Продовжуючи експедицію міжнародними фестивалями, членкиня Відбіркової ради та директорка Комунікаційного департаменту ГО «Докудейз» Дар’я Аверченко відвідала Porto/Post/Doc у Португалії. Цьогоріч Україна була представлена тут однією єдиною стрічкою — «Мілітантропос» Єлизавети Сміт, Аліни Горлової та Семена Мозгового, а ще трапився фільм російської пропаганди. Читайте про те, як розгортається діалог на тему пам’яті та (не)сучасності, а також які можливості тут можуть відкрити для себе українські кінематографіст(к)и.
Чому фестивальники/-иці їдуть на Porto/Post/Doc?
Фестиваль документального кіно Porto/Post/Doc проходить щороку наприкінці листопада і триває 10 днів. Як правило, фестивальники/-иці переміщуються сюди одразу після IDFA. Тут можна зустріти відбірників/-иць із Берлінале та інших шанованих майданчиків, на яких дивляться регіональне документальне кіно, а також фільми-гібриди та малобюджетні ігрові стрічки. Фестиваль розташований на 6-ти локаціях, включно з планетарієм та театром. Однак основна — це місцевий кіноцентр у стилі артдеко, побудований на початку минулого століття і з чималим розмахом. Тут не тільки дві просторі кінозали, але й бібліотека-коворкінг, невеличкий центр для виставок про кіно, тематичний магазин, а також сцена для церемоній у неформальній обстановці з баром навпроти, щоб одразу привітати переможця/-ницю.
«Португальці живуть зі смаком», — думаєш, вмощуючись в одне з крісел у залі. Та, забігаючи наперед, скажу, що за 4 дні індустрійних показів я дізналася про сучасну Португалію, на прикрість, мало. Адже увага місцевих режисерів/-ок спрямована на колишні португальські колонії. Ну, скажімо, я вивчила всі подробиці громадянської війни в Мозамбіку, а ще подивилася довжелезний фільм про 80-річну виконавицю батуку [прим. ред. музично-танцювальний жанр] з Кабо-Верде, яка їздить у турне африканськими комунами «Португальщини». Коли почалися іспанські фільми, я завмерла в очікуванні цікавого кіно про те, що хвилює тут і зараз. Але остання надія привезти сучасний док з регіону швидко згасла: чи то теми закінчилися, чи то іспанське «Держкіно» охоче фінансує тільки копирсання в минулому. Бо якщо почати розбиратися з сучасним — можна ж наразитися на критику.
Треба сказати, що на вулицях Порто я зустріла багато чорношкірих мігрантів/-ок, які підмітають, миють, штовхають тачки з цементом. Ось вони — реалії сучасної Португалії: місцеві режисер(к)и спокутують колишню імперську політику й любовно знімають про життя в Мозамбіку, Гвінеї-Бісау, Анголі, Кабо-Верде, Сан-Томе і Прінсіпі. У той час, як вдома розгортається інше кіно: чорношкіра бригада, яка висипає цемент в бетонозмішувач, кричить мені вслід: «Hey, babe! What’s the plan for tonight? Answer me, I’m poor but have my dignity!»
Чи до снаги перемогти місцеву повістку?
Можливо, співчуваючи емігрантам, команда Porto/Post/Doc заснувала дуже круту стипендію Working class hero. За умовами стипендії, режисер/-ка приїздить на місяць до Порто, щоб знайти героя чи героїню для свого фільму серед людей робочого класу й зняти трейлер. Трьох щасливчиків обирає сам директор фестивалю Даріо Олівейра. Він пропонує по 1,5 тис. євро кожному та кожній режисеру/-ці і навіть гостьову кімнату у своєму будинку. А вже під час самого фестивалю усі три дослідники/-иці представляють ідеї фільмів і тизери на пітчингу. Журі обирає переможця/-ницю, якому чи якій вручає 75 000 євро, чого цілком вистачить на короткий метр. У приватній розмові Даріо жалівся, що європейські митці й мисткині крутять носом на його запрошення, бо їм недостатньо — чи то часу, чи то грошей. На що я сказала, що більшість українських документалістів/-ок оцінило б участь у такій резиденції, адже це нагода переключитися з наших воєнних реалій і просто подихати океанським бризом. Даріо радісно пообіцяв вислати запрошення по київських адресах. 
