ІРАН. ПРИВАТНО: Створити портрет реальності?

24 березня 2019

Коли йдеться про добу цифрових технологій, важко оминути одне з найскладніших, але водночас найцікавіших питань – що є реальністю? І в цьому сенсі кіно, тим більше документальне, є значним каталізатором проблеми визначення. Фільми спеціальної добірки ІРАН. ФОКУС можна порівняти зі своєрідними коментарями до загального кола спроб відповісти, що ж сьогодні відбувається з реальністю. Від експерименту з вихоплення (чи вбивства?) реальності від видатного майстра Аббаса Кіаростамі, який вже, на жаль, полишив цей світ, чи спроб віднайти справжнє, реальне підґрунтя для власної ідентичності до зворушливої картини про те, що в сухому залишку є беззаперечною сферою реального, – людську самотність і природу. Про фільми програми розповідають Ольга Куровець і Сергій Ксаверов.

 

Ольга Куровець, Сергій Ксаверов

 

«24 кадри», реж. Аббас Кіаростамі

 

Що є реальністю художнього твору? Кіно – як ігрове, так і документальне – неодноразово спонукало людство замислитися над цим питанням. Від Зіґфріда Кракауера до Крістіана Метца – чимало теоретиків намагалися знайти відповідь, застосовуючи різні підходи. Утім, навряд чи ми можемо зараз назвати безсумнівне визначення, що задовольняло б усіх.

 

Та якщо остаточної відповіді на це питання ми (ще) не маємо, то іранське кіно принаймні проблематизувало його впродовж останніх 50 років чи не найцікавішим чином, – починаючи ще з «Уночі йшов дощ» (1967) Камрана Ширделя. Остання робота Аббаса Кіаростамі повертає проблему реальності в кіно майже до першооснов, буквально до одного з технологічних попередників ілюзіону – до фото. Майстер іранського кінематографа робить із 24 застиглих зображень, майже всі з яких є світлинами його самого, 24 фільми за допомогою одного з найновіших надбань кіно – цифрових візуальних ефектів. Фотографія таким чином стає документальним підґрунтям для вже «художньої» реальності. Але тут виникає очевидний парадокс: світлина вихоплює мить, яку не можна побачити, вона перетворює реальність на застигле зображення у рамці – на смерть реальності.

 

Кадр з фільму «24 кадри»

 

Кіаростамі не вирішує цей парадокс. Радше він дає йому реалізуватися, немов той піонер кіно із чарівним ліхтарем, який запускає реальність на екрані перед очима глядача. «24 кадри» – споглядальна робота. У ній відчувається близький кінець, про який Аббас знав. У стрічці багато меланхолії, воронів та снігу. Але в останньому – 24-му – кадрі Кіаростамі відтворює дивовижний за своєю силою та тендітністю гімн саме тому, з чим і може залишити світ і кіно великий митець, – життю і любові.

 

«У пошуках Фарідех», реж. Курош Атає, Азадех Мусаві

 

Героїня цього фільму – 40-річна жінка, що живе в Амстердамі. У неї є житло, хороша робота та чудові друзі. Але Фарідех не знаходить собі спокою. У дитинстві вона відрізнялася від однокласників і страшенно цього соромилася. Ба більше: дівчинка була білою вороною навіть у власній сім’ї. Річ у тому, що батьки Фарідех – голландська пара, яка свого часу вдочерила її з Ірану.

 

Що старшою стає жінка, то глибше відчуває потребу поїхати на історичну батьківщину та розшукати біологічних батьків. Вона знаходить місто, з якого її вдочерили, та навіть дізнається, біля якої мечеті її знайшли працівники притулку. Фарідех дає оголошення в тамтешню газету, на яке отримує відповіді від трьох родин. Тож вона їде до Тегерана, щоб з'ясувати, до якої із них вона належить за народженням. Що покаже тест ДНК – головна інтрига фільму. А поміж тим на глядача чекатиме зворушливе та емоційне заглиблення у побут і родинне життя Ірану. Фарідех почує особисті болючі історії та, можливо, знайде ті фрагменти пазла власної ідентичності, яких їй бракувало.

 

На противагу масиву фільмів про складнощі європейського прийняття мігрантів із Близького та Середнього Сходу, Курош Атає та Азадех Мусаві розповідають історію про іранців, які готові прийняти у свою сім'ю носійку іншої культури, релігії та мови. Тут із розумінням ставляться до відмінностей і готові з усім серцем розкритися невідомій людині, що може хоча б гіпотетично виявитися рідною сестрою.

 

«Близькі», реж. Ясер Талебі

 

Це історія 82-річної мешканки гір Ельбурс на півночі Ірану. Фірузех все життя пасла череду корів на гірських полонинах і зовсім не збирається відмовлятися від своєї праці на старості. Коли приходить весна, односельчани відмовляють її гнати корів у гори, але все марно. «Скажи мені, брате, що гірше, – запитує жінка в сусіда-ремісника, – коли мені стане погано тут, внизу, і ви змусите мене лікуватися, чи коли мені стане зле в горах – і я помру з миром?». Гірські пейзажі в усіх чотирьох сезонах супроводжуються розповіддю Фірузех про її життя, віру та покликання. Жінка живе без жодних благ сучасної цивілізації – і, здається, зовсім не має потреби в них. Вона переконана, що найбільший її скарб – це корови. Літня героїня оточує тварин любов’ю та турботою, а ті допомагають їй вижити. За кілька літрів проданого молока та масла жінка може придбати цукру та томатної пасти і закрити свої борги у сільській крамничці.

 

Кадр з фільму «Близькі»

 

Ясер Талебі створює портрет маленької та сильної людини на тлі безмежного гірського пейзажу. Дзвін коров’ячих дзвіночків та народна іранська пісня переплітаються із прямою мовою, додаючи цьому образу ще більше об’єму. Фірузех видали заміж у 14 років, і вона народила 11 дітей від свого вдвічі старшого чоловіка. Жоден із них не з’являється біля матері за весь час фільму, а всі її запрошення залишаються без відповіді. Фірузех страждає і віддає всю материнську любов своїй череді. Втім, вона – не трагічна героїня. Попри скарги про те, що літній вдові на самоті живеться важко, Фірузех нікому не дає себе образити, чесно та гідно висловлює свою думку та робить все, аби їй та її корівкам нічого не бракувало. Вона щиро радіє приходу весни, а потім знову і знову вирушає у високі гори, без яких її життя не мало б сенсу.

XVII МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
20–29
березня 2020