Сьогодні, 25-го квітня, о 18.00 відбудеться українська онлайн-прем'єра фільму Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин», після чого стрічка залишатиметься у вільному для перегляду доступі протягом доби. О 20.00 запрошуємо послухати розмову з режисеркою в межах програми онлайн-стрімів Tête-à-tête.
Ми поставили п'ять питань режисерці Ірині Цілик про роботу над її фільмом «Земля блакитна, ніби апельсин», з яким вона бере участь в національному конкурсі DOCU/УКРАЇНА.
Що стало поштовхом для зйомок вашого фільму?
Я, боягузка, роками не могла наважитися на повнометражний дебют. І тут раптом мені телефонує Аня (продюсерка), яку я ледь знала, і каже, що є цікавий проєкт, з яким її компанія має пітчингувати за тиждень, але з нього на етапі розробки ідеї раптом пішла режисерка, тож чи не хочу я часом взятися за все це. Ми поговорили, я почула два ключових слова «Донбас» і «діти» й погодилася, не дуже розуміючи, на що саме.
Скільки тривало створення картини?
Зйомки в Красногорівці тривали рік: весна, літо, осінь, зима і ще раз весна. Загалом нам знадобилися два з половиною роки на всі пошуки, розробку сценарію, поїздки на професійні маркети, участь у майстернях для документалістів і так далі.
Як просувалася робота над вашою картиною?
Створення фільму – це одіссея, де на шляху до омріяного фіналу доводиться помилятися і виправляти помилки, занепадати духом і воскресати, а ще обходити десятою дорогою сирен, що манять тебе своїми солодкими голосами: «Відпочинь! Забий! Скільки можна себе мучити цим фільмом?!». Мені дуже пощастило з командою: без них я б не догребла «додому». А ще пощастило з героями. Той факт, що вони самі люблять кіно і знають багато чого про кінопроцес, зіграв нам на руку.
Кадр з фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»
За що глядачі та глядачки можуть полюбити ваше кіно?
Наша історія про «маленьких людей», невидимих для великого світу, яким, однак, доводиться бути дуже сміливими й виживати під час війни, у дещо несподіваний спосіб намагаючись зберегти в собі людяність і любов до життя. І хоча далеко не всі глядачі у світі знають, що таке війна, більшості з нас зрозуміло, що означає жити в непрості часи та як важливо те, щоби було на що спертися.
Це ваша перша повнометражна робота. Що б ви порадили майбутнім режисерам, які теж візьмуться пройти ваш шлях?
По-перше, дуже важливо правильно обрати членів команди, адже це ті люди, з якими доведеться довго плисти разом, спати поруч на вузьких полицях плацкарти чи у спальниках у розбитих війною будівлях (ну або ваш варіант), багато сміятися разом (це обов’язково) і відчувати, що вони – саме ті люди, які розуміють, що таке етика щодо героїв. Одне слово, команда – це друзі та сім’я, інакше все це не працює. По-друге, якщо знімаєш фільм-портрет, дуже важливо якомога більше часу провести з героями поруч. Ще один момент – для когось це очевидно, а для мене був новий досвід: майбутньою долею фільму слід займатися ще тоді, коли до фіналу далеко. Це дратує і виснажує, але це працює.
Розмову вів Алекс Малишенко.
