string(4) "news" DOCU/УКРАЇНА: Нагода подивитися на українське суспільство у динаміці — Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

DOCU/УКРАЇНА: Нагода подивитися на українське суспільство у динаміці

26 березня 2017

Цей рух спричиняють соціальні зміни останніх років, пов’язані з Революцією Гідності та війною на Сході. А також процеси, які тривають набагато довше – ще із часів комунізму. Усі ці чинники істотно впливають на українське суспільство, змушуючи його поляризуватися. Поміркувати над цьогорічною національною програмою зголосилися Ігор Грабович та Марія Мурадханян.

 

ІГОР ГРАБОВИЧ:

 

Я б хотів розпочати з певного узагальнення, робочої гіпотези, яка стосується українського суспільства загалом. Пропоную глянути на нього через часову вісь, яка тягнеться з минулого у майбутнє. Багато часу Україна перебувала у законсервованому стані, це була УРСР, у якій не просто нічого не змінювалося, а й навіть жодним чином не проблематизувалося.

 

Ця країна була ніби вирвана з історичного процесу, головним гаслом тут були стабільність та рівновага. Згодом рівновага порушилась, і прийшли зміни, які ми можемо сміливо назвати незворотними. Оцінювати їх якось, вочевидь, передчасно, проте важливо зафіксувати сам момент історичного руху, який веде до розриву з минулим – власне, з комуністичним минулим. 

 

У більшості фільмів цьогорічного конкурсу, як на мене, йдеться про силу минулого, про певну інерцію історії, яку годі здолати. І не всі прагнуть це зробити. Я маю на увазі і персонажів, і авторів фільмів. 

 

Для мене фільмом-ключем цьогорічного національного конкурсу стала картина Миколи Рідного «Сірі коні». Перед нами доволі насичена оповідь про прадіда режисера – анархіста Івана Крупського (1901–1971). Цей Крупський воював і за більшовиків, і за Махна, і очолював власний підрозділ, який діяв самостійно і вів війну з радянською владою. 

 

Згодом, коли прийшла сталінська «стабільність», він став небажаним учасником та свідком подій і був змушений переховуватися. Через якийсь час його сліди загубилися і сьогодні навіть могила Крупського невідома нащадкам. І ось його внук спробує відтворити біографію діда за допомогою спогадів та протоколів міліцейського допиту, здійснених під час арешту Крупського. 

 

І робить він це у досить нетрадиційний спосіб, залучаючи людей, які сьогодні виконують ті самі функції, що й у минулому. Себто міліцейські протоколи у нього зачитують справжні поліцейські, учасників загону анархістів відтворюють сучасні анархісти і таке інше. Фактично для всіх історичних подій режисер віднаходить сучасні аналоги. 

 

Виходить непересічний результат, проте досить контроверсійний, і навіть у чомусь ризикований, оскільки навряд чи можна поставити знак рівності між тодішніми і нинішніми персонажами, хай вони й називаються однаково. І минуле тут – зовсім не минуле, а певний позаісторичний, позачасовий чинник, який годі здолати. Історія бігає по колу, не знаючи ні прогресу, ні розвитку. 

 

Ще однією картиною, яка з’єднує минуле з теперішнім, є стрічка «Ленінопад» Світлани Шимко

 

Тут минуле та сучасне зшиваються буквально, через монтаж, який організовує сенс цього фільму. Радянська хроніка, стрічки часів «перебудови» тут з’єднуються із сучасним фільмуванням, творячи певну позачасову єдність. У картині йдеться про долю українських пам’ятників Лєніну: від зведення до руйнування. А лейтмотивом картини є уривки зі стрічки 1992 року «Нові відомості про кінець світу» режисера Б.Кустова, у якій група людей викликає дух Лєніна на спіритичному сеансі. Відтак фільм, демонструючи лєнінопад, який стався в Україні впродовж останніх трьох років, коментується стрічкою 1992 року та хронікою радянських часів. Такий прийом дозволяє поставити сучасні події у контекст минулого, проте водночас він позбавляє стрічку історичності, робить не дуже зрозумілими і лєнінопад, і самі процеси декомунізації, які тут порівнюються з іконоборством більшовиків.

