Днями розпочалася подорож 20 Мандрівного Docudays UA, що триватиме до грудня. Ксенія Опря, комунікаційна менеджерка проєкту, повернулася з перших кінопоказів із щоденником, де нотувала враження, особисті історії та емоції зустрічей.

День 0
Коли я виїжджала з Києва, йшов дощ. Чула, що це — гарна прикмета в дорогу. У прикмети я не вірю. Але переконана, якщо людина наважується на зухвалу мандрівку, то в ній принаймні, буде цікавий розвиток подій. Усе, як у «Подорожі письменника» Воґлера. Коли мій потяг прибув на вокзал «Полтава-Київська» — також ішов дощ. Будинки були сірі, непривітні. Не вірилося, що в цій осінній сірості хтось зможе створити яскраві події й виманити людей із домівок.

День 1
Наступного ранку, 17 жовтня, вийшло сонечко. Перед початком фестивалю моя подруга завезла нас у придорожнє кафе з фірмовою стравою регіону. Гадала, що популярність полтавських галушок — стереотип, але коли спробувала їх, змінила думку. Про славу галушок жартують самі жителі міста, але вони й справді були дуже смачні. 

Ми попрямували до бібліотеки-філії №4, де мало відбутися відкриття нашого Мандрівного фестивалю. Було багато привітних людей, журналістів/-ок місцевого телебачення. Регіональна координаторка з Полтавської філії Суспільної служби України Олена Бурім зустріла мене радісною посмішкою та обіймами. Поділилась особистою історією: колись давно вона жила через дорогу від бібліотеки, була переселенкою з Луганська. На той час містян(к)и, на жаль, холодно приймали «чужинців». Але в бібліотеці Олена знайшла дружню спільноту. Вони стали проводити просвітні заходи разом і запартнерилися з Мандрівним Docudays UA. 

На перше враження, Полтава — це місто, в якому щира любов до прекрасного дуже мила, але іноді межує з кумедністю. Наприклад, глиняні вазони. Вони всюди: для квітів, канцелярії, оздоблення інтер’єру. Пізніше я згадала про славнозвісну опішнянську кераміку. Можливо, то була саме вона?

Або коли на початку показу фільму модератор забув зашторити вікна, й ми дивилися кіно під осінніми промінчиками (проте за 5 хвилин він згадав і виправив ситуацію!). Темрява — найкращий друг кіноперегляду.

Після фільму всі в залі відчули «спрагу до розмови». І це було прекрасно. Глядачі та глядачки ділилися враженнями від стрічки тривалістю в 13 хвилин («Друге дихання», реж. Максим Лукашов) утричі довше. Дискутували палко. Статний чоловік у вишиванці брав слово декілька разів, питав: «Чому у фільмі головний герой дозволяє собі не воювати?», «Чому він на камеру говорить українською, а в побуті, коли його знімають віддалено, — російською?». Стрічка оповідала про події 2022 року, коли Чернігів перебував під постійними обстрілами. Микита — кларнетист, дуже чуйна, добра людина, став волонтером і на велосипеді розвозив людям речі першої потреби. У фільмі він говорив, що не зможе взяти до рук зброю, тому займається гуманітарною допомогою. Цікаво, як це переплітається із подіями сьогоднішнього дня — зараз той самий головний герой Микита Гірня і режисер стрічки Максим Лукашов служать у лавах Збройних Сил України.  

Після заходу ми познайомилися з волонтеркою ГО «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка», згадали Вікторію Амеліну. Говорили про новий фільм «Євродонбас» Корнія Грицюка, де знімалися її колеги, колежанки та вона сама. Запалилися ідеєю організувати Мандрівний у селищі Нью-Йорк після перемоги.

День 2. 18 жовтня.
Мав бути дуже авантюрним. Показ запланували в селі Красна Лука, це на кордоні з Сумською областю, дорога з Полтави — довга. За розкладом автобусів назад не було. Як потім вибиратися? Вирішили рушати, а там — сподіватися на власну винахідливість та удачу.

Хвилювання були марними. Всюди дісталися і звідусіль майже вчасно вибралися. Місцеві активіст(к)и розповіли нам, що вони мріють зробити це село туристичною родзинкою. Тож раптом хтось із читачів чи читачок матиме в планах подорож: до села Красна Лука на Полтавщині можна дістатись за маршрутом «Полтава — Гадяч», є місцеве таксі — «Красна Лука». 

