Лист з Канади. Фестиваль Hot Docs: у пошуках дому

21 травня 2013

Оксана Карпович, координатор фестивальних майстер-класів DOCU/КЛАС та віднедавна мешканка Монреалю, відвідала Канадський міжнародний фестиваль документального кіно Hot Docs, що цього року проходив з 25 квітня до 5 травня у Торонто. У своєму листі вона розповідає про враження від фестивалю, канадську філософію життя та фільм українського режисера Юри Речинського «Хворісукалюди», що був відібраний до конкурсу Hot Docs.

 

Їхати у Торонто з Монреалю весь світловий день, у чужій країні, у чуже місто. І хоч у Канаді я вже більше місяця, моє тіло не оволоділо повністю новими рухами, мої вуха ще не вловлюють усі мовні сигнали, а очі раз по раз шукають щось близьке і знайоме. Напевно, саме вони і вели мене у Торонто, а я, не пручаючись, слідувала.

 

На щастя, у місті всього лише дві лінії метро, це дозволило легко пересуватись поміж тринадцятьма локаціями найбільшого північноамериканського фестивалю документального кіно Hot Docs. Фестиваль зустрів мене тепло і нагородив несподіваним ім’ям – на Hot Docs я не просто глядач, я – decision maker. Зізнаюсь, не одного гостя фестивалю поєднання мого сімнадцятирічного вигляду і такого ділового бейджу дивувало, але поки хтось там собі розмірковував, я, як і годиться будь-якому decision maker – приймала рішення.

За 20 років свого існування Hot Docs розрісся з «камерної» (канадськими мірками, звісно) події, що демонструвала 21 фільм для доволі невеликої кількості глядачів (у 1999 році аудиторія фестивалю – 7 тис. осіб) до справжнього документального циклопа, що розрісся на весь центр Торонто і проковтнув цього року 180 тис. глядачів. У його господарстві – більше десятка кінозалів, цілий палац для реєстрації гостей, окремі локації для проведення форумів, конференцій і вечірок. Більше того, минулого року Hot Docs відкрив наразі єдиний у світі кінотеатр, що фокусується тільки на документальному кіно – Bloor Hot Docs Cinema.  У програмі цьогорічного фесту – 204 фільми, майже кожен з них показувався тричі.  Hot Docs, як і все у Канаді – автомобілі, дороги, будівлі, люди і їхня ранкова чашка кави, не кажучи вже про площу країни – тяжіє до гігантизму. Розмір життя канадців – ХХL.

Канада – «вільна країна вільних людей», але тутешня свобода – чітко окреслена, вилита у спеціальній формі й випечена за особливими хитрими технологіями. Публічного простору тут достатньо для всіх, однак, це простір огороджений стрічками, маркований всілякими обмежувальними знаками і вказівниками руху. Дуже зворушливим є те, як канадці люблять черги – вони стають у колони при першій ліпшій можливості, навіть коли їх тільки двоє. Виструнчені черги до каси в супермаркеті, черги на автобус, на вхід у вагони метро, черги на черги. Публічний простір тут ніколи не лишає місця для фантазії. Моє особисте поле, за допомогою якого я взаємодію в українському соціумі, – це уявна гелева подушка, що захищає мене з усіх боків, але при легкому натисканні здатна швидко змінювати свою форму, може ставати тонкою, як плівка, може бути товстою і масивною. У Канаді особисте поле – це залізний куб. Він не гнеться, не пробивається, не тане і не грубшає. З одного боку, я завжди знаю, що цей куб нікуди від мене не дінеться, з іншого боку, я обмежена його кутами, гранями, не стільки навіть розміром, скільки заданою формою. Ніхто не знає, що діється у моєму кубі, проте, я також і гадки не маю, як живуть інші. Публічний кубічний простір – це часто не простір політкоректності, а простір байдужості.  Він позбавлений однаково як антипатії, так і симпатії.

