П’ять фільмів фестивалю DOK Leipzig, про які неможливо забути, тому що вони сплелися в одну велику історію про систему, ідеології, в'язницю – внутрішню й зовнішню – та події, які змушують змінюватися. Розповідає Дар'я Бассель, програмна координаторка Docudays UA.
«Татова доня» (Daddy’s Girl). Режисер: Меліса Унері, Фінляндія, 2015.
Колись молодий чоловік утік від своєї матері з Туреччини аж у самісіньку Фінляндію. Втік, тому що мати була авторитарною, егоїстичною та маніпулювала сином. У Фінляндії хлопець посадив дерево, побудував будинок і виростив доньку. Донька стала режисеркою. І вирішила зняти фільм про свої стосунки з батьком. Про батька вона говорить, що він авторитарний, егоїстичний і маніпулює нею. В цій історії саме батько зацікавив мене найбільше. По-перше, він схожий на Марлона Брандо із «Хрещеного батька». А по-друге, він є яскравим втіленням дуже цікавого феномену: те, чого ми так не любимо в інших, зазвичай з лишком проявляється в нас самих. Обурюючись на свою матір, яка не приймала його майбутньої дружини, сам герой навіть не задумується, що продовжує родинні традиції: вороже ставиться до хлопця своєї доньки, а першу спільну вечерю перетворює на сеанс одного п’яного й дурнуватого актора. Втім, разом із тим дуже симпатичного.
«Парк збоченців» (Pervert park). Режисер: Фріда Баркфорс, Лассе Баркфорс, Швеція, Данія, 2014.
Фільм – доволі традиційної форми, але зачіпає дуже делікатну тему: ставлення суспільства до людей, які вчинили злочини сексуального характеру. Мати одного із засуджених створила спеціальний центр (його прозвали «парком збоченців»), де люди з подібними обвинуваченнями можуть оселитися, пройти курс терапії, знайти підтримку й допомогу для реінтеграції в суспільство. По суті, цей центр – своєрідне ґетто, де колишні злочинці почуваються в безпеці. Адже суспільство зовсім не прагне до реінтеграції. Воно налякане й готове захищатися. Страх створює й підігріває влада. Наприклад, створено додаток, доступний будь-кому, де можна подивитися повний профайл кожного злочинця, а також побачити, де він зараз перебуває – можливо, це ваш сусід. Було би дивно, якби ви зраділи, дізнавшись, що ваш сусід – розбещувач малолітніх. Найімовірніше, перше, що ви зробили б, – пішли би до нього з биткою. Хоча, якщо придивитися до сусіда, то може виявитися, що його злочин полягав у необдуманому спілкуванні в чаті з підставною дівчиною, яка виявилася копом. Звичайно, більшість мешканців «парку збоченців» вчинили протиправні дії, але якщо вислухати їхні історії, стає зрозумілим: найчастіше їхньому злочину передувала наруга над ними самими. Як і герої «Татової доні», персонажі «Парку збоченців» несвідомо повторюють поведінку своїх батьків або тих, хто доглядав їх у дитинстві. Просто цього разу це не авторитарна мати, а батько-ґвалтівник. Життя постає у вигляді коловороту хвороби й болю, що передається статевим шляхом. Чим глибше ти загруз у цьому коловороті, тим важче зробити крок від нього. Герої «Парку збоченців» намагаються зважитися на цей крок.
«Вовча зграя» (Wolfpack). Режисер: Крістел Мозелл, США, 2015.