 

Ще одна стрічка на схожу тему роз- повідає про два хори Червоноградського Народного дому. Це картина «Живі й нескорені». Перед нами співоча чота «Нескорені» Червоноградського братства вояків ОУН-УПА та хор ветеранів війни і праці «Жива пам’ять». Тут також все починається із повалення місцевого пам’ятника Лєніну, яке сталося ще 1990 року. Ця подія стає своєрідною точкою відліку, від якої починається ніби розпад громади міста на дві частини – одна залишається відданою радянським цінностям, інша витворює нові – націоналістичні. Подані симетрично, два хори ніби є рівноправними у картині. Начебто кожен з них представляє однакову частину громади, проте чи справді така тотожність є адекватною?

 

Інколи автори фільму, здається, навіть розділяють точки зору персонажів, як от у картині «Метро» Лєри Мальченко та Олександра Ганса. Фільм розповідає про найкоротший в Україні Дніпровський метрополітен. Побудова метро в Дніпрі почалася 1982 року, у брежнєвські часи, і закінчилася у 1995 році, у незалежній Україні. Існує всього шість станцій підземки, хоча планувалося кілька гілок. Перша лінія мала за мету забезпечити транспортним сполученням промислові об’єкти. Більшість із них сьогодні не настільки завантажені, як в радянські часи. Відтак деякі станції пустують. Метро нерентабельне. Відбулося скорочення працівників. Все сумно та печально.

 

Згодом з’ясовується, що з’явилися гроші на відкриття ще трьох станцій. Проте плани на майбутнє майже не конкретизуються, майбутнє у картині начебто нікого і не цікавить.

 

Ще одним прикладом ізольованого від сучасності минулого є історія фільму «Кода» Анни Корж. Головна героїня стрічки – вчителька гри на скрипці у музичній школі. Вона живе лише музикою, своїми учнями та власним минулим. Класичний сюжет, викладений у класичний спосіб. Фільм виглядає ностальгійним, хоча йдеться про цілком актуальну ситуацію. Такі люди існують, і, ймовірно, існуватимуть надалі, хоча хтозна – реформується освіта, оновлюються кадри, щось обов’язково відійде в минуле.

 

З цією стрічкою перекликається фільм «Історія зимового саду» Семена Мозгового. Фільм розповідає про Валентину Вороніну, яка після сорока п’яти років роботи у павільйоні квітни- карства київського ВДНГ, змушена піти на пенсію. Тут минуле ніби вписане у «тіло» і павільйону, який весь час ремонтується, і у тіло самої протагоністки фільму, яке потребує відпочинку. Минуле явлене нам через свій матеріальний слід, дуже виразний та переконливий. Водночас майбутнє у цій картині ніяк не відрізнятиметься від минулого, навіть ім’я у наступниці Валентини буде таким самим.

 

«Між іншим» Юлії Аппен також розповідає здебільшого про минуле, але це минуле суто приватне. Йдеться про кількох емігранток, які у скайп-розмовах з авторкою фільму оповідають про покинуті ними рідні місця. Ці спогади мають різну тональність, спільними між ними є тільки небажання героїв повертатися додому. Вони можуть відвідувати рідні місця, які або залишаються незмінними, або навпаки – змінилися, проте живуть вони вже в іншій реальності. Авторка фільму ледь підіймає завісу їхнього сьогоднішнього життя, проте цілком очевидно, що воно разюче відрізняється від минулого. 

 

МАРІЯ МУРАДХАНЯН:

 

Саме приватному життю присвячена інша частина українського конкурсу Docudays UA. Герої стрічок «До скорого», «Комуналка», «Щоденник» та «Домашні ігри» живуть сьогоденням, зануреним у війну, що відбувається як у країні загалом, так і в самих людях. Війна трансформує свідомість людей, змушуючи їх боротися з минулим, власне радянським минулим. Така боротьба можлива лише коли мова йде про молодь. Саме їй і присвячена ця частина програми.

