Аудрюс Стоніс: «Найважливіше – це час»

26 березня 2019

Цьогоріч до DOCU/ХІТИ – добірки документальних фільмів, які вже полонили світові кінофестивалі, потрапила картина «Мости часу». Цей фільм створений у співпраці латвійської режисерки Крістіне Бріеде та литовського класика сучасного поетичного кіно Аудрюса Стоніса. Документальна стрічка, присвячена режисерам балтійської «нової хвилі» 1960-х, повертає на великі екрани кадри з фільмів, які розповідали про людяність та свободу за часи тоталітаризму. Світова прем’єра «Мостів часу» відбулася на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах. А на показ картини в межах DOCUDAYS UA до Києва спеціально завітає один з її авторів – Аудрюс Стоніс, аби особисто представити «Мости часу» глядачам фестивалю. Кінокритикиня Наталя Серебрякова зв’язалася з Аудрюсом Стонісом і поспілкувалася з режисером про роботу над картиною, балтійську «нову хвилю» та природу документального кіно. А також про те, чи може фільм стати машиною часу.

 

Ваш фільм «Мости часу» присвячений поколінню балтійської «нової хвилі» режисерів-документалістів. Чому вас зацікавила ця тема?

 

Можна сказати, що це не я вибрав тему, а вона мене. За ідеєю латвійської кінорежисерки Крістіне Бріеде, я мав би бути певним персонажем цього фільму – так би мовити, сполучною ланкою між поколінням режисерів 1960-х, які були моїми вчителями та друзями, і новою генерацією, якій я зараз викладаю в академії. Але згодом я почав переходити з ролі героя до ролі режисера.

 

А якщо говорити не про технічні деталі, то скажу, що для мене вельми важливий той період балтійського кіно, дуже близькі та дорогі ці режисери: і Генрікас Саблевічюс, і Герц Франк, і Робертас Верба. Я їх знав, вважав своїми вчителями. Доторкнутися до їхньої творчості було дуже цінним дійством для мене.

 

Кадр з фільму «Мости часу»

 

Це кіно наполовину монтажне, в ньому багато кадрів із фільмів тих режисерів, про яких ви розповідаєте. Як ви працювали з архівним матеріалом? Ви від початку планували його пропорційність до ваших особистих зйомок?

 

Я не надто замислювався над цим. Просто ділився тими кадрами, які мені подобалися, і навіть не підраховував, скільки там буде архівного матеріалу у відсотковому співвідношенні. Я взагалі не закладав жодних пропорцій. Одним режисерам у фільмі виділено більше часу, іншим – менше, але це випадково. Просто мені хотілося говорити їхніми кадрами та своїми, так би мовити, дотиками до цих кадрів. Тож я і не розмірковував, чи це буде монтажне кіно, чи класичне документальне. Просто йшов від фільму до фільму, шукаючи ті ландшафти, де можна було віднайти двері в минуле.

 

Чому ви починаєте свою розповідь із Герца Франка?

 

Для мене особисто найважливіший режисер – Генрікас Саблевічюс. Але так вже вийшло, що в стрічці про нього склався найкоротший епізод.

 

Герц Франк був представником поетичного інтуїтивного кіно. І з покоління 1960-х він єдиний, хто артикулював словами, узагальнив ключові для балтійської «нової хвилі» питання. У нього вийшло дві книжки: «Карта Птолемея» і «Озирнись біля порога». Франк був з єврейської культури, порушував глибокі біблійні питання. Певною мірою він став розумом і голосом того етапу балтійського кіно: інші режисери тієї школи менш говіркі, а Герц Франк ніби викреслює важливу вертикаль.

 

Вашим учителем був відомий американський режисер литовського походження Йонас Мекас. Нещодавно він пішов із життя…

 

Холодним розумом це можна збагнути – він був уже поважного віку. Але в душі Йонас залишався таким молодим, що не вірилося, що колись прийде день його смерті. Здавалося, він вічно таким і буде. Дуже сумно, що у світі не стало однієї такої живої душі, справжнього художника – легкого, як пір’їнка, що летить по всьому світу. Це значна втрата для людства. Для мене він був однією з ключових постатей, яких я зустрів у своєму творчому житті. Я часто згадую його… Мені бракує його посмішки, його легкого ставлення до того, що ми робимо. У ньому було неповторне поєднання глибини та легкості.

 

А як ви стали його учнем?

 

Це були 1990-ті. Мекас запросив десять литовських студентів, які навчалися у Тбілісі. До цієї десятки долучилися я та Арунас Мателіс. Ми прибули до Нью-Йорка і впродовж цілого місяця з ранку до вечора дивилися кіно в сінематеці Йонаса. Ми розмовляли, ходили пити пиво або текілу і знову дивилися фільми. Так промайнув місяць, який вплинув на творчість нас усіх. Мекас відкрив нам зовсім інші світи. Після радянської залізної завіси це все стало потрясінням. Для Йонаса Мекаса кіно було грою, – але такою само серйозною, що й саме життя.