Румунський режисер Влад Петрі, директор фестивалю Porto/Post/Doc Даріо Олівейра та артдиректорка фестивалю FIPADOC Крістін Камдессю. Фото: Дар’я Аверченко
Та одна справа — приїхати на творчу резиденцію в Порто, а інша — виграти приз пітчингу. Найтяжче, за моїми спостереженнями, — перемогти місцеву адженду. Нам представили три дуже різні проєкти: португальського режисера Педро Невеса про район розтатуйованих робочих, які ледь зводять кінці з кінцями й із усіх сил тримаються за свою громаду, яка не дає сповзати на дно остаточно. Проєкт румунського режисера Влада Петрі про працівників туристичної сфери, які не дають Порто попустити віжки й повернутися до стану доволі занедбаного міста, яким воно було ще 20 років тому. І… проєкт іспанської документалістки Єлени Лопез Рів’єри — про доглядальницю могил на центральному кладовищі, яка миє статуї Божої матері і янголиків і захоплено розповідає легенду про Генрієту, яка сховала голову свого мертвого коханця і похована кілька століть тому десь тут. Вгадайте, хто переміг? Присягаюся, у фільмі буде багато зачитано з її листів, але не обіцяю, що це буде цікаво. Словом, із нагородженням цього проєкту я категорично не згодна.
Пітчинг проєкту іспанської документалістки Єлени Лопез Рів’єри. Фото: Дар’я Аверченко
А що по русні?
Природно, на всіх фестивалях я перевіряю російську пропаганду. Знаходити російські фільми в програмі боляче, а тепер вони ще й маскуються під, скажімо, сербські. Ось знаходжу там, наприклад, «Коротке літо» Насті Коркіа з поетичним описом. Чую руський дух і, звісно, йду на показ, щоб перевірити.
Пролог фільму — дівчинка 8 років їде з дідусем і бабусею на дачу, висовуючи у віконце авто шматок скла, щоб упіймати сонячного зайчика (хочу побачити таку дитину у 2025-му, коли всі діти з телефонами). Нарешті їхня машина приїздить до шлагбаума. Двоє хлопців років по 7 сповіщають, що в селі відбувається антитерористична операція і просять відкрити капот. Дід висипає монети на капот, щоб відкупитись.
Далі — класика «російського села»: дерев’яна хата, дохлий жук на підвіконні, дим від багаття, дідусі з горілкою біля магазину. Потім — дачника душить тип у синьому пальто. Згодом з’ясовується, що він має ПТСР після війни в Чечні (бог милував, не в Україні).
Над усім цим пролітають російські винищувачі, по рейках ідуть потяги з танками. Бабуся вимикає промову Путіна — символ «тихого протесту».
І о диво — цей студентський фільм виграє гран-прі. Я, звісно, не змовчала: пояснила програмер(к)ам, що така стрічка шкідлива, бо показує росіян як нібито не причетних, хоча понад 80% населення РФ підтримує свого диктатора і готове воювати до останнього українця.
Ще один епізод обурив мене не менше. На вечірці один із guest of honor, Андрій Уліца, чия ретроспектива проходила цього року, влаштував моїй колезі Маргариті Кулічовій публічну дискусію «Чий Крим?».
Звинувачення в націоналізмі, тези про «вигадану Україну Леніна», заперечення нашої культури — все це летіло в її бік. Ніхто зі свідків не наважився втрутитися.
Про інцидент швидко дізналося керівництво фестивалю й пообіцяло вжити заходів та посилити українську репрезентацію наступного року. Сподіваюся, вони також поговорили з Андрієм Уліцею, який, знімаючи фільми про жорстокого диктатора Чаушеску, так і не зміг декомунізуватися сам.
І наостанок про фестивальну моду…
Після всіх пригод ми нарешті почули від директора фестивалю, що про українську війну він знає в рази менше, ніж про палестинську. Гостею у фокусі цього року була Ліна Салем, режисерка і акторка палестинського походження.
Вона народилася в Парижі, але її карʼєра склалася завдяки кінодослідженням власної родини в Палестині та Алжирі. За фестивальний відрізок Ліна виступила не тільки на основних майданчиках, а ще й встигла сходити до студентів місцевого університету. До речі, це дійсно круто, що Porto/Post/Doc має тісну співпрацю з Католицьким університетом у місті й щороку проводить зустрічі митців і мисткинь зі студент(к)ами. 
Шляхи, лінії та тіні вулиць міста Порту. Фото: Дар’я Аверченко
Напевно, фільми Ліни теж мені найбільше розповіли про красу і людей Палестини. Водночас не полишало відчуття того, що на фестивалях нині панує повістка «модної війни». Наступною модною війною пророкують війну Індії з Пакистаном. Тенденція перетворення фестивальних майданчиків на ретранслятори медіа щиро лякає. І хоча силами мистецтва нам не зупинити жодної війни в цьому світі, щиро хочеться бачити бажання розібратися, зрозуміти і підтримати тих, хто в біді.
Чільне фото: кіноцентр Batalha Centro de Cinema, де проходить фестиваль Porto/Post/Doc. Дар’я Аверченко
