Особливо емоційний, подекуди трагічний, а інколи з неймовірним гумором та іронією – саме таким є показ у фільмах стосунків між найближчими. Лейтмотивами Міжнародного кінофестивалю в Салоніках традиційно ділиться у своєму блозі українська режисерка Поліна Мошенська.
Щоразу для мене фестиваль у Салоніках окреслює фундаментальні й водночас звичайні теми, які ще довго обдумуєш після показів. Мій цьогорічний кінолистопад мав особливий фокус – жінка та родина.
Жіночі персонажі майже в усіх фільмах, що я подивилася, мають сильний, вольовий характер та особливу емоційність, індивідуальну, непомітну, яка не демонструється назовні. Їхні обличчя дуже зосереджені та відсторонені. Зокрема, у таких кінострічках: «Не торкайся мене», «Кришталь», «Гірська жінка: на війні», «Петра».
А от «родини» в усіх фільмах без винятку занурені у власний проблемний мікрокосм, часто неспроможні до діалогу із зовнішнім світом, свідомо маргіналізують самі себе. При тому що відчуття порозуміння між членами самої родини, їхня відокремленість від інших, і таким способом поєднаність, – ілюзорна та трагічна. Особливо яскраво це демонструє фільм «Рей та Ліз» Річарда Біллінгама, відомого британського фотографа та художника. Він і отримав головний приз фестивалю «Золотого Александра».
Чорний гумор та ретельний показ проблемного середовища з такою неймовірною увагою до деталей та візуальністю вразив мене разом з переглядом фотографічних серій, кадри яких (документальні, натуралістичні та особисті) перенесені на кіноекран з достовірністю та амбівалентним почуттям дивної любові-суму та відстороненості, які важко висловити, лише можна сприймати.
Поєднання жінок та родини відобразилося й у тематиці спеціальної програми фільмів нідерландської режисерки Нанук Леопольд. Родинні стосунки – те, що ми всі розуміємо, незважаючи на те, подобається нам ця ідея чи ні, а персонажі фільмів Нанук точно не в захваті від неї. Тому йдеться швидше про почуття, які ці стосунки викликають у глядачів. Є фільми, що точно висвітлюють почуття, які аудиторія повинна відчути, ніби ведуть її за руку, показують напрямок; і є інші – які створюють певну атмосферу, де глядач сам вирішує, як почуватися. Мовиться саме про другі, у яких авторка спонукає довіряти власній інтуїції. На думку режисерки, краще бути відкритою до всіх випробувань, пробувати варіативність, ніж установлювати рамки жанрів чи форм.
Я також влаштувала собі кількагодинне ризиковане випробування з переглядом короткометражних фільмів від молодих грецьких режисерів, чесно його витримала й була нагороджена двома роботами друзів – режисерів Ніколети Леусі та Санасіс Неофотісос. І в цих обох фільмах також ішлося про родини головних героїнь, у буденних та водночас екстраординарних умовах.
А на завершення фестивалю був неймовірно атмосферний і льодовий вимір фільму «Ага». Знову ж таки, про родину, а ще про полярних оленів та вибір. Уже в північно-грецькій реальності синього моря й високих сосен фільм знову й знову спонукав думати про стосунки між близькими й про жіночність у кіно.
Текст і фото Поліни Мошенської.
