Наприкінці жовтня у Вільнюсі проходив 8-й Кінофестиваль про права людини Inconvenient Films («Незручні фільми»), який спільно з Docudays UA презентував спеціальну програму Ukraine.doc. До її складу увійшли чотири українські стрічки, серед яких «Євромайдан. Чорновий монтаж». Проект на фестивалі представляла одна з його режисерок – Катя Горностай. Тепер вона знає, чому литовці носять жовті штани, принципово ставляться до мовного питання й не бояться говорити на незручні теми. Детальніше – у нотатнику Каті. 

- Перше, що впало в око, поки їхали на таксі з аеропорту, – радянські пам'ятники, які прикрашають один із мостів через місцеву річку: солдати і робочі. Це єдині радянські статуї, що стоять у межах міста. Решта були виселені за його межі, в парк, як і в багатьох пострадянських країнах. Місцеві досі сперечаються щодо цих солдатів, залишати чи прибрати їх.

- Знайшла в супермаркеті шоколад із солоними горіхами. Шкода, що в нас таких нема. Купила ще одну плитку додому.

- Неріс – дуже гарна назва для річки.

- Джулі – режисерка з Ізраїлю. Приїхала на фестиваль з Тель-Авіва, де того дня було 28 градусів. У Вільнюсі ж -3. Джулі одразу купила собі шапку й рукавиці. Їй подарували екстра-пару, і вона віддала їх мені.

- У Джулі руде хвилясте волосся. Здається, що за кілька днів я трохи перейняла її манеру англійської, особливо дивну вимову really-really (вона казала «рілі-рілі» з дивним «р»).

- У Національній литовській галереї висить картина з тролейбусом. Як виявилося, такий самий їздить вулицями Вільнюса. Виходиш із галереї і не полишає відчуття, що знаєш це місто і впізнаєш людей.

- Перше питання Q&A було на зразок: «У нас в Литві було щось схоже на Майдан у 1991-му, тому ми частково розуміємо вас. Ми таким чином здобули собі свободу, здобули право слухати музику, яка нам подобається, і носити отакі жовті штани (це було питання від ведучого, він був у лимонного кольору штанях). Але розкажіть нам – чому почався Майдан?». Я розгубилася і першу хвилину стояла мовчки: «Знаєте, це важке питання тому, що для нас це вже давно не питання».

- Останнє питання в ефірі Литовського національного радіо було: «Катю, скажіть, які побажання українцям вам би хотілося від нас почути?» Я додумалася тільки до наївної відповіді: «Миру».

- Спеціально для розмови на радіо організатори відшукали перекладача з литовської на українську. І це тоді як російську знає у Вільнюсі мало не кожен. Це було питання принципу для організаторів. Перекладач був непростий, набагато цікавіший за мене персонаж. Як потім з’ясувалося, це саме той чоловік, що перекладав українську і німецьку для Меркель і Януковича на горезвісному саміті у Вільнюсі, де угода так і не була підписана. «Майдан почався тут, – сказав він. – І я був тому свідок».

- У питаннях на зразок: «Що ви очікуєте від виборів?», я зовсім не розбираюсь. Почувалась трохи розгублено: я ж зовсім не експерт у політиці. Набагато легше говорити про кіно.

- Після показу підійшла жіночка, поклала в руки маленького янгола. Він – із дерева, стоїть на морській гальці і тримає в руках шматочок бурштину. Вона сказала: «For good luck».

- Розмовляла з прекрасною парою хлопців, друзями однієї з організаторок фестивалю, у якої чудове південне ім’я Бейруте. Хлопці нещодавно повернулись із відпустки у Берліні. Кажуть, там піца набагато дешевша, ніж у Вільнюсі! «У нас є подруга в Пітері, запрошує в гості, але як ми поїдемо тепер? Ми навіть російські товари в супермаркеті не купуємо», – сказали вони.

- А ще Бейруте – дуже мила дівчина. Любить пробувати нові сорти пива, розрізняє його на нюх, чудово говорить англійською, бо 3 роки жила у Нью-Йорку. Там вони з Бейруте і познайомилися.

- Останнього вечора Джулі сказала мені: «Знаєш, мушу тобі зізнатись, я була іншої думки щодо українок, мала упередження щодо вас і росіянок. Мені здавалось, вони ніколи не роблять нічого просто так, і їх хвилюють переважно гроші. Саме таких я зустрічала в Ізраїлі. Але я рада, що неправа».

- У холі нашого готелю стояла корова, розфарбована в майже растаманські кольори литовського прапора з лискучим теплим носом. Я її гладила після сніданку.

- У Вільнюсі було справді холодно. Здавалось, усі навколо говорили лише про погоду. Джулі це часто помічала і сміялась. Вона, звісно ж, мерзла найбільше. «Джулі, у тебе ж така тепла пухова куртка», – казала Бейруте. «Нічого не може бути теплим для цієї країни», – відповідала Джулі. Вона поїхала на день раніше, ніж я. Без неї було якось не так в останній вечір.

- Якось увечері я йшла містом. Було зимно, а в повітрі пахло їжею з вогню. Це був потужний флешбек із Майдану. Я зупинилася посеред вулиці на хвилинку.

- На показі нашого «Євромайдану» – я подивилася його вперше за півроку – Джулі сказала, що якби вона хотіла зняти реакцію людей на фільм, вона би знімала лише моє обличчя. Я дійсно подивилась його так, наче ніколи не бачила. Це було страшне і прекрасне занурення водночас. Цього разу фільм здавався абсолютно цілісним і закінченим.

- Nepatogus Kinas – фестиваль має дуже благозвучну назву рідною йому мовою. Такий сімейний і душевний, але такий потужний щодо кіно. Ніколи не забуду фільм Джулі «Остання зупинка» та роботу сирійського режисера «Повернення в Хомс» про громадянську війну в Сирії. Коли я його дивилася, думала  про те, що конфлікт в Україні мусить скоро скінчитися. Головне, щоби не так, як у Сирії.

- За кілька днів я усвідомила, наскільки великий світ.

- Виявляється, до Балтійського моря всього лише 3 години на машині. Мрію про Клайпеду (портове литовське містечко) вже давно. Наступного разу обов’язково поїду туди. Хай тільки буде трошки тепліше.