Кінофестиваль IDFA — один із найбільших визначних майданчиків документалістики в Європі, що цьогоріч тривав із 8 по 13 листопада. Команда Docudays UA розповіла про Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі — про події, які вдалося відвідати, видимість української спільноти, а також результати роботи.
Юлія Коваленко, програмна директорка Docudays UA
Я думаю, що найважливіший і найцінніший досвід цьогорічного IDFA полягає в неможливості лишатися осторонь чи за межами світових потрясінь. Фестиваль від першого дня проходив у досить турбулентній атмосфері майданчика, де мистецтво повертає собі політичну відповідальність і де — хочеш-не-хочеш — просто немає можливості грати в комфортне дистанціювання. Це насправді важкий виклик для організаторів фестивалю — як на мене, команда IDFA доклала багато зусиль, аби його витримати. Світ змінюється, на наших очах руйнується старий порядок речей і нам належить побудувати новий. Для українців тут немає жодної новини, звісно. Скоріше — це ще одне нагадування, що попереду дуже багато роботи, якщо ми хочемо гарантувати собі місце в цьому новому і поки дуже крихкому світі.
Український фільм «Фото на пам’ять» режисерки Ольги Черних був фільмом-відкриттям, інший український фільм «20 днів у Маріуполі» виборов приз глядацьких симпатій з-поміж 142 документальних картин. Український проєкт Militantropos отримав відзнаку індустрійної секції IDFA Forum. Загалом це виглядає як досить успішна репрезентація українського документального кіно на фестивалі. Щонайменше можна говорити про стійкий інтерес до наших фільмів. Хоча немає межі для вдосконалень. Наприклад, ряд презентацій українських робіт на IDFA Forum були об’єднані в цілу секцію. В українській кіноспільноті часто обговорюється, що тенденція об’єднувати українські фільми й проєкти в програмах фестивалів в окремі секції і підбірки починає шкодити — це немов заганяти українське кіно в певне тематичне «гетто».
Відверто кажучи, під час фестивалів я не багато дивлюся фільмів на великому екрані — більшість часу забирають зустрічі й події індустрійної секції. IDFA збирає людей буквально з різних кутків світу — це унікальне місце, де можна познайомитися чи зустрітися з потенційними новими партнерами з інших континентів. Зокрема, це класні можливості для розвитку культурно-дипломатичного напряму, який нам зараз украй важливий, на моє переконання. Не буду забігати наперед, але з IDFA ми в цьому аспекті повернулися, сподіваюся, не з пустими руками — маємо попередні домовленості, які прагнемо розвинути в цікаві проєкти впродовж наступного року.
Дар’я Аверченко, директорка комунікаційного департаменту Docudays UA
Цьогоріч я нарахувала близько 30 учасників/-ниць з України на IDFA. Приємно бачити таку велику українську делегацію — потужне ком’юніті, яке координується в спільному чаті, підтримує одне одного, аби не пропустити важливі події.
Радісно бачити, як виростають нові професіонали, з’являються нові імена. Наприклад, такі, як документалістка з Донецька Ольга Черних, авторка стрічки-відкриття «Фото на пам’ять». Це її повнометражний дебют, фільм-есей, присвячений батькам і бабусі, яка залишилася в Донецьку. Дуже ніжне кіно.
Мені також вдалося побачити новий фільм Аліси Коваленко і Сімона Леренґа Вільмонта «Дівчина далеко від дому». Історія юної гімнастки Школи Дерюгіних, яка через війну мусить поїхати з бабусею до Німеччини. Я одразу запросила цей фільм до нас на Docudays UA в програму DOCU/ЮНІСТЬ, щоб надихнути молоду аудиторію не здаватися й шукати шлях стабільності в собі та в своїх покликаннях.
Радію, що вдалося присвятити пів дня вивченню лабораторії документальної реальності та різних цифрових медіа. Щороку на ІDFA відбувається одна з найбільших програм цього напряму, що називається DocLab. Цьогоріч у її межах відбулася розмова про штучний інтелект, переваги та загрози близького майбутнього. Мені сподобалося, що були роботи, з якими можна взаємодіяти, а не тільки пасивно споглядати у віар-окулярах, як от інсталяція з бігової доріжки зі справжньою мишею-тренеркою, завдяки якій я переосмислила наше сприйняття тварин.
Фото з фб-архіву IDFA
Багато було також освітніх проєктів. Чимало з них досліджували питання расизму. Зокрема, одна з робіт занурювала в контекст за допомогою історії темношкірої дівчинки з Бразилії, яку цькують у школі.
Природа булінгу чорношкірих дітей у бразильських школах відкривалася в короткому фільмі під звуки амазонських джунглів. З 16 по 19 століття до берегів Бразилії звозили викрадених африканців/-ок, яких продавали в рабство білим колонізаторам. Найбільше чорношкірих рабів потрапили саме до Бразилії. І ця країна була останньою в Південній Америці, що відмовилася від рабства. Хоча в прихованій формі експлуатація й примусова робота зберігаються досі. Певно, саме секція нових цифрових медіа найшвидше доносить болісні повідомлення світу.
Ми зустрілися з Ізабель Аррате Фернандез, виконавчою директоркою IDFA Bertha Fund, щоб поговорити про наш відкритий лист, який стосувався включення до програми IDFA російського фільму, а також фактологічних помилок у його анотації. Ізабель зазначила, що їхній фонд створений для того, аби підтримувати всіх кінематографістів/-ок світу, і не може дискримінувати фільми за національною ознакою. Однак вона запевнила нас у щирій підтримці українських документалістів/-ок і в тому, що команда IDFA не буде фінансувати чи брати до програми фестивалю російські фільми, зроблені за гроші з держбюджету росії чи з пропагандистськими наративами.