 

Чого ви навчилися у Мекаса з технічного погляду? Ви, наприклад, не використовуєте такий швидкий монтаж, який він любив...

 

Річ у тому, що в Мекаса не було навіть думки такої – чогось нас вчити. Він просто ділився з нами якимось своїм світом. Його сінематека – це цілий всесвіт. Мекас показував нам фільми, і, напевно, найголовнішим відкриттям стало те, що кіно може бути різноманітним. Він весь час повторював, що не можна ділити: ось це кіно, а це не кіно; ось так можна, а так – ні. Будь-які правила були для нього зайвими – він сприймав кіно як розмову. А під час бесіди люди не вказують одне одному «говори так чи інакше». Тож, чого нас навчив Мекас – це свободі, дав нам розуміння краси цього світу, відчуття простору, де можна шукати і знаходити себе.

 

«Мости часу» – фільм про режисерів. А чому ви особисто вирішили стати режисером-документалістом?

 

Я з акторської родини, тому спочатку думав пов’язати життя з театром. Але під час навчання в консерваторії я зустрів Генрікаса Саблевічюса. Він був настільки харизматичною особистістю, що просто зачарував мене своїми розповідями про документальне кіно. Я почав заглиблюватися і невдовзі вже не міг зупинитися. Мені вже не цікаво було щось вигадувати – натомість тільки знаходити і дивуватися. Це ж частина документального кіно: коли світ розкривається перед тобою. Ти просто дивишся і намагаєшся зафіксувати це диво. Світ настільки цікавий, що немає часу і сенсу щось вигадувати.

 

Кадр з фільму «Мости часу»

 

Що тоді для вас важливіше в документалістиці: наявність історії або візуальна складова?

 

Зображення ж і говорить! Воно розповідає глибше і цікавіше, ніж сотні слів. Мені здається, що в будь-якому пейзажі є наратив. Тільки потрібно довіряти зображенню, давати йому змогу розкритися. Немає порожнього зображення – у кожному є внутрішня історія. Питання лише в тому, як її розкрити. Іноді вигадані режисером слова бувають зайвими.

 

Чи є для вас, режисера-документаліста, кіно машиною часу?

 

Це взагалі найцікавіше завдання документальних фільмів. Кіно народилося з бажання зупинити, зберегти час. Йонас Мекас казав: «Я у своєму житті дуже багато втратив, щоб ще гаяти ці швидкоплинні секунди». І він став фіксувати час, друзів, пейзажі тощо, щоб ніщо не загубилося, не кануло в небуття. Мекас був поетом часу. Раніше я думав, що мене цікавить тема самотності, але зараз мені здається, що найголовніше – це час. Що він робить із нами, зі світом, як не втратити те, що проходить повз нас…

 

Тобто це розуміння прийшло до вас із віком?

 

Так. Я почав відчувати рух часу. Почав втрачати людей. Я залишився без Саблевічюса, Мекаса... Мій оператор, який зняв попередню стрічку «Жінка і льодовик», Аудрюс Кемежис теж пішов... Коли ти втрачаєш дорогих тобі людей, починаєш замислюватися над тим, як біжить час, над швидкоплинністю людського життя. Повертаєш дзеркало на себе і думаєш: що відбувається з тобою?.. Питання часу – найважливіше.

 

Як ви працювали з елементами радянського минулого в архівних матеріалах під час створення «Мостів часу»?

 

Мені здається, що для режисерів балтійської «нової хвилі» просто не існувало Радянського Союзу. Вони були внутрішньо абсолютно вільні. Вони були серед тих, хто і за тоталітаризму зберіг свободу. Водночас, як на мене, вже в наші дні в незалежній Литві досі є люди, які все ще живуть ніби за Радянського Союзу.

 

У фільмі я хотів просто оминути це питання, тому що це мерзенна система, і мені навіть не хотілося надавати їй якесь значення. На мій погляд, режисери балтійської поетичної документалістики були вище за цю систему, глибше і сильніше.

 

Торік у межах Docudays UA відбулася ретроспектива іншого литовського режисера – Арунаса Мателіса. Ви з ним разом зробили два фільми. Чи є щось, що об’єднує ваше покоління режисерів?

 

Арунас Мателіс – мій близький друг. Ми з ним разом і вчилися, і робили кіно. Нас іноді навіть плутають: я отримую його акредитації, а він – мої. Я вважаю його своїм братом. Ми не належимо до генерації Герца Франка. Ми творчо народилися і стали першим поколінням Незалежності. На її порозі, власне, й були зроблені наші перші дипломні роботи. Тоді стару систему було зруйновано, а нову – ще не побудовано, і ми мали створювати на тих руїнах своє кіно.

 

Розмову вела Наталя Серебрякова

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020