Цього дня щирість і привітність людей, яких ми зустрічали, була ще більш дивовижною. У Гадячі ми з подругою зазирнули до симпатичної церкви в центрі міста. Там не було нікого, тільки жінка за стійкою церковної крамнички. Я маю упередження, що завжди при вході в церкву сварять за джинси чи відсутність хусточки. Ця ж містянка, не дорікнувши, радісно запросила нас всередину роздивитися картини та ікони. 

Ще дужче ми засяяли, коли приїхали до Красної Луки — від розмов із організаторкою показу Іриною Орловою та її колежанками, директоркою сільського клубу Тетяною. Перша поділилася, що має фізико-математичну освіту, хобі гіда по Гадячу й давній досвід проведення кінопоказів у рідному місті. Друга розповіла, що вона родом зі Львова, але колись у молодості опинилася тут і тепер не уявляє свого життя без Красної Луки. 

І от нарешті ми побачили те, заради чого варто було приїхати в Красну Луку і заради чого взагалі варто проводити Мандрівний у містах і селах по всій Україні: ущерть заповнену глядацьку залу й атмосферу схвильованого очікування зустрічі з документальним кіно. Те, з якими очима та емоціями краснолучан(к)и переглядали стрічку «Три жінки», можна передати словами «дивитися, затамувавши подих». Там були сміх, цікавість, хвилювання, недовіра, полегшення, катарсис. Шкода, що наш автобус рушав раніше, ніж почалося онлайн-обговорення за участі режисера Максима Мельника. Стрічка також була про життя села, тільки серед Карпатських гір, у Стужиці. 

День 3. 19 жовтня.
Цього дня мав бути показ стрічки Аліни Максименко «Ptitsa». Нещодавно я почула, що критики вважають цей фільм одним із претендентів від України на «Оскар» з-поміж коротких метрів. Стрічка стала лауреатом премії Андрія Матросова від Docudays UA і нагороди на It's All True — International Documentary Film Festival. Усе це разом із тим, що кіно для авторки — дебютне. Аліна Максименко — знана художниця, проте документальний фільм створила вперше. Я пропустила це кіно в червні, тому вирішила не втрачати нагоду зараз. Показ був з аудіодескрипцією для людей із порушеннями зору, тож я вирішила дивитися його в залі, як усі — із заплющеними очима. 

Буду чесною, декілька разів усе ж підглядала. Завмерла на портретних кадрах. Здавалося б, дуже побутова історія про матір та доньку, (не)близькість, сміливість стати опорою в трагічних життєвих ситуаціях. Але кадри — такі глибокі та чарівні. Я міркувала про аудіодескрипцію й шкодувала, що вона не передає красу композиції зображення, ракурс фільмування, блиск в очах, гру світла та тіні. Але, можливо, я помилилася? Та й взагалі, до чого тут я? Кожен та кожна, хто дивився фільм у залі, зі щирою вдячністю відгукнулися про кіно. Говорили про звук самотності у квартирі під час пандемії, про голоси головних героїнь, тремтіння й рішучість в інтонаціях. Дякували за змогу відчути такий досвід, зібратися колом однодумців і однодумиць, ще й поставити питання режисерці про її історію. Це був ще один прояв «спраги до кіно». Вдячна людям, які ініціюють такі заходи. Окреме спасибі Наталії Діді, яка турбувалася про атмосферу зустрічі — саме в її просторі «Вулик» і відбулася подія.

Дорогою додому у вечірньому потязі мені пригадалися слова колежанки Ірини Орлової: «Якщо заради інших фестивалів ми маємо купувати квитки, прокладати маршрути, то Мандрівний Docudays UA — сам приїжджає до нас». 

Мені відомо, що таке жити в маленькому містечку, де ніколи нічого не відбувалося. Я сама родом з Полтавщини, з промислового міста Кременчук. За часів мого навчання у школі я ще не знала, що в нас відбувався Мандрівний. Цього року, вже в листопаді, закрию цей гештальт і завітаю також до рідного міста — на Мандрівний фестиваль. Сподіваюся, зможу переконати сім’ю піти разом і взяти участь в обговоренні фільмів. Мандруватиму до грудня, хочу надивитися ці кінострічки до найдрібніших деталей.

Фото: Ксенія Опря

_________________

20 Мандрівний Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Посольства США в Україні. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відображають погляди урядів, благодійних організацій чи компаній цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.