Хочеться порадити фестивалю й фонду звертатися до українських експертів/-ок, аби не припускатися болючих для нас помилок і мати змогу виявляти пропагандистські наративи на ранніх стадіях.
Щодо самого фільму «Грязь» російського режисера Ільї Паволоцького, через який ми й написали листа, — він виявився чорно-білою кінометафорою, де пацієнти російської грязелікарні то змащуються брудом, то змивають його із себе. Сподіваюсь, це мало свідчити про їхнє бажання спокутувати свої гріхи — на таку думку також наводить початковий титр: тривав другий рік російського вторгнення в Україну... Можливо, завуальована форма спокути якось переконує західну аудиторію, але для людини з нашого контексту подібне виглядає як неспроможність висловити позицію чітко й зрозуміло. Приблизно, як їхнє розмите гасло «нєт войнє».
Дар'я Бассель, директорка індустрійної платформи DOCU/ПРО
Цьогорічний фестиваль я відвідала як продюсерка з двома проєктами в різних секціях IDFA Forum: «Червона зона» Ірини Цілик (анімація) та «Переміщені» (робоча назва) Ольги Журби. Тому для мене всі дні пройшли дуже інтенсивно: у зустрічах і презентаціях на індустрійному ринку. Я дуже раділа бути на IDFA. Чомусь цього року в мене було відчуття повернення додому, до родини, у свій документальний дім.
Звісно на IDFA багато говорили про Ізраїль та Палестину. Акція на відкритті тільки посилила та загострила дискусії. Іноземні колеги мене багато питали, чи я не сумую через те, що Палестина зараз перетягнула на себе увагу, а також, чи я не вбачаю паралелей між війною росії проти України й ізраїльсько-палестинською війною. Доводилось пояснювати, що історичні контексти дуже різні. До того ж, чомусь усі забувають: повномасштабна фаза російсько-української війни почалася із вторгнення росії, а нинішня війна між Ізраїлем і Палестиною почалась із атаки ХАМАСу на Ізраїль. Загалом відчувалась напруга, а також те, що люди намагаються зрозуміти, яку їм зайняти позицію щодо подій у Палестині та Ізраїлі. І цей процес є дуже емоційним.
Уже другий рік поспіль IDFA запрошує та підтримує фінансово й організаційно українських фільмейкерів/-ок. Цього року знову було дуже багато українців/-ок. Це дуже радісно, адже я пам’ятаю часи, коли на фестивалі з України були тільки ми з колегами з Docudays UA та, в кращому випадку, до двох режисерів/-ок. Тому тепер, коли від України два проєкти на форумі, п’ять робіт у секції презентацій стрічок у виробництві, кілька фільмів у програмі фестивалю й окремо організована Українським інститутом делегація продюсерів/-ок — це дуже круто. Україна була потужно представлена і я бачу, що цікавість до нашого документального кіно не зникає.
Дар’я Левченко, програмерка Docudays UA
IDFA — це масштабна подія, на якій були програмер(к)и з більшості знакових фестивалів доккіно не лише Європи, але й Азії та обох Америк. Якісна організація, широкий спектр кіно до перегляду. Але головне — дистрибутор(к)и та індустрійні події для мережування. Це рідкісна розкіш — відчувати себе у спільноті кінокураторів/-ок, які розділяють болі та виклики підбору кіно для показу на фестивалях у нашому непередбачуваному і швидкоплинному світі.
Як на мене, Україну було видно та чутно навіть попри те, що вся увага документалістів/-ок нині була прикута до ізраїльсько-палестинського конфлікту. Це здобуток багаторічної роботи української кіноспільноти, яка щороку методично торує шлях культурної дипломатії до ключових фестивальних події Європи.
У мене був привілей: крім зустрічей, весь-весь час я провела в кінотеатрах Амстердаму. Сам по собі досвід дослідження міста під час фестивалю непересічний — переїзди від одного кінозалу до іншого паромом, трамваєм і велосипедами. Увесь простір стає частиною кіномайданчика, де ти можеш почути українську на вулицях, як вдома і почувати себе водночас і у своїй тарілці, і на абсолютно іншій планеті.
Побачила різні фільми: короткий і довгий метр, архівне кіно, хіти та декілька стрічок, які потенційно могли би увійти до добірки DOCU/ЮНІСТЬ. У цифрах: подивилася 12 фільмів, мала 10 зустрічей з дистрибутор(к)ами та відвідала 5 нетворкінгових подій, налагоджуючи довгострокові партнерства.
Мені дуже сподобалося особливе місце секції для юних глядачів/-ок — окрема нагорода, свій конкурс. Цікаво працює на залучення молодшої аудиторії. Загалом, корисно було дослідити способи, в які складені та влаштовані програми, увагу до підбірок, баланс глядацького та нішевого документального кіно — таке собі навчання кращих практик програмування «у полях».
У фестивалю також прекрасна автоматична система зі щоденними нагадуваннями про те, які покази очікують на замовника/-цю квитків. Частину організаційного досвіду колег з IDFA ми обов’язково використаємо, аби зробити Docudays UA 2024 ще яскравішим і доступнішим для різних аудиторій.
