з 1970-х років фіксувала на плівці життя у своєму рідному гуцульському селі Криворівня. Будучи аскеткою та не маючи сім’ї, Параска залишила по собі лише свої численні роботи – зокрема, майже 4000 світлин та негативів, які ледь не випадково було віднайдено та врятовано від руйнівних процесів у 2015 році.

 

Кадр з фільму «Портрет на тлі гір»

 

У 1992-му Павло Фаренюк зняв документальну роботу про гуцульську мислительку – ще за її життя. Тоді камера Олександра Коваля, який був оператором, зафіксувала 30-хвилинний портрет Параски, що чергувався із дивовижними гірськими пейзажами. Трохи більше чверті століття потому Максим Руденко знімає жителів Криворівні на тлі гір, цитуючи в такий спосіб серію фоторобіт самої Плитки-Горицвіт. Звернувшись до творчого доробку жінки, режисер фокусується радше на тому, як працює пам’ять – що саме вона проносить крізь роки. Фотографуючи односельців, свята, традиції, природу, власні роботи, Параска ніби вільно літала, полишаючи важке минуле із засланням, понівеченою молодістю та втраченими можливостями. «Мене нещодавно запитали – як так можна жити в горах? – каже одна з героїнь стрічки, – Транспорт не доїжджає, підійматися треба пішки…». Її розповідь підхоплює співрозмовник: «Одна п’ятирічна дівчинка подивилася знизу на наші хати і сказала, що це зірочки. Бо ввечері сяють так високо, мов на небі». Тут, серед цих зірочок, люди навчилися літати, беручи із собою у пам’яті лише найважливіше з минулого.

 

Своєрідну свободу та незалежність від часу шукають і герої стрічки Андрія Литвиненка «Заповідник Асканія». Чарівна операторська робота розкриває на екрані дивовижну красу українського степу – причину, через яку більшість героїв фільму пов’язали своє життя із роботою в цій природній перлині Херсонщини. Дехто з них провів тут вже не одне десятиліття – і тепер, здається, веде внутрішній діалог із тваринами, що тут мешкають, знаючи всі секрети життя в Асканії. Ані час, ані метушня соціального світу не торкаються заповідника. Тут можна зачиняти двері лише для годиться на цвях, а старі вирізки з газет лежать непорушно на одному місці роками, вкриваючись сантиметрами пилу. Здається, що Асканія – це окреме царство, де відмінили рух часу: тут існують лише пори року, які змінюють одна одну по колу.

 

Кадр з фільму «Заповідник Асканія»

 

«Але людина – це соціальна тваринка» – зазначає зрештою наймолодший герой Павло. Парубка, юного дослідника, який колись з ніжністю допомагав вибратися з яйця крихітному пташеняті, через два роки камера режисера знаходить у Києві на брудній роботі із лопатою в руках. Герметичність світу Асканії, його безчасся виявляються такими ж крихким, що й шкарлупа, перед одним надто людським питанням – що буде завтра? Годинникові стрілки, перспективи змушують юнака обирати між улюбленою справою та прозаїчною роботою, а його колегу – продавати яскраве пір’я павича.

 

Зрештою, міська метушня, швидкоплинність моментів, які зливаються у щільний часопросторовий гомін, знаходять відображення в документальному фільмі Романа Бордуна «Божественні». Формально ця стрічка складається з щоденникових відеозаписів режисера, які він робить у Києві, Львові та Одесі в різні пори року. Політичні суперечки між сусідами на лавці біля під’їзду; нічний візит до знайомого в гуртожиток; прогулянка з коханою дівчиною; сусідка в плацкарті, яка намагається запхати у багажний відсік оберемок пластикових бутлів; хам на авто посеред трамвайних колій; незнайома жінка на балконі; випадкова п’яна компанія посеред одеської літньої ночі; шовковисте волосся коханої, яка ще спить вранці поруч; пляж для нудистів; таксист-фотограф; потяги; маршрутки; повідомлення від засмученої дівчини; будинки; перехожі; сходи… Цей калейдоскоп моментальних відеозаписів створює єдиний шалений потік часу, в якому не полишає відчуття, що щось губиться. Щось не встигається, вислизає з повсякденності – і зависає, ніби велика таємниця, над самим життям.

 

Фестиваль Docudays UA стартує цього року 22-го березня. Розклад показів усіх фільмів незабаром з'явиться на сайті. Уже зараз ви маєте можливість придбати фестивальний абонемент за спеціальною ціною.

 

Текст: Юлія Коваленко

Чільне фото: кадр з фільму «Божественні»

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020