Перебуваючи на Hot Docs мені хотілось вирватись за залізні межі власного світу, бути гнучкою і взаємодіяти з так само гнучкими людьми – вернутись додому. Мені здавалось, що фестивальна атмосфера саме для цього і створена. Але я не знаходила свого дому ніде, окрім кінозалу,  глядацького крісла і документального кіно. Там, на екрані, люди знімали свою вуаль, і я бачила їхні обличчя без рум’ян і прикрас. Якщо не брати до уваги канадські і американські фільми з балакучими експертами на сірому тлі, то, так, я почувалась у своїй тарілці. Власне, цим документальне кіно і дивує: воно виводить мене на щиру розмову з іншими, у будь-якій країні, з будь-якими умовами соціальної взаємодії. Документалістика буває дуже різною, однак, найголовніша її риса – це справжність. Документальне кіно – гуманне, максимально наближуючись до реально існуючих людей і обставин, до реальних ситуацій реального життя, воно залишається кіно, а не життям. Убиваючи, воно не вбиває.

У вечір прем’єрного показу стрічки «Хворісукалюди» («Sickfuckpeople», 2012) українського режисера Юри Речинського (на фото) у Торонто йшов дощ. Я їхала в кінотеатр, як на прийом до психоаналітика. Передчувала, що це не я буду дивитись фільм, а фільм буде дивитись мене: знімати з мене покрови і ворушити розпеченим залізом моє несвідоме. У час, коли Юра робив своє кіно в Одесі, його особиста історія була, м’яко кажучи, складною. «Це був час, коли я збагнув, що зовсім не знаю цей світ, зовсім не знаю людей. Я переживав величезну грубість, ненависть, інші не розуміли і граму того, що я відчував, і з якими проблемами я і мої родичі зіштовхнулись. Я розумів, що я більше не можу лишатись тут, що я повинен вирити підземний хід так глибоко, як тільки можу. І підвали з цими людьми, яких ви побачили у фільмі, – це найглибше місце, яке я знайшов на землі» – такою була післямова режисера. Кіно про дегенеративних наркозалежних підлітків на шляху їхнього дорослішання не може бути легким. І Юрі вдалося дати глядачеві саме таку дозу правди, яку його кров здатна всмоктати. «Хворісукалюди» – одна з найважчих і найпрекрасніших годин, що я пережила на Hot Docs.

 

Тиждень у Торонто – це додаткова валіза досвіду, яку я тепер возитиму скрізь за собою. Це споглядання за великим сірим містом, фланерські поневіряння, креветки у чайна-таун, це сотні пафосних кінопродюсерів і десятки побачених фільмів. Дивно, але чим важчим стає мій багаж, тим цікавіше жити. І тим швидше я приходжу до думки, що мій дім – у мені, і немає значення, де я.

 

Оксана Карпович 

21 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 31 — 9 
травня
червня 2024
Вітайте переможців і переможниць 21 Docudays UA!
Новини
06 червня 2024
Вітайте переможців і переможниць 21 Docudays UA!
Новини
06 червня 2024
Цьогорічні фільми-номінанти на приз «Rights Now!»
Новини
01 червня 2024
Цьогорічні фільми-номінанти на приз «Rights Now!»
Новини
01 червня 2024
Прем’єра «Медіацентр ЗСУ & Архів Війни: фільми з передової»
Новини
29 травня 2024
Прем’єра «Медіацентр ЗСУ & Архів Війни: фільми з передової»
Новини
29 травня 2024
10 років Мережі DOCU/CLUB: події на 21 Docudays UA
Огляд програми
29 травня 2024
10 років Мережі DOCU/CLUB: події на 21 Docudays UA
Огляд програми
29 травня 2024
П'ять дискусій майстерні DOCU/КЛАС
Огляд програми
29 травня 2024
П'ять дискусій майстерні DOCU/КЛАС
Огляд програми
29 травня 2024
DOCU/ХІТИ: вимисливі стежки до глядацьких сердець
Огляд програми
24 травня 2024
DOCU/ХІТИ: вимисливі стежки до глядацьких сердець
Огляд програми
24 травня 2024
Запрошуємо до переглядової кімнати «Архіву війни»
Новини
24 травня 2024
Запрошуємо до переглядової кімнати «Архіву війни»
Новини
24 травня 2024
Спеціальна подія: показ фільму «Свідки. Полон вбиває»
Новини
24 травня 2024
Спеціальна подія: показ фільму «Свідки. Полон вбиває»
Новини
24 травня 2024