«Вовча зграя», здається, вразила весь світ (приз Великого журі на кінофестивалі «Санденс» за найкращий американський документальний фільм). Крім мене. Історія братів Анґуло, які провели своє дитинство в маленькій квартирці в трущобах Нью-Йорка, жодного разу не виходячи надвір через батькові страхи, спочатку вражає. Але фільм зроблено настільки поверхово, що навіть така дивовижна сімейна драма вже на середині перегляду зовсім втрачає свою гостроту. А проте, є в цьому фільмі важливий для мене момент. По-перше, варто сказати, що особливість братів Анґуло – не тільки в тому, що вони приблизно до 17-18 років не виходили на світ божий через батька-тирана, а й у тому, що за цей час вони не втратили людської подоби, навіть навпаки, виросли страшенно симпатичними хлопцями. Їхньою головною пристрастю й, можливо, порятунком стала любов до кіно. Впродовж довгих років замкнення вони вивчили напам’ять цілі фільми й відтворювали їх до найдрібніших деталей у своїй квартирі. Загалом, виріс ідеальний кінозагін. Режисер багато знімає їхні ігри в кіно (це виглядає справді феєрично), і під час такої гри один із героїв промовляє: «Це дає мені відчуття, що я живу. Бо це свого роду магія». Це дивовижно сумно, смішно й точно, подумала я. Щоб відчути себе живими, нам необхідна магія. Нам потрібне диво. Здавалося б, ось воно – твоє тіло. Торкайся до нього, дихай, відчувай. Живи. Будь живим. Але ні. Нам потрібен провідник. Для когось це Бог, для когось – кіно, для когось – кумир чи вождь…
«Під сонцем» (Under the sun). Режисер: Віталій Манський, Росія, Німеччина, Чехія, Північна Корея, 2015.
«Is your life real or just pretend?» – суворо запитує гурт Black Sabbath у саундтреку до «Вовчої зграї». Це ж запитання можна поставити героям нового фільму Віталія Манського. Тут ми теж бачимо групу людей, ізольованих – волею мудрого вождя – від зовнішнього світу для власного ж добра. Тільки замість однієї сім’ї - цілий народ. А замість фільмів Тарантіно та Скорсезе – герої покірно й старанно розігрують написані безіменними людьми в темних костюмах сцени із своїх власних вигаданих біографій. Це і є документальний фільм Манського про Північну Корею – повністю постановочне кіно, зняте за сценарієм північно-корейської влади (інакше, каже режисер, їм би взагалі не дозволили знімати). Ми ніколи не дізнаємося, що за люди перед нами. Ми не побачимо їхнього справжнього життя, не почуємо їхніх справжніх імен. Натомість, на екрані пропливуть до болю знайомі, вправно зшиті образи трудівників-ударників, завзятих піонерів і, головне, народу, точніше народних мас, відданих вічному вождю й провідникові. Люди тут нагадують космонавтів у непробивних скафандрах, що блукають у темряві безкрайого мертвого безглуздого космосу. Що там у цих скафандрах? Що всередині? Який біль, яке горе там заховані? І що має відбутися, яка подія, щоб цим людям набридло, і з глибини скафандрів долинув голос: «Перемен, мы ждем перемен».
«Подія» (The Event). Режисер: Сергій Лозниця, Нідерланди, Бельгія, 2015.
Лозниця прилетів до Лейпцигу після прем’єри фільму в Києві на МКФ «Молодість». Паралельно з показами в Лейпцигу фільм вийшов у нас у прокат, і його, мабуть, не подивився хіба лінивий. Саме такою виявилася лейпцизька публіка – зал був майже пустим. А дарма. «Подією» Лозниця продовжує свої геніальні експерименти з хронікою. Про фільм, що розповідає про три дні серпневого путчу 1991 року в Петербурзі, вже багато й докладно писали, називаючи його то фільмом про несміливий російський бунт, то листом у пляшці, яку кинули з корабля російської демократії, що тоне. Тож я просто розповім про сцену, яка мені особливо запам’яталася. Чи – краще було би сказати – яку я ніколи вже не забуду. Це сцена в першій частині фільму, коли спраглим до інформації людям скидають з гори метелики з новинами. За радянським звичаєм, метеликів на всіх не вистачає. Люди рвуть, рвуться, борються, не шкодуючи один одного. Хто отримав свого метелика, задоволено відбігає вбік і таємно гарячково починає вивчати. За всім цим ми спостерігаємо зверху, так, ніби це ми підносимося над цим зневоленим натовпом, готовим уподібнитися до зграї собак у гонитві за інформацією. Та чи підносимося ми?
Текст: Дар'я Бассель
