21 Мандрівний Docudays UA, який цьогоріч охопив 15 областей України, завершується в листопаді. Редакторка фестивального сайту Ксенія Опря приїздила до Запоріжжя, щоб подивитися кіно на заключному показі в регіоні, а також поговорити з організаторкою заходів та натхненними глядачами й глядачками.

Я дуже чутлива до новин, а в ці дні вони надокучливо скандували про «наступ на Запоріжжя». Я рушила в нічний потяг і плекала почуття, яке перевищувало страх – радість від зустрічі з коханою людиною.

Виходячи з вагона, жінка, яка їхала зі мною в одному купе, промовила: «Пишуть, тут гучно». Тоді я усвідомила, що страх – це наше спільне. А новини з інтернету – його ключові джерела. Проте, як же потім було приємно розчаклувати перебільшені медійні образи «неживого» міста та його неспокою…

Розфарбоване укриття в запорізькій бібліотеці.

Я запросила свого чоловіка піти на показ разом, хоч і переживала, чи буде йому цікаво дивитися стрічку про 13-річну гімнастку. Ми переглядали «Дівчинка далеко від дому» Аліси Коваленко та Сімона Леренґа Вільмонта. Стрічка тривала 13 хвилин, але ми провели у міській бібліотеці набагато більше часу.

Спершу я спостерігала жваву зустріч усіх, судячи з розмов, давно знайомих глядачів та глядачок. Вони займали місця, віталися, брали гарячий чай та цукерки «Бджілка». Пані Лариса Головко – регіональна координаторка, пригадувала нещодавні покази та фільми, які вони вже мали змогу подивитися.

«А ви Ксенія, правда? Я одразу вас визначила, ми ж дивилися “Київські файли” про шпигунів, тепер і самі пильнуємо, все помічаємо!», – жартома відзначила вона. І розповіла щемливу історію «Київських файлів» у Запоріжжі: 

«На одному з показів у нас були бунтівні бабусі, вони сиділи ззаду і заважали всім шарудінням цукерок. На перших хвилинах фільму говорили: “Чого ми це дивимося? Це ж було як в нашому дитинстві!” Потім розсердилися і вийшли в коридор. Я повернулася за ними і сказала: “Ви ж розумієте, що люди не знають, яким був час, коли ви були юні, ви можете залишитися і бути експертками на обговоренні фільму”. І вони додивилися показ, а потім розповіли свої особисті історії, це було дуже цінно.

Ідея цьогорічного фестивалю полягає в ідентичності і дуже важливо, що люди розпочинають про це говорити. Якби ми знали нашу історію, ми б жили по-іншому, у вільній Україні”.

Реліквії бомбосховища.

Налаштувавшись на теплий спільний досвід, запустили кіно. Але. На перших хвилинах розпочалася повітряна тривога, згодом оголосили про загрозу пуску КАБів на місто. Ми ж спокійно встали та вервечкою перейшли у бомбосховище, слеш, арт-простір. Це місце було наповнене ретро-фотокамерами, програвачами, годинниками, тут зберігалася тендітна історія, яку люди не лишили покриватися пилом, а поставили поруч стільці, проєктор та увімкнули нове кіно. Ось так ми і додивилися. Під миготіння сповіщень про повторні пуски бомб, споглядаючи на білій стіні за історією юної гімнастки, яка сумувала за рідними, але трималася, займаючись улюбленою справою.  

На титрах я подивилася на свого коханого і побачила його вологі очі, він міцно обійняв мене та усміхнувся. То це була магія кіно, яка зворушила мого непохитного воїна?

Ми змогли налаштувати зв’язок в укритті та поговорити по зуму з режисеркою та військовослужбовицею Алісою Коваленко. Виявилося, що Запоріжжя – її рідне місто. До нас також підключилися героїня фільму Настя та її мама Світлана. Це була уважна, майже терапевтична розмова про особисте, почуття й надії, яку підсумували ключовою фразою зі стрічки: «Коли ми разом – ми все подолаємо». 

На показі стрічки «Дівчинка далеко від дому».

Наталія Іванівна, гостя показу, глибоко співпереживала історії дівчинки: «Я працюю з дітьми в Запорізькому центрі реабілітації, і ми також були змушені виїздити за кордон. Зараз вони перебувають у Польщі, але всі мріють про той час, коли повернуться додому. Дуже скучають за своїми рідними, за всім тим, що в них було».

Я не могла не поспілкуватися з глядачами та глядачками фестивалю, щоб дізнатися їхні враження, вони щедро говорили не тільки про побачений фільм, але й зізналися в любові до Мандрівного:

«Це не перший рік, як я приходжу на покази. Раніше вони проводилися також просто неба. Колись Мандрівний Docudays UA тривав усю ніч, розпочинався десь о 8-й годині вечора і тривав до 5-ї ранку – ну, дуже багато фільмів ми передивлялися тоді», – розповів пан Борис, його в залі назвали рекордсменом із відвідування показів.

Одна з глядачок, Любов Хорошилова, виявилася сусідкою Аліси Коваленко та сінефілкою, вона поділилася: «Пам’ятаю перший фільм Аліси “Сестра Zо”, ми дивилися його тут, на Мандрівному в Запоріжжі, у регіонального координатора Ігоря Гармаша. Це була студентська робота, але вже тоді ми бачили хист режисерки, коли звичайні домашні відео вона перетворила на справжнє кіно! І відтоді ми дивимося всі її фільми». 

Ірина Григорівна Півень, очільниця Бердянської громади, яка переїхала до Запоріжжя, міркувала про роль побаченого фільму: «Якщо ми зараз, під час 10-го року війни не будемо розповідати свої справжні життєві історії, росіяни знов все перебрешуть. Ми повинні розказувати, писати свої спогади, знімати фільми. Про те, що сталося з нашими рідними, як нас захищають, які жахливі ситуації, коли родини розірвані на шматки й розкидані по всьому світу. Це дуже болючі теми й тому я підтримую режисерку, а також дякую Насті та її мамі за те, що дали згоду знімати сюжет саме про їхню родину. Надихає, що наразі мрія дівчинки здійснилася – вона повернулася до мами й тата, продовжує тренуватися. Настя похвалилася нам, що вже стала кандидаткою в майстри спорту. У таких страшних умовах війни та обстрілів вона щаслива, бо бачить свою родину, має впевненість у собі, в тому, що вона все зможе».

Збираючи стільці та прощаючись із дружньою залою, я запитала організаторку показів пані Ларису Головко про те, як вона, що відчуває по закінченню 21 Мандрівного: «Ці фільми – це найкраще, що можна було зробити в наших умовах. 20 показів – це просто неймовірний ритм, хоча багато людей просили нас влаштувати ще! Працюємо, це досить важко. Події відбуваються у бомбосховищах через тривоги, але це не заважає отримувати задоволення. А ви знаєте, скільки цукерок ми закупили? Радіємо, що долучилося стільки глядачів! Будемо запрошувати всіх до наших кіноклубів, щоб не прощатися».

21 Мандрівний Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Королівства Нідерландів в Україні тa International Media Support.

Думки, висновки чи рекомендації не обовʼязково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть виключно її автор(к)и.

Фото: Ксенія Опря