Вірите чи ні? Американський фестиваль True/False знаходить відповідь на питання, що таке бентежна документалістика у сучасному світі. І цього року його програмерка Памела Кон представить збірку найцікавіших американських стрічок, що співзвучні з українськими реаліями. Три фільми — три історії про бунтівний підхід до освіти, про спецінформаторів ФБР та реабілітацію колишніх військових.
«Останні три роки я систематично розчаровувалася в американській документалістиці. Більшість фільмів, які мені вдалося побачити до цього часу, апелювали до певного нав’язаного телебаченням типу кіно, для якого глядач — це такий собі Гомер Сімпсон, — розказує Оксана Карпович, програмна координаторка Docudays UA. — Вилупивши очі й розкинувшись на дивані, він споживає фільми так само швидко і необережно, як піцу чи пончики. Аж раптом я відкрила True/False. Цей фестиваль, що відбувається в студентському містечку Колумбія у штаті Міссурі, називають хіпстерським раєм. І подія — як бабусин получний пиріг, який випікають 250 членів команди та сотні волонтерів-місцевих жителів — вона має вигляд і тепло ручної роботи, однак складається з добірних професійних інгридієнтів. Уявіть, True/False — це бабуся, якій вдалося потрапити у світ найкращих шефів fine cuisine від документалістики. Шматок пирога True/False, який ми приготували для українського глядача, треба їсти повільно і обачно. Він гарячий, складний і він для тих, хто вірить, що споживання їжі — передусім, привід для розмови».
Документальне кіно може збити з пантелику. Особливо коли дозволяє глядачеві проникнути у світи, пройти якими маєш змогу лише у художньому кіно. Саме на такі стрічки і полює фестиваль True/False. Між життям реальним і тим, що бачимо на екрані. «Ці режисери втілили у життя одні з найзахопливіших кінематографічних дослідів. Вони розкривають правду про те, ким ми є. Говорять про наші орієнтири у цей буремний час, коли переосмислення людської сутності здається найбільшим нашим завданням», — каже Памела Кон про трійку фільмів для фестивалю.
Режисери: Лірік Р. Кабрал і Девід Фелікс Саткліфф
Дебют «Терор» юних режисерів Лірік Кабрал та Девіда Саткліффа — справжній трилер у стилі гри в котів та мишей. Вони фільмують спецінформатора ФБР. Більше 20 років чоловік на прізвисько Шериф бореться з тероризмом. Такі агенти ФБР під прикриттям часто заводять товариські стосунки з потенційними терористами по всій Америці, аби запобігти терактам. Але чоловікові хочеться покінчити з цією роботою і більше часу присвячувати синові. Буцімто на своє останнє завдання він і бере двох режисерів. Але хто з них кіт, а хто миша? Не здогадатися до кінця фільму.
Режисер: Аманда Вайлдер
«Я сам собі вигадую правила поведінки і тут же їх порушую», — одне із життєвих кредо Селінджерівського Колфілда у цьому фільмі втілилося сповна. Діти 262-ої школи, голосуючи на рівні з викладачами, приймають рішення: як, коли, що і чому вчити. Режисер проводить у їхніх стінах рік. Те, як вони спілкуються між собою, як придивляються один до одного, як сперечаються і колективно вирішують не вчити математику — чудова ілюстрація продуктивних злетів та гнилих місць будь-якої демократичної системи.
Режисер: Лоран Бекю-Ренар
Це вже другий фільм, в якому французький режисер Лоран Бекю-Ренар досліджує гнів. Перший присвячений трьом вдовам — жінкам, які втратили чоловіків під час війни в Афганістані. Другий — «Про чоловіків та війну» — також звертається до одного з ключових сюжетів документального кіно останнього часу — війни. Кожному з дванадцяти розгніваних чоловіків, колишніх військових, треба починати життя заново і дивитися у майбутнє. Але як це зробити і з чого почати? Незручне питання, на яке навряд-чи готові зараз відповісти й у нас в Україні. Фільм також не пропонує універсальної інструкції життя після війни. Але він ніби казка, в якій герої — люті фенікси — згорають від вини і пекучого сорому за жорстокі діяння, скоєні під час війни. Згорають і відроджуються з попелу, вірить цьому глядач чи ні.
Вікторія Хоменко
На фото: кадр з фільму «Наближаючись до слона», реж. Аманда Вайлдер
