НАЦІОНАЛЬНІ ГЕОГРАФІЇ: про мистецтво та війну

04 березня 2019

У добу цифрових технологій географія стає імажинальною – території та простори пролягають у царині образів, уяви, проекцій. У програмі НАЦІОНАЛЬНІ ГЕОГРАФІЇ ми зібрали документальні зображення з різних міст України, аби скласти з них своєрідну віртуальну кіномапу. Про фільми цієї панорами розповідає кінокритик Сергій Васильєв. Прем'єрні покази цієї програми відбудуться у кінотеатрі «Ліра». Повторні покази фільмів пройдуть у кінотеатрі «Жовтень».

 

 

Українські фільми, представлені у програмі НАЦІОНАЛЬНІ ГЕОГРАФІЇ, можна розділити на дві тематичні групи – за інтересом до творчості, крізь яку відкриває себе життя, і за увагою до збуреного війною вітчизняного суспільного і побутового сьогодення, невіддільною частиною якого є мистецтво.

 

Аліса Павловська у стрічці «Гоголь Док» стрімко, завдяки спостереженням та інтерв’ю, фіксує розгортання в столичному індустріальному просторі фестивалю сучасного мистецтва ГогольFest–2016 та підготовку до його центральної події – опери BABYLON.

 

Хаос творчого процесу, сповнений багатоманітними мистецькими проявами і численними організаційними недоречностями, які нагадують втілення міфу про Вавілонську вежу, структуровано завдяки демонстрації суперечливої взаємодії між засновником фестивалю і режисером опери Владом Троїцьким і продюсером, який відповідає за технічний бік постановки.

 

Перший постає як гуру, що непорушно сидить, проливаючи на оточення світло істини, яке всі, включно із авторами стрічки, сприймають некритично і з повагою. Другий нагадує «білку в колесі» і водночас «цапа відбувайла», якого звинувачують в усьому, зробленому не так і не зробленому взагалі (навіть якщо втілити задумане від початку було неможливо).

 

Відтіняє цей дует третій герой, якого з-поміж команди організаторів виокремлює режисер, – завскладом, що має багатослівну, плутану і не завжди тверезу думку з усіх питань. Він вносить дисонанс в емоційний настрій стрічки, але, завдяки гумористичній життєвості своєї з’яви, убезпечує її від перетворення на панегірик.

 

Героїні стрічки «Дві Надії» – 80-річна учасниця фольклорного колективу «Древо» Надія Раздабара із села Крячківка та американка Надія Тарнавська, що виступає у фольклорній моновиставі й навчає народному співу, – не потребують «третього». Здається, вони не здатні на фальшиву ноту – ані на сцені, ані у житті.

 

Їх історії Уляна Осовська розгортає завдяки симетричним ситуаціям (обидві демонструють фото, що відкривають минуле, беруть участь у репетиціях і виступах) і спільним зустрічам, більшу увагу приділяючи Надії Раздабарі, що багато років несе живу пісенну традицію і щедро ділиться нею, її нехитрому важкому побуту і душевним болям. Провідне ж місце у стрічці посідають музичні виступи.

 

Утім, авторам вдається вхопити не лише магію народного співу та мистецького покликання, пронесеного крізь усе життя, але й сам перебіг часу, відображений у пейзажах, що «реагують» на зміну пір року, та, власне, у русі – подорожах героїнь, що тривають, поки екраном йдуть фінальні титри.

 

«Побачимо що буде. Це буде сюрприз», – цими словами завершується фільм, нагадуючи, що життя передусім існує за межами кіно. Зафіксувавши реальність, стрічка перетворюється на «мітку», звертаючись до якої можна оцінювати зміни – і вони, в українських реаліях, не завжди втішні. Це доводять три короткі роботи в супроводі закадрового авторського коментаря.

 

«Мій друг Дон Кіхот» є портретом режисера Олександра Шмаля, котрий творить театр у Сєвєродонецьку попри багаторічні несприятливі обставини. Він зізнається, що йому пророкували долю Ван Гога й Арто, але режисерка Станіслава Доронченко порівнює його із Дон Кіхотом. Вона веде розповідь про нього у розділах, назви яких взято з класичного роману, – із інтонацією, що заздалегідь провіщає депресивні результати битви героя за офіційні визнання та підтримку.

 

Літературну аналогію пропонує і Пьотр Армяновський, поєднуючи у «Чорному суботнику» роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, що змальовує розлад козацької демократії, із репортерськими зйомками «суботника», на якому влітку 2014-го розбирали палатки і барикади на Майдані: за «ленінської» участі мера Віталія Кличка, під гомін сварок, співів, лозунгів, оплесків і палання шин.

 

Однак, п’ятирічна дистанція не додає образу «чорної ради» переконливості. На тлі цього оповідь Леоніда Єжурова про боротьбу громадськості за культурний центр «Ілюзіон» у Херсоні, на місці якого планують звести багатоповерхівку, болісно влучає актуальністю в нервове суцвіття: «Ілюзії на дні» завершуються кадрами із головою облради Владиславом Мангером і подякою Катерині Гандзюк, що виступала на захист центру.

 

У свої стрічці Леонід Єжуров широко використовує «домашні» зйомки роботи «Ілюзіону», але не обмежується ними. Натомість «Його Бастилія» Валерії Трещової цілком побудована на «скошеному» домашньому відео, позбавленому мистецької вишуканості, – передусім не завжди виразних зйомках батька, що страждає на амнезію, але охоче декламує вірші та співає пісні, дивовижно збережені пам’яттю.

 

Донька живе окремо і кілька разів відвідує його, зокрема на День взяття Бастилії – річницю шлюбу батьків. Вона детально знімає свої пересічні візити – для власної пам’яті. Та, зрештою, фільм виходить за межі вузького побутового сімейного інтересу завдяки місцю проживання батьків – Донецьку.

 

Сповідуючись у камеру, Валерія Трещова проникливо – на рівні серця – передає, як саме війна, відсутня у кадрі, накладає свій чорний відбиток на людське життя, й без неї по вінця сповнене трагедій, хвороб і смерті.

 

Текст: Сергій Васильєв

Чільне фото: кадр з фільму «Чорний суботник» Пьотра Армяновського

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020