 

Фільм «До скорого» Юлії Кочетової-Набожняк – це історія про молоду закохану пару, чиє життя змінюється з початком війни. Хлопця відправляють на фронт. Інтимні переживання двох людей тут переплітаються з соціальною реальністю, з відчуттям обов’язку та неминучістю змін. Це єдиний фільм, в якому війна виходить на перший план і показується прямо, безпосередньо втягуючи героїв у себе.

 

Бореться з минулим також герой фільму «Комуналка» Андрія Приймаченка, Уляни Скицької, Валерія Пузіка, Юлії Ільченко, Марини Лопушин та Маріам Шелії. Тут головний герой намагається зробити ремонт в туалеті одеської комунальної квартири, яка не ремонтувалась вже протягом 50 років. Молодий хлопець разом зі своїм другом в такий простий побутовий спосіб, з сидінням для унітазу в одній руці та з штукатуркою в іншій, руйнує стару систему. Це люди нового покоління, які вже повністю відмовляються від минулого, проте змушені вести боротьбу з його залишками у теперішньому.

 

З доволі непростим життєвим вибором стикається також героїня фільму Аліси Коваленко «Домашні ігри» – молода футболістка Аліна Шилова, якій після смерті матері доводиться опікуватися молодшими братиком та сестричкою. Власне, перед нею постає вибір – сім’я чи футбол? Фільм також по-своєму поєднує часи – радянський, у якому жіночий футбол підтримувався державою, та сьогоденням, коли він ледь животіє. І це створює додатковий контекст для цієї історії, зрештою, необов’язковий, оскільки футбольна кар’єра видається доволі примарною. Відтак на перший план виходить екзистенційний вибір Аліни. Вона сама стає господинею свого майбутнього.


Найпозитивніша у цьому вимірі історія показана у фільмі «Щоденник» Олександри Чуприни. Це ще одна інтимна історія, де близькість з героєм сягає максимуму. Герой стрічки – 14-річний підліток, який гуляє з однолітками, грає на гітарі і проводить час з однокласни- цею Мартою, в яку закоханий. Головна цінність цієї історії у внутрішніх переживаннях підлітка, чиє життя зазвичай залишається закритим для сторонніх. Це світ людини вже нового покоління, що живе власними переживаннями про теперішнє і майбутнє. Його не хвилює наше радянське минуле з усіма його сучасними проявами, які для нього вже не стають на заваді. 

 

ІГОР ГРАБОВИЧ:

 

Важливою є також художня форма, у яку вкладаються такі ідеї. Майже в усіх випадках фільми уникають полеміки, прямих конфліктів, тим більше – пафосу. Деякі речі взагалі передаються опосередковано, через відблиски. Як от військові будні у картині «До скорого» ми бачимо здебільшого через світлини на смартфоні. У фільмі «Щоденник» - це монологи на камеру. Важливо, що часто герої фільму є і його авторами. Дотепною видається картина «Кава vs. Шашлики» Дмитра Бурка. Фільм є своєрідною антитезою стрічці Джима Джармуша «Кава і сигарети», яка цілком побудована на інтелігентних діалогах. Тут до звичної метафори кави, яка залишається ознакою людей освічених, соціально активних, додається шашлик, що є вульгарним образом безвідповідальності, розслабленості та безучасності пострадянських людей.

 

На завершення хотілося б кілька слів сказати про «Укриття» Анастасії Максимчук. Ця картина цілком зосереджена на теперішньому часі, хоча коріння її центрального конфлікту сягає глибше. Фактично, мова йде про війну між захисниками безпритульних собак та їхніми противниками, які прагнуть знищити тварин. Це свого роду філософська суперечка, що сягає основ нашого соціального життя. Війна наявна абсолютно у всіх стрічках цьогорічного українського конкурсу. Вона вривається в життя авторів та персонажів, змушуючи людей або кидати виклик нашому теперішньому та минулому, або ховатися в цьому минулому.

 

Чільне фото: «Комуналка» Андрія Приймаченка, Уляни Скицької, Валерія Пузіка, Юлії Ільченко, Марини Лопушин та Маріам Шелії

18 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
26–
березня
4
квітня 2021
Відкрита вакансія Full-stack (backend/frontend developer)
Новини
15 липня 2020
Відкрита вакансія Full-stack (backend/frontend developer)
Новини
15 липня 2020